Організаційні та правові проблеми застосування домашнього арешту у кримінальному провадженні.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Організаційні та правові проблеми застосування домашнього арешту у кримінальному провадженні.



 

Домашній арешт (ст. 181 КПК) полягає в обмеженні свободи пересування підозрюваного, обвинуваченого шляхом заборони йому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Суть домашнього арешту полягає в тому, що за наявності достатніх підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту за рішенням слідчого судді, суду встановлюються обмеження, пов'язані із його ізоляцією у житлі, чим обмежується свобода пересування підозрюваного, обвинуваченого поза межами житла.

Під житлом, в даному випадку, необхідно розуміти: будинок приватної форми власності з усіма приміщеннями в яких постійно чи тимчасово проживає підозрюваний, обвинувачений, включаючи приміщення, які не призначені для проживання, але які є складовою будинку; будь-яке житлове приміщення незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується підозрюваним, обвинуваченим для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира, окрема кімната в квартирі з необхідними для проживання приміщеннями); будь-яке інше приміщення чи забудова, у яких проживає підозрюваний, обвинувачений, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для проживання. Словосполучення "житло цієї особи" охоплює випадки, коли підозрюваний, обвинувачений: є власником (співвласником) такого житла; зареєстрований у такому житлі; постійно або тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації.

Домашній арешт має застосовуватись в тих випадках, коли застава є занадто м'яким запобіжним заходом, а тримання під вартою - занадто суворим. Застосування даного запобіжного захід має зменшити кількість осіб, які знаходяться під вартою (до набрання чинності нового КПК - щорічно приблизно 35 тисяч осіб трималося під вартою).

Домашній арешт застосовується за умови, що особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Під час досудового розслідування кримінальних проступків запобіжний захід у вигляді домашнього арешту не застосовується.

Режим ізоляції підозрюваного, обвинуваченого в межах житла полягає в тому, що особі забороняється залишати житло чи то цілодобово, чи то на певний період доби (наприклад з 20 до 8 години). Вибір режиму обмеження визначається з врахуванням ризиків, визначених в ст. 177 КПК та обставин, перерахованих у ст. 178 КПК.

Крім того, при застосуванні домашнього арешту як запобіжного заходу на підозрюваного, обвинуваченого може бути покладений один або кілька обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК.

З метою безумовного виконання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту на підозрюваного, обвинуваченого покладається обов'язок носити засіб електронного контролю. Застосовування електронного засобу контролю полягає у закріпленні на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження. Такий пристрій має бути захищений від самостійного знімання, пошкодження або іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та сигналізувати про спроби особи здійснити такі дії (ч. 1 ст. 195 КПК).

Відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття, пошкодження або інше втручання у його роботу з метою ухилення від контролю, а також намагання вчинити зазначені дії є невиконанням обов'язків, покладених судом на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту (ч. 6 ст. 195 КПК), що є підставою для застосування більш жорсткого запобіжного заходу чи накладення грошового стягнення (ч. 2 ст. 179 КПК).

Як і всі інші запобіжні заходи, домашній арешт застосовується на підставі ухвали слідчого судді, суду. Проте в ухвалі слідчого судді, суду про застосування домашнього арешту, крім загальних вимог, визначених у ст. 196 КПК, має бути зазначена точна адреса житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати.

Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або відмову в його застосуванні, про продовження строку домашнього арешту або відмову в його продовженні підлягають оскарженню під час досудового розслідування в апеляційному порядку (п. 4, 5 ч. 1 ст. 309 КПК).

Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання ОВС за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого. ОВС повинен негайно поставити на облік особу, щодо якої застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, і повідомити про це слідчого або суд, якщо запобіжний захід застосовано під час судового провадження.

Контроль за дотриманням підозрюваним, обвинуваченим умов домашнього арешту покладений на працівників ОВС. З метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, працівникам ОВС надається право з'являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із виконанням покладених на особу зобов'язань та використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК). Зазначені перевірки не повинні порушувати нормальних умов життя громадян та здійснюватися, як правило, вдень. Винятки можуть бути в тому випадку, коли в ОВС наявна інформація про порушення особою умов застосування домашнього арешту.

Строк домашнього арешту не може перевищувати 2-х місяців. Даний строк може бути продовжений за клопотанням прокурора у разі необхідності та в межах строку досудового розслідування. При цьому сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати 6 місяців. По закінченню цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.

Певні особливості має застосування домашнього арешту до підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий. Так, якщо згідно з умовами домашнього арешту підозрюваному, обвинуваченому заборонено залишати житло цілодобово - він негайно доставляється до місця проживання та звільняється з-під варти, а якщо заборонено залишати житло в певний період доби - особа звільняється з-під варти та зобов'язується невідкладно прибути до місця свого проживання (ч. 3 ст. 202 КПК).

Варто відмітити, що в кримінальному процесі РФ аналогічний запобіжний захід запроваджено з 2001 року в ст. 107 КПК РФ. Втім, домашній арешт як запобіжний захід в РФ та Україні мають відмінності як в видах обмежень, так і в правових наслідках. Зокрема, відповідно до ч. 10 ст. 109 КПК РФ, строк домашнього арешту зараховується в строк тримання під вартою. В КПК України аналогічного положення не передбачено.

 

23. Проблемні питання застосування тримання під вартою.

 

Тримання під вартою (ст. 183 КПК) - це винятковий запобіжний захід, який полягає в позбавленні волі на певний строк підозрюваного, обвинуваченого і утримання його у місцях попереднього ув'язнення. Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, який суттєво обмежує конституційне право людини на свободу і особисту недоторканність та застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, пов'язаним із перешкоджанням здійсненню кримінального провадження у будь-яких формах.

Винятковість тримання під вартою обумовлена тим, що відповідно до п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року "тримання під вартою осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом". Згідно з п. 6.1 Токійських правил попереднє ув'язнення застосовується в кримінальному судочинстві як надзвичайний захід за умови належного врахування інтересів розслідування та захисту суспільства і жертв злочинів.

Суть запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою полягає в обмеженні особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого через поміщення їх до спеціальної установи. Такими установами є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання (ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення").

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовується лише за умови, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст. 177 КПК, та лише щодо осіб, визначених в ч. 2 ст. 183 КПК.

Так, за загальним правилом, тримання під вартою може застосовуватися лише якщо особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 5 років (якщо особа раніше не судима) або понад 3 роки (для раніше судимої особи).

Законодавець дозволяє застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років (для раніше не судимої особи) або до 3 років (для раніше судимої особи) виключно у випадках, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину.

Якщо ж особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, то законодавець дозволяє застосовувати тримання під вартою виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов'язки, покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Тримання під вартою як запобіжний захід може застосовуватися і щодо особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. У даному випадку до цієї особи застосовується екстрадиційний арешт.

Процесуальний порядок застосування запобіжного заходу тримання під вартою має певні особливості, а саме:

- прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися із клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ст. 188 КПК);

- присутність підозрюваного, обвинуваченого під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є обов'язковою, за винятком випадків, коли прокурором буде доведено, що ця особа оголошена у міжнародний розшук (ч. 6 ст. 193 КПК);

- новим, але беззаперечно прогресивним для кримінального процесу є положення, яке визначене в ч. 3 ст. 183 КПК, де вказано, що слідчий суддя, суд при постановленій ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов'язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим, обов'язків, передбачених КПК. Слідчий суддя, суд при постанов-ленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має право не визначити розмір застави лише у випадках, перерахованих у ч. 4 ст. 183 КПК;

- в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого КПК.

При визначені строку тримання під вартою необхідно враховувати вимоги дотримання розумного строку. Загальні положення щодо розумних строків у кримінальному провадженні встановлено у ст. 28 КПК, та конкретизовано у ст. 197 КПК. При оцінці дотримання стандарту розумності строку тримання під вартою ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що розумність строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно та визначається в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи.

Так, строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати 60 днів.

Даний строк може бути продовжений в межах строку досудового розслідування. Проте сукупний строк тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування не повинен перевищувати:

o 6 місяців - у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості;

o 12 місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту або з моменту затримання, якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого. У строк тримання під вартою також включається час перебування особи в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. У разі повторного взяття особи під варту в тому самому кримінальному провадженні, строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше (ч. 2 ст. 197 КПК). Слід зазначити, що тримання під вартою є єдиним запобіжним заходом, який зараховується в строк призначеного судом покарання відповідно до правил, визначених ч. 5 ст. 72 КК.

Продовження строків тримання під вартою здійснюється за клопотанням прокурора, слідчого за погодженням із прокурором не пізніше ніж за 5 днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Дане клопотання має бути розглянутим до закінчення строку дії попередньої ухвали.

Слідчий суддя зобов'язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що: 1) ризик не зменшився або з'явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; та 2) існують обставини, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою (частини 3, 5 ст. 199 КПК).

У випадку, коли слідчий суддя відмовляє у продовженні строку тримання під вартою, він має право застосувати інший, більш м'який запобіжний захід.

ЄСПЛ відмічає, що одним із найбільш частих порушень прав людини у справах проти України є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою, а також те, що можливість застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою у багатьох випадках навіть не розглядалася. Після спливу певного проміжку часу навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого (п. 60 рішення від 06 листопада 2008 р. у справі "Єлоєв проти України").

Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості (п. 79 рішення у справі "Харченко проти України" від 10 лютого 2011 р.). Досудове ув'язнення не повинно передбачати покарання у вигляді позбавлення волі і не може бути "формою очікування" обвинувального вироку (рішення по справі "Летельє проти Франції" від 26 червня 1991 р.). ЄСПЛ також неодноразово відмічав, що існує презумпція на користь звільнення. До вироку особа має вважатися невинуватою і має бути звільнена, як тільки її тримання під вартою стає необгрунтованим.

Окремої уваги заслуговує питання обчислення сумарного строку тримання під вартою. Так, за загальним правилом, строк тримання під вартою під час досудового розслідування закінчується у день надходження кримінального провадження до суду. Втім, відповідно до практики ЄСПЛ при визначенні тривалості тримання особи під вартою під час кримінального провадження за змістом п. 3 ст. 5 Конвенції враховується період, який розпочинається з дати затримання особи та закінчується у день ухвалення вироку судом першої інстанції (рішення по справі "Белевитський проти Росії" від 1 березня 2007 р.). У зв'язку з цим ЄСПЛ у справі Харченко проти України вказував на необхідність введення термінів сумарного тримання під вартою під час слідства та суду.

Порядок тримання під вартою всіх підозрюваних, обвинувачених, їх права, обов'язки та інші питання виконання цього запобіжного заходу визначаються Законом України "Про попереднє ув'язнення" від 30 червня 1993 р.

Порядок звільнення особи з-під варти передбачений в ст. 202 КПК. Так, підозрюваний, обвинувачений звільняється з-під варти:

1) при постановленій слідчим суддею, судом рішення про:

- відмову у продовженні строку тримання під вартою;

- скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

- зміну тримання під вартою на інший запобіжний захід;

- про звільнення особи з-під варти у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 206 КПК;

2) після внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

3) після закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою. Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або відмову в його застосуванні, про продовження строку тримання під вартою або відмову в його продовженні під час досудового розслідування підлягає оскарженню в апеляційному порядку (пункти 2, 3 ч. 1 ст. 309 КПК).

Стаття 206 КПК визначає загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини та визначає, що кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади, службову особу забезпечити додержання прав такої особи.

Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави у встановленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади, службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.

 

24. Актуальні питання затримання особи у досудовому провадженні.

 

Підстави та порядок затримання врегульовано не лише на конституційному рівні та міжнародно-правовими актами, а й у новому КПК. Затримання вважається тимчасовим запобіжним заходом (ст. 188–192,
207–213).

Незважаючи на короткочасність затримання, за характером обмежень прав і свобод воно є одним з найбільш суворих запобіжних заходів. Адже застосування затримання безпосередньо пов’язане з обмеженням права людини на свободу та особисту недоторканність. Тому не випадково процесуальні норми, що регламентують порядок і строки затримання, закріплено Конституцією України та низкою міжнародно-правових актів, зокрема Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966 р.), конвенціями ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів повод­ження та покарання (1984 р.), про права дитини (1989 р.) та ін.

Кримінальне процесуальне затримання слід відрізняти від інших примусових заходів, зокрема: доставляння особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у порядку, перед­баченому законодавством про адміністративні правопорушення, а також затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.

Аналіз норм КПК України дозволяє виокремити такі види затримання:

1) на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 187−191);

2) без ухвали слідчого судді, суду (ст. 207, 208).

Ці види затримання розрізняються за цільовим призначенням, суб’єктами їх здійснення, підставами та процесуальним порядком застосування.

Затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводувідрізняється від інших його видів за своєю метою (забезпечення явки підозрюваного чи обвинуваченого для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою), строком (до 36 годин), а також юридичною підставою (ухвала слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу).

Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після його одержання. Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за участю прокурора. Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з дотриманням вимог, закріплених у ч. 1, 2 ст. 190 КПК.

Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що: по-перше, зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого; по-друге, є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування; по-третє, одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу й зазначені у ст. 177 КПК.

Ухвала про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК (тоді як ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає).

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з’ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний (обвинувачений) має бути негайно звільнений з-під варти, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ч. 7 ст. 191 КПК).

Не пізніше 36 годин з моменту затримання на підставі ухвали слідчого судді (суду) особа повинна: бути звільнена або доставлена до слідчого судді (суду), який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу (ч. 1 ст. 191 КПК).

КПК України у ст. 209 чітко визначив момент, з якого особа вважається затриманою − з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Слід наголосити, що КПК 1960 р. не називав момент, з якого необхідно було обчис­лювати строк затримання (це питання тоді вирішувалось відповідно до Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, в якому строк затримання обчислювався з моменту доставляння особи в орган дізнання чи до слідчого). Відтак, виникали певні труднощі правозастосування.

Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту: приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду, закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній, або закінчення шести місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії, чи відкликання ухвали прокурором (ч. 3 ст. 190 КПК).

Затримання без ухвали слідчого судді, суду. За загальним правилом, ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду (ч. 1 ст. 207 КПК). Утім, затримання допускається без такої ухвали уповноваженою на те службовою особою (ст. 208 КПК) та будь-якою іншою особою (ст. 207 КПК) при наявності визначених в законі підстав.

Законне затримання. Відповідно до ч. 2 ст. 207 КПК, кожний громадянин (включаючи іноземців і осіб без громадянства) має право затримати будь-яку особу (за винятком судді й народного депутата), яку застали під час вчинення кримінального правопорушення або спроби його вчинити, коли вона навмисне вдавалася до дій чи бездіяльності, безпосередньо спрямованих на досягнення протиправної мети, однак не досягла задуманого з причин, що не залежали від її волі, а також безпосередньо після вчинення особою кримінального правопорушення або в разі безперервного переслідування підозрюваного
(ч. 2 ст. 207 КПК).

Зауважмо: це затримання відрізняється від процесуального затримання тим, що його можна здійснити як за вчинення кримінального проступку, так і злочину (на відміну від затримання службовою особою).

Кожен, хто затримав відповідну особу в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 207 КПК, зобов’язаний негайно доставити її в найближчий правоохоронний орган (внутрішніх справ, безпеки, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства) або ж сповістити такий орган про затримання та місце перебування порушника.

Затримання уповноваженою службовою особою. На відміну від “звичайних” громадян, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, лише у випадках: якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ці ознаки підлягають обов’язковій фіксації в протоколі затримання, а їх виявлення, вивчення та закріплення створюють невід’ємний елемент такої процесуальної дії) – ч. 1 ст. 208 КПК.

Як виняток, допускається затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, за які передбачене покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але виключно у разі, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (ч. 2 ст. 208 КПК).

Уповноважена службова особа може обшукати затриману особу з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст. 236 КПК, зокрема запросити не менше двох понятих – осіб, незацікавлених у результатах кримінального провадження (однієї статі з обшукуванню особою), участь яких є обов’язковою, незалежно від застосування технічних засобів фіксування процесуальної дії. Службовець, що затримав підозрюваного, обвинуваченого, зобов’язаний повідомити підстави затримання й відомості про злочин, у вчиненні якого його підозрюють, а також роз’яснити право на захисника й у разі потреби – на допомогу лікаря [1]. Позитивним є право затриманого надавати показання з приводу підозр проти нього, адже він будь-коли може відмовитися відповідати на запитання й давати пояснення, показання, а також вимагати перевірки обґрунтованості затримання. Про роз’яснення цих прав він зобов’язаний розписатись у протоколі.

За кожним фактом затримання підозрюваного в учиненні злочину службова особа зобов’язана скласти відповідний протокол із зазначенням: місця, дати, точного часу його проведення, повного переліку процесуальних прав і обов’язків затриманого, підстав затримання, інформації про присутніх під час цієї процесуальної дії осіб (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання) та про те, що їх заздалегідь повідомили про застосування технічних засобів фіксації, вказуючи характеристики таких засобів та носіїв інформації, умов і порядку їх використання, виявлені й вилучені під час особистого обшуку речі та документи. Вказують тут і спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу, зауваження та доповнення до нього від учасників процесуальної дії. Не менш важливо, що цей протокол підписують особа, яка його склала, і затриманий, копію ж документа негайно вручають під розпис останньому й надсилають прокурору (ч. 5 ст. 208 КПК).

Час затримання зазначають із моменту, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженим службовцем чи у визначеному ним приміщенні. У випадку відмови затриманого підписати такий документ, про те вказують у протоколі. Затриманий може дати письмові пояснення щодо причин згаданого рішення й занести їх у цей акт, що засвідчує його захисник (законний представник) або ж поняті.

Науковці відмічають, що у практичному сенсі досить важливо, щоб вся інформація стосовно місця затримання та періоду часу, протягом якого продовжується позбавлення волі, заносилася до протоколу [2]. Це має виняткове значення для забезпечення можливості оскарження законності та обґрунтованості затримання та зобов’язує органи, які здійснюють затримання, суворо дотримуватися вимог закону щодо його процедури, підстав, строків, порядку процесуального закріплення. Тому й міжнародні документи, які встановлюють стандарти поводження з в’язнями, вимагають деталізації всіх обставин затримання у відповідному протоколі. Зокрема, у Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, міститься вимога стосовно необхідності занесення до протоколу всіх відомостей щодо причин затримання, його часу, відповідних посадових осіб правоохоронних органів, які здійснювали затримання, а також точні дані щодо місця тримання.

Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді або суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або ж доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК). Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше 24 годин з моменту затримання, інакше вона також підлягає негайному звільненню (ч. 2, 3 ст. 278 КПК).

У підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих. Однак відповідальними за перебування затриманих не можуть бути слідчі (ст. 212 КПК).

Відповідно до вимог ст. 213 КПК, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності.

У разі затримання неповнолітньої особи, уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це його батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування.

Водночас уповноважена службова особа зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги [3]. На практиці законодавча вимога про обов’язкове повідомлення захисників про всі факти затримань все ще реалізується не повною мірою (хоча всі докази, отримані за відсутності захисника, повинні визнаватися судом недопустимими за ч. 1 і п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК). Трапляються також інші порушення права затриманих на захист (ст. 20 КПК), зокрема: не дотримуються строки повідомлень центрів правової допомоги про затримання осіб, викликані захисники до затриманих не допускаються, затриманих примушують до відмови від викликаного захисника, із затриманою особою проводяться процесуальні дії ще до моменту прибуття захисника, не забезпечуються умови конфіденційного спілкування захисника із підозрюваним. Також практикується опитування всіх причетних до певної події (наприклад, дорожньо-транспортної пригоди) осіб як свідків і лише згодом вирішується, кого визнавати потерпілим, а кого – підозрюваним. Цим порушується право осіб не свідчити проти самих себе, членів своєї сім’ї і близьких родичів (ст. 63 Конституції України) [4].

Тобто можна впевнено стверджувати: хоча новий КПК України досить детально врегулював процесуальний порядок затримання особи на досудовому розслідуванні, врахувавши здобутки міжнародної практики застосування кримінального процесуального законодавства, проте практика реалізація цього інституту уповноваженими службовими особами держави потребує подальшого унормування, зокрема стосовно реалізації затриманими права на захист.

 

25. Проблемні питання виклику до органів, які здійснюють кримінальне провадження. Наслідки неприбуття на виклик.

 

Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик (ст.ст. 133-139 КПК) - це захід забезпечення кримінального провадження, який полягає у виклику підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження для участі у процесуальній дії, що здійснюється у встановленому законом порядку слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом у випадках, коли за законом його участь при проведенні певної процесуальної дії є обов'язковою чи її визнали такою слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд.

Хоча під час виклику обмеження прав особи є незначним, цей захід забезпечення кримінального провадження пов'язаний із застосуванням примусу, тому що він примушує особу підкоритися вимозі слідчого, прокурора, слідчого судді, суду про явку, а в разі неприбуття без поважних причин - до особи можуть застосовуватися негативні для неї правові наслідки (накладення грошового стягнення або здійснення приводу).

Особа може бути викликана слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом при наявності достатніх підстав вважати, що:

- вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження. Такі дані мають прогностичний характер, який набуває достовірного характеру при проведенні допиту;

- участь особи у процесуальній дії є обов'язковою, про що має бути пряма вказівка закону.

КПК передбачає різні способи здійснення виклику. Основним з них є повістка про виклик, яка може бути вручена безпосередньо, так і надіслана поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком. Крім того, особа може бути викликана по телефону або телеграмою (ч. 1 ст. 135 КПК).

Найбільш оптимальним способом здійснення виклику є вручення повістки безпосередньо особі, яка викликається. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання, повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи.

Для певної категорій суб'єктів кримінального провадження, з врахуванням їх специфіки, КПК визначає особливості їх виклику. Зокрема, в частинах 3-5, 7 ст. 135 КПК передбачено, що:

- якщо особа перебуває під вартою, то вона викликається через адміністрацію місця ув'язнення;

- повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу або законному представнику;

- повістка про виклик обмежено дієздатної особи вручається її піклувальнику;

- повістка про виклик особи, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого - за допомогою дипломатичного (консульського) представництва.

Повістка про виклик вручається особі працівником органу зв'язку, працівником правоохоронного органу, слідчим, прокурором, а також секретарем судового засідання, якщо таке вручення здійснюється в приміщенні суду.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-21; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.2.146 (0.021 с.)