Актуальні проблеми отримання висновку експерта, види експертиз за процесуальною ознакою.

 

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результати висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч. 1 ст. 101 КПК).

У висновку експерта повинно бути зазначено: 1) коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза; 2) місце і час проведення експертизи; 3) хто був присутній при проведенні експертизи; 4) перелік питань, що були поставлені експертові; 5) опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом; 6) докладний опис проведений досліджень, у тому числі методи, застосовані при дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка; 7) обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання. У висновку експерта обов'язково повинно бути вказано, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. Якщо при проведені експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом (ст. 102 КПК).

Експертиза проводиться експертом за зверненням сторони кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду, якщо для з'ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Не допускається проведення експертизи для з'ясування питань права. Слідчий або прокурор зобов'язаний звернутися до експерта для проведення експертизи щодо: 1) встановлення причин смерті; 2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; 3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності; 4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості; 5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених ст. 155 КК (ч. 1, 2 ст. 242 КПК).

Вирізняють такі види експертиз за процесуальною ознакою: одноособова - проводиться одним експертом, який дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність (ч. 3 ст. 101 КПК); комісійна - проводиться у випадках, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів - фахівців у одній галузі знань, які мають право скласти один висновок або окремі висновки (ч. 8 ст. 101 КПК); комплексна - це комісійна експертиза, яку провадять фахівці з різних галузей знань; первинна - це експертиза, при проведенні якої об'єкт досліджується вперше; додаткова експертиза може бути призначена, якщо первинна експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, і її проведення доручається тому самому або іншому експертові; повторна експертиза може бути призначена, коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам провадження або інакше викликає сумніви в його правильності, і доручається іншому експертові або іншим експертам.

Про ці види експертиз йдеться у п.п. 10-12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30 травня 1997 р. "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", п. 1.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5, з останніми змінами від 26 грудня 2012 р.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для слідчого, прокурора, слідчого судді, суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 10 ст. 101 КПК).

Під час оцінки висновку експерта треба з'ясувати:

- чи було додержано вимог законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

- чи не було обставин, які виключали участь експерта у кримінальному провадженні;

- компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;

- достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

- повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

- узгодженість дослідницької частини та підсумкового висновку експертизи; обґрунтованість висновку експерта та його узгодженість з іншими матеріалами кримінального провадження.

 

19. Запобіжні заходи та їх види: актуальні питання визначення підстав застосування запобіжних заходів.

 

Система запобіжних заходів, підстави та порядок їх застосування регулюються главою 18 розділу II КПК.

Запобіжні заходи - це сукупність превентивних заходів забезпечення кримінального провадження, які спрямовані на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

Запобіжні заходи є найбільш суворим видом кримінально-процесуального примусу і застосовуються для забезпечення успішного здійснення досудового провадження та судового розгляду кримінальних правопорушень.

Запобіжні заходи також є різновидом превентивних заходів кримінально-процесуального примусу, що полягають у позбавленні волі або обмеженні свободи підозрюваного, обвинуваченого на певний період часу. Запобіжні заходи призначені для врегулювання правовідносин, що виникають у сфері кримінального судочинства у всіх випадках, коли необхідно виключити для підозрюваного, обвинуваченого можливість переховуватися від органів досудового розслідування або суду чи іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню.

За своєю юридичною природою запобіжні заходи застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, тобто згідно із презумпцією невинуватості вона є невинуватою. Тому застосування запобіжних заходів ні в якому разі не повинно розцінюватися як покарання, а є лише певними обмеженнями особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.

Крім ознак, притаманних усім заходам забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи мають ще й такі:

- їх може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого, засудженого. Інші заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися й щодо свідка, потерпілого, особи, у володінні якої знаходяться речі і документи щодо яких винесено рішення про тимчасовий доступ;

- мають особистий (персональний) характер, так як обмежують особисті права цих суб'єктів кримінального провадження;

- характеризуються специфічними підставами та метою застосування, визначеними в ст. 177 КПК;

- мають більший, порівняно з іншими заходами забезпечення кримінального провадження, ступінь примусу, так як пов'язані з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність.

Система запобіжних заходів визначена в ч. 1 ст. 176 КПК, а саме:

1) особисте зобов'язання (ст. 179 КПК);

2) особиста порука (ст. 180 КПК);

3) застава (ст. 182 КПК);

4) домашній арешт (ст. 181 КПК);

5) тримання під вартою (ст. 183 КПК).

6) затримання - тимчасовий запобіжний захід (ст.ст. 187-191, ст.ст. 207-213 КПК).

У нормах КПК, які визначають особливі порядки кримінального провадження (розділ VI КПК), визначені також інші види запобіжних заходів. Так, до неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених може застосовуватися передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передання їх під нагляд адміністрації цієї установи (ч. 1 ст. 493 КПК). До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть застосовуватися: передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом чи поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку (ч. 1 ст. 508 КПК).

Крім того, у розділі IX КПК, який визначає порядок міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, регулюється порядок здійснення екстрадиційного арешту - запобіжного захід у вигляді тримання особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції) - п. 9 ч. 1 ст. 541 КПК.

Наявність системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування та дозволяє враховувати як інтереси правосуддя, так і недопущення невиправданих обмежень прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого. Так, одні запобіжні заходи обмежують свободу підозрюваного, обвинуваченого створюючи лише психологічні перешкоди ухилення від обов'язків (особисте зобов'язання, особиста порука), інші - частково або повністю позбавляють підозрюваного, обвинуваченого фізичної можливості ухилитися від слідства та суду (тримання під вартою, домашній арешт).

На відміну від КПК 1960 року, де не було жодної вказівки на суворість запобіжних заходів, КПК 2012 року в ч. 3 ст. 176 законодавчо визначено, що найбільш м'яким запобіжним заходом є особисте зобов'язання, а найбільш суворим - тримання під вартою. Іншими словами, за мірою зростання суворості запобіжні заходи розташовуються таким чином:

особисте зобов'язання -> особиста порука -> застава -> домашній арешт -> тримання під вартою.

Законодавче закріплення зростання суворості має важливе значення при обранні конкретного запобіжного заходу чи його заміні на менш суворий і навпаки. Зокрема, в ч. 1 ст. 183 КПК визначено, що тримання під вартою застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст. 177 КПК.

До підозрюваного, обвинуваченого може застосовуватися лише один із передбачених законом запобіжних заходів.

При обранні того чи іншого запобіжного заходу має враховуватися одночасно його мета (ч. 1 ст. 177 КПК), підстави (ч. 2 ст. 177 КПК) та інші визначені законом обставини (ст. 178 КПК).

Метою застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі є:

1) забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, передбачених ч. 7 ст. 42 та іншими нормами КПК;

2) запобігання спробам (звідси - запобіжні заходи):

- переховуватися від органів досудового розслідування і/або суду;

- знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

- незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

- перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

- вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Таким чином, метою застосування запобіжних заходів є забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Неприпустимо застосовувати запобіжні заходи з будь-якою іншою метою, зокрема, для покарання особи за вчинене кримінальне правопорушення або з метою добитися показань причетності до кримінального правопорушення.

Підстави застосування запобіжних заходів сформульовані законодавцем уніфіковано стосовно всіх їх видів у ч. 2 ст. 177 КПК. Ці підстави поділяються на загальну та особливу складові.

Так, запобіжні заходи можуть застосовуватися лише за наявності таких підстав:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (загальна складова). Обґрунтованість підозри має підтверджуватися зібраними доказами, що вказують на наявність ознак кримінального правопорушення та формулюється у повідомленні про підозру у вчиненні конкретного кримінального правопорушення;

2) наявність ризиків (особлива складова), які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений може здійснити дії визначені у ч. 1 ст. 177 КПК, а саме:

- буде ухилятися від виконання покладених на нього процесуальних обов'язків;

- буде переховуватися від органів досудового розслідування чи суду;

- буде перешкоджати кримінальному провадженню шляхом знищення, приховування, спотворення будь-якої речі чи документа, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення або шляхом незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

- буде продовжувати протиправну діяльність шляхом вчинення інших кримінальних правопорушень чи продовжувати здійснення кримінального правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується;

- іншим чином перешкоджатиме кримінальному провадженню.

Труднощі практичного характеру при обранні запобіжного заходу полягають у тому, що доказування ризиків, за яких запобіжні заходи необхідно застосовувати, мають прогностичний характер, тобто спрямовані у майбутнє. При цьому необхідно спиратися на конкретні фактичні дані, що свідчать про обґрунтованість прийнятого рішення. ЄСПЛ неодноразово наголошував на необхідності обґрунтування підстав обрання запобіжного заходу. Зокрема, у рішенні "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 р. вказано, що повторювання формальних підстав для взяття під варту, без будь-якої спроби продемонструвати яким чином вони застосовуються відносно справи заявника, не може бути розцінено як "відповідні" та "достатні" підстави застосування запобіжного заходу.

Так, про намір переховуватися від органів досудового розслідування чи суду можуть свідчити дані про придбання проїзних документів, зняття з різного роду реєстраційних обліків, раптове звільнення з роботи чи оформлення закордонного паспорту, розпродаж майна, висловлювання намірів виїхати. Про можливість вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити те, у вчиненні якого особа підозрюється, може свідчити інформація про підготовку до вчинення кримінального правопорушення, придбання певних предметів, наявність попередніх судимостей та зв'язків з антигромадськими елементами.

Вказані вище дані мають бути підтверджені матеріалами кримінального провадження, зокрема - показаннями свідків, потерпілих, речовими доказами.

Закон не зобов'язує обирати запобіжний захід кожному підозрюваному, обвинуваченому. Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, то слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу (ч. 2 ст. 177 КПК).

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу слідчий суддя, суд повинен також врахувати обставини, зазначені в ст. 178 КПК, а саме:

- вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення. Втім, висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального провадження (ст. 198 КПК);

- тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;

- вік і стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого. Необхідно брати до уваги те, що особа є неповнолітньою чи похилого віку, наявність тяжких хвороб, інвалідності чи нездатність самостійно пересуватися;

- міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність у нього родини й утриманців. Слід враховувати сімейний стан цієї особи, стан здоров'я членів сім'ї, кількість та вік дітей, строк фактичного проживання у цій місцевості;

- наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;

- репутацію підозрюваного, обвинуваченого. Необхідно брати до уваги надані характеристики підозрюваному, обвинуваченому з місця роботи, навчання, проживання, дані, що свідчать про перебування підозрюваного, обвинуваченого на обліку у наркологічному, психоневрологічному диспансері;

- майновий стан підозрюваного, обвинуваченого. Дана обставина має важливе значення при обранні запобіжного заходу у вигляді застави. Тому, доцільно враховувати наявність належних цій особі грошових банківських вкладів, їх розмір чи наявність нерухомого майна, транспортних засобів тощо;

- наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

- дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше. Слід врахувати дані про застосування інших запобіжних заходів як у цьому кримінальному провадженні, так і в інших;

- наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;

- розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

Наведений вище перелік обставин не є вичерпним. Зокрема, слідчий суддя, суд може врахувати те, що особа сприяла розкриттю кримінального правопорушення, добровільно відшкодувала завдану потерпілому шкоду. Вказані обставини повинні ретельно аналізуватися в їх сукупності.

Запобіжні заходи як різновид заходів забезпечення кримінального провадження класифікуються за такими критеріями:

1) залежно від форми досудового розслідування:

- ті, що застосовуються під час досудового розслідування злочинів (всі запобіжні заходи);

- ті, що застосовуються під час досудового розслідування кримінальних проступків (особисте зобов'язання, особиста порука);

2) залежно від поширеності дії на тих суб'єктів, щодо яких може бути застосовано запобіжні заходи, вони поділяються на:

- загальні - ті, що застосовуються до всіх підозрюваних, обвинувачених (особисте зобов'язання, застава, домашній арешт тощо);

- спеціальні - ті, що застосовуються до спеціальних суб'єктів - неповнолітніх, обмежено осудних осіб (передання під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку обмежено осудних осіб);

3) за режимом обмеження прав і свобод:

- ізоляційні - заходи, що пов'язані з ізоляцією особи (тримання під вартою, домашній арешт, затримання особи). Ці заходи фізично обмежують особисту свободу підозрюваного, обвинуваченого ізолюючи його від суспільства. Характер правообмежень у даному випадку обумовлює необхідність чіткого встановлення строку дії цих заходів. Тому, в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту слідчий суддя, суд зобов'язані визначити дату закінчення її дії (ч. 4 ст. 196 КПК);

- неізоляційні - заходи, які не пов'язані з ізоляцією особи (особисте зобов'язання, особиста порука, застава). Ці запобіжні заходи пов'язані із застосуванням психологічного впливу, що полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого певних обов'язків, пов'язаних із забезпеченням їх належної поведінки, та можливості застосування більш суворих запобіжних заходів у випадку їх невиконання.

 

20. Проблемні питання застосування особистого зобов’язання та особистої поруки.

 

Особисте зобов'язання (ст. 179 КПК) - це найбільш м'який запобіжний захід, який полягає в обмеженні права підозрюваного, обвинуваченого на свободу пересування, вільний вибір місця проживання чи перебування, права вільно залишати територію України шляхом покладання на нього зобов'язання виконувати визначені слідчим суддею, судом обов'язки з числа тих, що передбачені в ч. 5 ст. 194 КПК.

На підозрюваного обвинуваченого покладається зобов'язання виконувати один або кілька обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК, необхідність покладення яких була доведена прокурором. До таких обов'язків відносяться: 1) прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю; 2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; 3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання і/або місця роботи; 4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; 5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом; 6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; 7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання; 8) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну; 9) носити електронний засіб контролю.

Вказаний перелік обов'язків, що можуть покладатися як особисте зобов'язання, є вичерпним.

Під місцем проживання слід розуміти житловий будинок, квартиру, службове житло, спеціалізовані будинки (гуртожиток, спеціальний будинок для одиноких престарілих тощо), а також інше житлове приміщення, в якому громадянин проживає за договором найму, оренди або на інших підставах, визначених законодавством України. Місце проживання особи визначається за офіційною його реєстрацією паспортною службою ОВС. Місце перебування - це місце, де особа перебуває у зв'язку із відрядженням, лікуванням, навчанням тощо. Це може бути готель, санаторій, туристична база чи інші подібні приміщення, чи житлові приміщення, що не є місцем постійного проживання.

Закон не наділяє правом слідчого суддю чи суд при обранні особистого зобов'язання самим визначати місце проживання чи перебування підозрюваного, обвинуваченого на період кримінального провадження. Слідчий суддя, суд може лише заборонити відлучатися із населеного пункту без дозволу слідчого, прокурора або суду.

Не є порушенням особистого зобов'язання тимчасове переміщення особи з одного району до іншого у межах міста, що має районний поділ, Однак необхідно враховувати заборону слідчого судді, суду на відвідування визначених місць, якщо така заборона передбачена в особистому зобов'язанні.

У разі неможливості прибути за викликом у визначений термін, чи в разі необхідності відлучитися із населеного пункту, при зміні місця роботи або навчання у тому ж населеному пункті, підозрюваний, обвинувачений повинен письмово повідомити про це слідчого, прокурора. На переїзд підозрюваного, обвинуваченого в межах місця проживання (у зв'язку із купівлею, обміном, наймом житла) не має необхідності отримання дозволу. Втім, про нову адресу має бути письмово повідомлено слідчого чи прокурора.

При обранні особистого зобов'язання підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на нього обов'язки та роз'яснюється, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2-х розмірів мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 179 КПК).

Відповідно до ч. 6 ст. 194 КПК строк дії покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків - не більше 2-х місяців. У разі необхідності цей строк може бути продовжений за клопотанням прокурора в порядку, передбаченому ст. 199 КПК.

Контроль за виконанням особистого зобов'язання на стадії досудового розслідування здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду, - прокурор.

Варто відмітити, що даний запобіжний захід є певною мірою новим для кримінального процесу України. За характером обмежень прав підозрюваного, обвинуваченого особисте зобов'язання подібне до підписки про невиїзд (ст. 151 КПК 1960 року). Проте підписка про невиїзд полягала лише в забороні не відлучатися із місця постійного проживання або місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого. Обов'язки ж, які покладаються на підозрюваного, обвинуваченого при особистому зобов'язанні, є значно ширшими.

Особиста порука (ст. 180 КПК) - це запобіжний захід, суть якого полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Особиста порука ґрунтується на тому, що за належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого відповідають інші особи - поручителі, які, як правило, мають особисті чи службові зв'язки з особою, за яку вони поручились, і морально можуть впливати на неї. Тому особиста порука є однією з процесуальних форм залучення громадськості до перевиховання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.

На поручителя покладається обов'язок забезпечити не тільки явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу, а і виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків відповідно до ст. 194 КПК, зокрема: утримуватися від спілкування із будь-якою особою, не відвідувати визначені місця, пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності, докласти зусиль до пошуку роботи або для навчання тощо.

Умова застосування даного запобіжного заходу є складною за змістом і включає такі фактори:

- поручителями можуть бути особи, що заслуговують на довіру - повнолітні громадяни з високими моральними якостями, які є соціально адаптованими, сумлінно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, мають авторитет у колективі чи за місцем проживання, користуються повагою у підозрюваного, обвинуваченого та можуть завдяки цьому реально забезпечити його належну поведінку та явку до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу. Ці дані можуть встановлюються шляхом витребування характеристик на поручителів, довідок;

- кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд, який обирає запобіжний захід. Максимальна кількість поручителів законом не обмежена. Проте на відміну від КПК 1960 року, в якому було передбачено не менше двох поручителів, чинний КПК дозволяє залучення і одного поручителя, якщо він заслуговує на особливу довіру. Такою особою може бути народний депутат України, особа, яка відзначена державними нагородами, тощо;

- цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідні зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву слідчому, який має перевірити дані про особу поручителя та його взаємини з підозрюваним.

При обранні особистої поруки поручителю має бути роз'яснено:

- у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або обвинувачується особа;

- передбачене законом покарання за його вчинення;

- обов'язки поручителя та що у разі їх невиконання на нього накладається грошове стягнення в розмірі, визначеному ч. 5 ст. 180 КПК (залежно від тяжкості покарання, яке загрожує підозрюваному, обвинуваченому, за вчинене кримінальне правопорушення - від 2-х до 50 розмірів мінімальної заробітної плати);

- право поручителя відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав, які тягнуть за собою його відповідальність.

При застосуванні особистої поруки як запобіжного заходу поручитель дає письмове зобов'язання про те, що він ручається за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язується за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу. Зокрема, у ч. 2 ст. 202 КПК визначено, що у разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно після надання його поручителями визначеного зобов'язання.

Якщо поручитель пересвідчиться, що він не може гарантувати належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого, то він має забезпечити його явку до органу досудового розслідування чи суду для вирішення питання про заміну запобіжного заходу на інший. Причини відмови поручителя від взятих на себе зобов'язань можуть бути різними: неналежна поведінка підозрюваного, обвинуваченого, переїзд поручителя в інше місце проживання, його тривале відрядження тощо.

При своєчасному повідомленні про відмову від поруки та забезпеченні явки підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи суду з поручителя знімається відповідальність за неналежну поведінку підозрюваного, обвинуваченого.

Контроль за виконанням зобов'язань про особисту поруку здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду - прокурор.