Актуальні проблеми кримінального провадження щодо окремої категорії осіб.

 

Всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України). Проте кримінальний процесуальний закон встановлює особливості провадження щодо окремої категорії осіб (глава 37 КПК).

Особливий порядок кримінального провадження здійснюється стосовно осіб, зазначених у ст. 480 КПК, зокрема:

1) народного депутата України;

2) судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя;

3) кандидата у Президенти України;

4) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5) Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати;

6) депутата місцевої ради;

7) адвоката;

8) Генерального прокурора України, його заступника (ст. 480 КПК).

Встановлення особливостей кримінального провадження стосовно таких осіб обумовлено прагненням законодавця забезпечити їх самостійність і незалежність, найбільш сприятливі умови для здійснення ними власних повноважень та захистити їх від необгрунтованого кримінального переслідування та засудження.

Крім КПК, особливості притягнення до кримінальної відповідальності цих осіб визначаються насамперед Конституцією України та відповідними законами України "Про статус народного депутата України" (1992 р.), "Про регламент Верховної Ради України" (2010 р.), "Про Конституційний Суд України" (1996 р.), "Про судоустрій і статус судді" (2010 р.), "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (1997 р.), "Про Рахункову палату" (1997 р.), "Про статус депутатів місцевих рад" (2002 р.), "Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим" (2006 р.), "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (2012 р.), "Про прокуратуру" (1991 р.). Положення цих нормативно-правових актів визначають поняття статусу цих осіб, обсяг та межі наданих їм спеціальних гарантій, а КПК, в свою чергу, встановлює порядок застосування цих норм у кримінальному провадженні у зв'язку з притягненням таких осіб до кримінальної відповідальності та проведення стосовно них процесуальних дій.

Застосування особливого порядку кримінального провадження означає, що стосовно зазначених вище осіб, кримінальне провадження загалом здійснюється за загальними правилами, встановленими КПК, із врахуванням низки особливостей, визначених у главі 37 КПК. Ними є:

- особливий порядок повідомлення про підозру (щодо всіх категорій осіб перелік яких наведено у ст. 480 КПК);

- затримання, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту (щодо судді, народного депутата України);

- обшуку, огляду особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи (щодо народного депутата України).

Відповідно до ч. 4 ст. 214 КПК, а також п. 1 Прикінцевих та п. 1 Перехідних положень КПК досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених цими особами здійснюється слідчими органів прокуратури, а з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань - слідчими цього правоохоронного органу. Здійснюючи досудове розслідування слідчий зобов'язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

 

44. Актуальні питання здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх.

 

Проблема створення відповідних форм провадження у справах неповнолітніх завжди турбувала світову спільноту. У 1899 р. уперше в світовій історії був створений суд у справах неповнолітніх у м. Чикаго (США), перед яким стояло завдання охороняти права дітей та запобігати злочинності підлітків. Італія стала фактично першою європейською державою, де був створений Римський виправний дім, який став зародком спеціальної пенітенціарної системи для неповнолітніх. Що стосується України, то лише у 1971 р. КПК УРСР був доповнений окремим розділом "Провадження у справах про злочини неповнолітніх", який визначав особливості досудового слідства і судового розгляду щодо неповнолітніх, але спеціальних судів у справах неповнолітніх не було створено. Згодом були утворені служби у справах неповнолітніх при відповідних виконавчих комітетах та кримінальна міліція у справах неповнолітніх.

Прагнення України стати повноправним учасником міжнародного співтовариства привело до ратифікації низки міжнародних документів щодо захисту прав неповнолітніх, які вчинили кримінальне правопорушення (Мінімальні стандартні правила, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.) та ін.). Ратифікувавши 27 лютого 1991 р. Конвенцію ООН "Про права дитини" (1983 р.), Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту неповнолітніх, що знайшли своє відображення в національному законодавстві. З цього часу, в умовах реалізації судово-правової реформи особливого значення набуває створення моделі ювенальної юстиції як комплексного механізму захисту неповнолітніх, зокрема й тих, хто потрапив до сфери дії кримінального процесу.

Відповідно до ст. 3 Конституції України серед усіх категорій осіб, чиї права і свободи зобов'язалася утверджувати і забезпечувати наша держава, слід виділити окрему групу - неповнолітніх, яким органи законодавчої та виконавчої влади повинні приділяти особливу увагу. На виконання міжнародно-правових угод, а також Закону України "Про охорону дитинства" у ч. 2 ст. 484 КПК передбачено, що під час кримінального провадження щодо неповнолітнього, у тому числі під час провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд та всі інші учасники, що беруть

у ньому участь, зобов'язані здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим і психологічним особливостям, роз'яснювати суть процесуальних дій, рішень та їх значення, вислуховувати його аргументи при прийнятті процесуальних рішень та вживати всіх інших заходів, спрямованих на уникнення негативного впливу на неповнолітнього.

Варто наголосити на тому, що питання відправлення правосуддя відносно дітей завжди привертає велику увагу науковців, правоохоронців, суддів, громадськість та суспільства в цілому. В юридичній літературі зазначається, що для неповнолітніх звичайне судове провадження пов'язане із багатьма загрозами. Звідси виник широкий рух на користь ідеї створення особливих судів для неповнолітніх і прийняття ними особливого порядку провадження, більш пристосованого для потреб цієї категорії правопорушників. Ця думка науковців і практиків знайшла своє підтвердження в заснуванні та практичному функціонуванні в багатьох країнах світу окремого провадження щодо неповнолітніх, яке здійснюється в особливому правовому режимі.

Існування додаткових гарантій охорони прав неповнолітніх, пріоритетне забезпечення їх прав, свобод і законних інтересів у вітчизняному законодавстві - це аксіома побудови будь-якої правозастосовної діяльності, де неповнолітні можуть зазнавати примусового впливу з боку держави, обмеження їх права тощо. Це відповідає положенням Загальної декларації прав людини, Декларації прав дитини та Конвенції ООН "Про права дитини".

Норми кримінального процесуального права України, що регулюють особливості участі неповнолітніх у судочинстві, мають охоронну спрямованість. Цим нормам притаманні такі функціональні характеристики, як гнучкість, різноплановість та гуманізм. У подальшому розвиток характеру та змісту кримінально-процесуальних норм, які регулюють відповідне провадження за участю неповнолітніх, має відобразитися в таких моментах: виділенні родових (загальних) і видових (спеціальних) норм щодо неповнолітнього; деталізація змісту статей КПК, з метою усунення однобічного їх тлумачення та можливості сприйняття самим неповнолітнім.

Стаття 1 Конвенції про права дитини проголошує, що дитиною є кожна людська істота до досягнення вісімнадцятирічного віку. Стан кримінальних правопорушень серед неповнолітніх викликає занепокоєність та необхідність пошуку нових ефективних засобів протидії їм, вжиття додаткових заходів з боку державних, зокрема правоохоронних, органів і громадськості, що сприяли б поступовому зменшенню кількості кримінальних правопорушень серед неповнолітніх. Серед загальних заходів такої профілактики важливе місце належить процесуальній діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють кримінальне провадження щодо неповнолітніх. Важливе значення має підвищення якості досудового розслідування і судового розгляду цих кримінальних проваджень.

Кримінальне провадження щодо неповнолітніх здійснюється у межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду, спрямоване на досягнення спільних завдань кримінального провадження і ґрунтується на його загальних засадах. Проте воно має й свої особливості, які спрямовані на вирішення питань відповідальності й покарання неповнолітніх за вчинені кримінальні правопорушення. Ці особливості пов'язані з предметом доказування, колом і статусом осіб, які беруть участь у судочинстві, з метою підвищення правової захищеності неповнолітніх, здійсненням окремих слідчих (розшукових) дій, гласністю судочинства тощо.

Відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства кожна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинна нести кримінальну відповідальність.

Однак законодавець залежно від віку поділяє осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, на кілька категорій і встановлює для них певні процесуальні гарантії з метою захисту їх конституційних прав.

Однією з таких категорій є неповнолітні, які підлягають підвищеному захисту з боку державних органів і посадових осіб. Саме тому кримінальні провадження, в яких беруть участь неповнолітні, виділяють в окреме провадження, в якому встановлено додаткові процесуальні гарантії захисту їх особистих прав (ст. 494 КПК).

За Кримінальним кодексом України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, і лише за вчинення деяких найбільш тяжких злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 22 КК України, - з 14 років.

До неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого КК України, та яким виповнилося 11 років, але до досягнення ними віку, з якого згідно з кримінальним законом можливе настання кримінальної відповідальності, суди застосовують заходи виховного характеру, передбачені ст. 105 КК України.

Примусові заходи виховного характеру суди можуть застосовувати також до неповнолітніх, які у віці до 18 років вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо їх виправлення можливе без застосування покарання.

Як свідчать соціологічні дослідження, неповнолітні у віці до 14 років перебувають у перехідному періоді від дитинства до дорослості, вони вже незадоволені пасивною роллю особи, яку опікують, але ще не дозріли для відповідальної ролі дорослої особи. У цьому віці йде фізіологічна та психологічна перебудова організму дитини, зростання фізичних й інтелектуальних сил та можливостей, збагачення життєвим досвідом, на основі яких розвивається здатність передбачити наслідки поведінки. Тому до неповнолітнього у віці від 14 років не можна ставити такі ж високі вимоги, у тому числі й обов'язок нести кримінальну відповідальність у повному обсязі, як це передбачено законом щодо дорослої особи.

Слід враховувати, що, як правило, неповнолітні за рівнем інтелектуального і вольового розвитку відстають від дорослих. Життєвий досвід у них ще недостатній, а якщо є упущення у вихованні, то вони можуть неправильно оцінювати конкретну ситуацію, вибирати неналежну лінію поведінки, неправильно трактувати зміст таких понять, як сміливість, дорослість, взірець для наслідування. Тому закон встановлює: вікову межу кримінальної відповідальності; додаткові форми заміни кримінальної відповідальності іншими заходами, надаючи особливого значення обставинам, що пом'якшують покарання; межі застосування позбавлення волі; спеціальний режим виконання покарань тощо.

Варто наголосити, що вікові особливості неповнолітніх вимагають і посилення їх правової захищеності перед загальним правосуддям, застосування на досудовому слідстві та в судовому розгляді деяких особливих правил, які, не змінюючи і не скасовуючи загальну процесуальну форму провадження у кримінальному судочинстві, створювали б додаткові процесуальні гарантії для неповнолітніх. Саме ці вимоги реалізовані у гл. 38 КПК.