Актуальні проблеми визначення предмету та меж кримінального процесуального доказування.

 

Предмет доказування - це така сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження.

Сукупність обставин, встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження, передбачена ст. 91 КПК. У такому провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винність обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Обов'язок доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених законом випадках, - на потерпілого. Обов'язок доказування даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає (ст. 92 КПК).

Обставини, що зазначені у ст. 91 КПК, конкретизуються у законі стосовно проваджень про кримінальні правопорушення неповнолітніх (ст. 485 КПК), про застосування примусових заходів виховного та медичного характеру (ст.ст. 501, 505 КПК).

Так, під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК, також з'ясовуються: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

Під час кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру з'ясовуються такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння; 2) чи вчинено діяння неповнолітнім у віці від одинадцяти років до настання віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діяння; 3) чи слід застосовувати до нього примусовий захід виховного характеру і якщо слід, то який саме.

Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлюються: 1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; 2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

З тексту ст. 91, 485, 501, 505 КПК видно, що в них зміст предмета доказування визначається стосовно кримінального провадження, яке здійснюється у всіх стадіях процесу, крім стадії виконання судових рішень. Для цієї стадії відсутній єдиний предмет дослідження, яке провадить суд. Зміст кожного питання, яке ним розглядається (про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким тощо) визначає особливий предмет доказування.

Таким чином, визначений у ст. 91 КПК предмет доказування є загальним, єдиним для усіх стадій кримінального процесу, за винятком стадії виконання судових рішень. В конкретних кримінальних провадженнях обставини, що входять до предмета доказування, індивідуалізуються.

Серед обставин, які підлягають доказуванню, перш за все повинні бути встановлені ті, що стосуються події кримінального правопорушення (п. 1 ст. 91 КПК). Потрібно з'ясувати об'єкт та ознаки об'єктивної сторони: чи мала місце дія чи бездіяльність, передбачена кримінальним законом, і якщо так, то час, місце, спосіб і обстановку, умови, за яких вони були вчинені. Наслідки кримінального правопорушення та причинний зв'язок між дією чи бездіяльністю мають встановлюватися при доказуванні виду (фізична, моральна, матеріальна) і розміру шкоди, що ним завдана (п. 3 ст. 91 КПК).

Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета його вчинення (п. 2 ст. 91 КПК), передбачає необхідність встановлення суб'єкта та суб'єктивної сторони злочину (умисел чи необережність, їх форма, мотив і мета).

При доказуванні розміру процесуальних витрат (п. 3 ст. 91 КПК), потрібно встановити обсяг витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, представника потерпілого, із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів, із зберіганням і пересиланням речей і документів (глава 8 КПК).

Доказування обставин, зазначених у п. 4 ст. 91 КПК, передбачає необхідність встановлення всіх обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання (ст.ст. 66, 67 КК), виключають кримінальну відповідальність (ст.ст. 36-43 КК) або є підставою закриття кримінального провадження (ч. 1, 2 ст. 284 КПК).

Положення закону про доказування обставин, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання (п. 5 ст. 91 КПК), вимагає встановлення підстав та умов прийняття цих рішень (ст.ст. 44-49 розділ 12 КК).

З предметом доказування тісно пов'язане питання про межі доказування обставин кримінального провадження. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказів, який гарантує повне та достовірне встановлення усіх обставин предмету доказування. Звуження цих меж призводить до того, що деякі обставини предмету доказування залишаються недостатньо дослідженими. Необґрунтоване розширення меж доказування може призвести до порушення вимог ст. 2 КПК щодо забезпечення швидкого розслідування та судового розгляду, зайвого використання процесуальних засобів доказування, потягти за собою порушення прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.

 

13. Актуальні питання визнання доказів недопустимими.

 

Допустимим визнається доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому кримінальним процесуальним закон (ч. 1 ст. 86 КПК). Умови допустимості доказів такі:

- одержання фактичних даних із належного джерела (ч. 2 ст. 84 КПК);

- одержання фактичних даних уповноваженим суб'єктом;

- одержання фактичних даних у встановленому законом порядку.

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті, ухвалюючи судове рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ч. 1, 2 ст. 89 КПК).

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання в з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ч. 1, 2 ст. 87 КПК).

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 86 КПК). Докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані (ч. 3 ст. 87 КПК).