Актуальні проблеми реалізації засад забезпечення права на свободу і особисту недоторканність та недоторканність права власності.

Керівник органу досудового розслідування

a) визначати слідчого, який буде здійснювати досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначити старшого слідчої групи, який керує діями інших слідчих;

b) відсторонити слідчого від проведення досудового розслідування мотивованою постановою за ініціативою прокурора або з власної ініціативи з наступним повідомленням прокурора та призначити іншого слідчого у випадку наявності підстав, передбачених КПК, для його відводу або у випадку неефективного досудового розслідування;

c) ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування, давати слідчому письмові вказівки, які не можуть суперечити рішенням та вказівкам прокурора;

d) вживати заходів щодо усунення порушень вимог законодавства у випадку їх допущення слідчим;

е) погоджувати проведення слідчих (розшукових) дій та продовжувати строк їх проведення у випадках, передбачених КПК;

f) здійснювати досудове розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого;

g) здійснювати інші повноваження, передбачені КПК.

Керівник органу досудового розслідування зобов'язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які даються у письмовій формі. Невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок та доручень прокурора, наданих в порядку, передбаченому КПК, тягне за собою юридичну відповідальність.

 

Організаційні та правові проблеми початкового етапу досудового розслідування.

 

Відповідно до вимог ст. 214 КПК досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР.

Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

Положення про порядок ведення ЄРДР затверджено наказом Генерального прокурора України № 69 від 17 серпня 2012 р.

Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування.

Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається. Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до ЄРДР, що здійснюється негайно після завершення огляду.

Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов'язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

У ЄРДР автоматично фіксується дата внесення інформації та присвоюється номер кримінального провадження.

Слідчий невідкладно у письмовій формі повідомляє прокурора про початок досудового розслідування, підставу початку досудового розслідування та інші відомості.

Якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов'язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування.

 

Актуальні проблеми реалізації засад забезпечення права на свободу і особисту недоторканність та недоторканність права власності.

 

Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність -система гарантій права людини на свободу існування, свободу дій і пересування.

Свобода - це юридична можливість людини поводитись відповідно до своїх волевиявлень, тобто робити все, що бажається, але тільки те, що не заборонено законом і не спричиняє невиправданої шкоди правам і свободі інших людей. Справжня правова свобода -свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі і правам інших людей. Завдання права полягає в тому, щоб свободу всіх увести в розумні справедливі рамки.

Право є математикою свободи і виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження неузгоджених з суспільними потребами і уявленнями людей про рівень своєї свободи. Встановлювані законом вимоги, заборони, обмеження і санкції є системою стримувань і противаг проти проявів неузгодженої з інтересами суспільства і людей проявами "абсолютної" свободи.

У ст. 5 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: законне ув'язнення після її засудження компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання за невиконання судового рішення чи для забезпечення виконання законного обов'язку або здійснення виховних дій стосовно неповнолітніх; законне затримання для запобігання поширенню інфекційних захворювань, затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання з метою депортації або екстрадиції. Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29 Конституції України зазначає: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

Відповідно до ст. 12 КПК України під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених законом. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в най коротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

Певною запорукою недоторканності особи є норми кримінального права. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі; за заздалегідь незаконний арешт, затримання або привід; захоплення і тримання особи як заручника та торгівлю людьми.

 

Непорушність права власності- конституційний принцип правової держави. Конституція України визначає: ст. 13 - усі суб'єкти права власності рівні перед законом; ст. 41 - право приватної власності є непорушним; ст. 13 - держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності.

Право власності - це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись майном та іншими матеріальними, інтелектуальними цінностями і фінансовими ресурсами.

Відповідно до ст. 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і відшкодування завданих цим збитків, включаючи неодержані доходи.

Ці положення вимагають під час провадження у кримінальній справі, з одного боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не допускати незаконних дій щодо права власності під час проведення слідчих чи інших процесуальних актів.

 

3. Проблемні питання реалізації презумпції невинуватості.

Презумпція невинуватості - сягає своїм корінням звичаєвого права та народної мудрості нашого народу ("Не спійманий - не крадій"; "Не спіши карати, спіши вислухати", "Не за те вовка б'ють, що він сірий, а за те, що овечку з'їв"). Джерелами презумпції невинуватості можна вважати і положення римського права. Наприклад: Ei incumbit probatcio, qui dich, non qui negat -"Тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому хто заперечує"; In dubio pro reo - "У випадку сумнівів справа вирішується на користь підсудного чи відповідача".

У наш час основні правила, складові інституту презумпції невинуватості, знайшли закріплення в міжнародних правових актах. Так, у с. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинуватим,доки винуватість його не буде доведена згідно з законом". Ст. 11 Загальної декларації прав і свобод людини формулює таке правило: "Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту".

З прийняттям нової Конституції України 28 червня 1996 р. здійснено юридичне оформлення принципу презумпції невинуватості обвинуваченого в законодавстві України.

Стаття 62 Конституції України, узагальнюючи світовий досвід застосування принципу презумпції невинуватості, визначає:

"Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує завдану незаконним обвинуваченням моральну і матеріальну шкоду".

Згідно з п. 2 ст. 2 КК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

У чинному законодавстві принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62 Конституції України, а його окремі положення знайшли відображення у ст. 5,15, 22,53,73,74, 327 КПК України.

Презумпція невинуватості - це об'єктивне правове положення, згідно з яким:

Ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.

Обвинувачений (підслідний, підсудний) не вважається винуватим, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.

Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі, доказування юридично значимих обставин справи покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що перебуває під слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненадання нею доказів своєї невинуватості за жодних обставин не може бути витлумачено як доказ вини.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вердикт повинні грунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.

Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви щодо допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого чи особи, що перебуває під слідством.

Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або особи, що перебуває під слідством, у вчиненні кримінального правопорушення не доведено.

У цих положеннях закладений шляхетний інститут кримінально-процесуального права, на підставі якого можна робити такі висновки.

"Тягар доказування" усіх обставин, необхідних для розв'язання справи, покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції, ч. 2 ст. 22 КПК).

Висновки суду про винуватість обвинуваченого не можуть бути обґрунтовані відсутністю доказів його невинуватості, а у ролі доказів можуть використовуватись лише фактичні дані, здобуті законним шляхом (належним суб'єктом, в рамках строків, визначених для стадій процесу, з передбачених законом джерел інформації, шляхом провадження передбачених законом заходів, з дотриманням визначеної законом процедури здійснення слідчих чи інших процесуальних дій та гарантій забезпечення прав і свобод людини).

Визначаючи, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, закон забороняє використання у ролі доказів дані, отримані від свідка, якщо останній не може назвати джерело своєї обізнаності, а також забороняє допитувати душевно хворих осіб, піклуючись тим самим не тільки про достовірність самих доказів, а про встановлення об'єктивної істини у справі та забезпечення справедливого правосуддя.

До офіційного визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах, стверджувати, що вона є злочинцем (згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, може бути оприлюднене лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї).

Презумпція невинуватості має тимчасову юридичну силу -її дія припиняється після постановления судом і набранням законної сили обвинувального вироку.

Принцип презумпції невинуватості застосовується до обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Відносно інших учасників судочинства слід виходити з загально правового принципу добропорядності людини.

4. Актуальні питання забезпечення права на захист.

 

Забезпечення права на захист - це сукупність процесуальних засобів, прав і можливостей, гарантоване використання яких надає можливість знати зміст підозри чи обвинувачення і протистояти таким, спростовувати підозру та висунуті обвинувачення, доказувати свою невинуватість та захищати свою честь, гідність, свободу й інші законні права і інтереси.

Право обвинуваченого, підозрюваного, засудженого чи виправданого на захист включає в себе: право знати, в чому він підозрюється чи обвинувачується; право самостійно захищати встановленими законом засобами свої права, свободи, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані права і юридичні можливості їх реалізації (давати показання чи відмовитись від давання показань, подавати докази, виступати з останнім словом та інші); право користуватись юридичною допомогою захисника; право звертатись до суду та оскаржувати факти арешту, затримання й інших незаконних дій і рішень; право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; право на звернення до Європейського суду з прав людини, якщо вичерпані всі можливості національних засобів правового захисту.