Губні: в, в' — можуть бути або нескладовими губно-губними або губно-зубним.

Таблиця 1.4 Класифікація приголосних звуків

Язикові приголосні, залежно від пасивного органу, по відношенню до якого артикулює язик, поділяються на чотири групи:

1. Передньоязикові:

Передньоязиково-зубні: д, т, н, л с, с', з, з', дз, дз', ц, ц' — при вимовлянні цих звуків передня частина язика разом із його кінчиком артикулює від носно верхніх різців, утворюючи з ними зімкнення або щілину. Звуки с, с', з, з', дз, дз', ц, ц' — свистячі (за акустичним враженням), тому що при їхньому вимовлянні виникає характерний шум, схожий на свист.

передньоязиково-альвеолярні: д', т', н', л' ж, ш, дме, ч, р, р' — при вимовлянні цих звуків передня частина язика разом із його кінчиком артикулює відносно альвеолярних відростків щелеп, утворюючи з ними зімкнення або щі лину. Звуки ж, їй, дж, ч — шиплячі (за акустичним враженням), тому що при їхньому вимовлянні струмінь видихуваного повітря, яке проходить щілинами у ротовій порожнині, створює шум, що нагадує шипіння. Звуки p, р' тремтячі (вібранти) — утворюються в результаті вібрації переднього краю язика біля альвеол верхніх різців;

Середньоязикові — й, г' — при їхньому вимовлянні середня части на спинки язика піднімається до твердого піднебіння й утворює з ним щілину. Якщо щілина вузька — вимовляється приголосний й, а коли щілина віддалена від піднебіння і шуму не чути — вимовляється нескладовий приголосний і.

Задньоязикові;— к, ґ, х — при утворенні цих звуків задня частина спинки язика артикулює відносно м'якого піднебіння і задньої частини твердого піднебіння, утворюючи тут зімкнення або щілину.

Глотковий (фарингальний) приголосний — г — щілинний, дзвінкий, твердий.

II. За участю шуму і голосу приголосні поділяються на чотири групи.

Приголосні, утворювані за допомогою голосу і при слабо вираженому шумі, називають сонорними. До них відносять: в, м, м', н, н', л, л', р, р', й, г. Сонорні приголосні протиставляються всім іншим приголосним, які називають шумними. На відміну від сонорних, вони утворюються за участю до­статньо сильних шумів, які ясно розрізняються: б, п, ф, д, д'у т, т', з, з', с, с', ц, ц', дз, дз', ж, ш, д^ж, ч, к, ґ, х. Шумні приголосні, у свою чергу, поділяються на дві групи. Одна група — приголосні, утворювані без участі голосу, за допомогою одного лише шуму. Вони називаються глухими; при їх вимовлянні голосова щілина розкрита, голосові зв'язки не коливаються — п, ф, т, т', с, с', ц, ц', ш, ч, к, х. Інша група — приголосні, утворювані за допомогою шуму у супроводі голосу. Вони назива­ються дзвінкими — б, д, д', з, з', дз, дз', ж, дме, ґ. Більшість шумних приголосних складає пари глухих і дзвінких (п-б, ф-в, ш-ж).

III. За способом артикуляції або утворення перешкоди між активними і пасивними органами вимови, приголосні поділяються на 5 груп.

Шумні приголосні утворюють три групи:

зімкнені, або вибухові: б, б', п, п', д, д', т, т', к, к', ґ, ґ;

щілинні або фрикативні: в, в', ф, ф', з, з', с, с', ж, х, ш, г, г';

Зімкнено-щілинні (злиті), або африкати: ц, ц', дз, дз', дж, ч, ч'.

Сонорні приголосні поділяються на дві групи:

зімкнено-прохідні: м, м', н, н', л, л' (м, м', н, н' є носовими, а л, л' — боковими);

тремтячі, або вібранти: р, р';

Щілинний м 'який — й, ї.

IV. За відсутністю або наявністю палаталізації.

Палаталізовані приголосні (утворювані за допомогою розпластування кінчика язика і просування на альвеолярні поверхні — т', д', н', л') називають м'якими на відміну від не палаталізованих, або твердих приголосних.

1.2.3. Класифікація приголосних звуків за М.Савченко є доцільною для логопедичної роботи шкільного логопеда. Вона виділяє такі групи приголосних:

І. За активним мовним органом (місцем творення перепони):

а) губні — п, б, ф, в, м;

б) язикові — т, т' д, д', н, н', с, с' з, з', л, л' р, р', ц, ц' дз, дз' ш, ж, ч, дж, к, ґ, х, г, й.

II. За способом творення перепони приголосні поділяються на:

Зімкнені — активний орган щільно змикається з пасивним. При цьому характер зімкнення різний:

а) чисті зімкнені: п, б, т, т', д, д', к, ґ— повітря проривається крізь зімкнені органи, утворюючи вибух;

б) зімкнено-щілинні або африкати: ч, дж, ц, ц' дз, дз' — злиті звуки. Першим компонентом звука є зімкнення, другим — щілина, в яку плавно переходить зімкнення. Обидва компоненти створюються одним органом мовлення і мають бути або дзвінкими, або глухими;

в) зімкнено-прохідні: м, н, й', л, л' — одночасно здійснюється зімкнення одних органів й утворюється щілина між другими, по якій видихується повітря (м, й, н' —через носову порожнину, л, л' — між бічними краями язика і верхніми зубами).

Щілинні: ф, в, с, с' з, з', ш, ж, й, х, г.

Дрижачі: р, р'.

III. За участю спинки язика:

а) тверді: п, б, м, ф, в, т, д, с, з, ц, дз, л, н, р, ш, ж, ч, дж, х, г, к, ґ.

б) м'які: т', д', с', з', ц' дз', л', н', р' й.

Звуки п, б, м, ф, в, к, г, х, ш, ж, ч, дж в українській мові вимовляються напівпом'якшено здебільшого перед голосним і. Розглядаються ці напівпом'якшені як варіанти твердих фонем. Подовжені приголосні в українській мові не мають фонологічної самостійності.

IV. За участю голосу й шуму:

а) шумні, які поділяють на дзвінкі (вібрують голосові зв'язки): б, д, д'з, з', ж, дз, дз', дж', г, г та глухі: п, ф, т, т', с, с', ц, ц', ш, ч, к, х (голосові зв'язки не вібрують);

б) сонорні: м, н, н', р, р', л, л', в, й (голос переважає над шумом).

V. За участю носового резонансу:

а) носові: м, н, н'.

б) неносові: всі інші приголосні: б, д.

Проте, наведені класифікації приголосних фонем дуже важко реалізувати в методиці логопедичної роботи, бо кожна з наведених груп приголосних уключає фонеми, об'єднані лише за однією ознакою. Для практики й методики корекційної роботи доцільнішим виявилось об'єднання фонем М. Савченко у артикуляційні групи за двома основними артикуляційними ознаками: місцем і способом творення перепони. Інші три ознаки (участь голосових зв'язок, спинки язика та носової порожнини) слугують для розрізнення фонем у середині однієї групи. При такому підході приголосні фонеми української літературної мови нами об'єднуються у 12 артикуляційних груп: б (двогубна); ф, в (губно-зубні); с, с', з, з'; ш, ж; х, г; л, л'; п, б, м; т, т, т', д, д', н, н'; й; к, ґ; ц, ц'; дз, дз'; ч, дж; р

Проаналізуйте акустичні основи голосоутворення.

Особливість надставної труби голосового апарату людини полягає в тому, що вона не лише посилює голос і додає йому індивідуального забарвлення (тембр), але є і місцем утворення звуків мовлення. Одні частини надставної труби (порожнина носа, додаткові пазухи носа, тверде піднебіння, задня стінка глотки) нерухомі і називаються пасивними органами вимови. Інші частини (нижня щелепа, губи, язик, м'яке піднебіння) — рухомі і називаються активними органами вимови. При рухах нижньої щелепи відбувається відкриття або закриття рота. Різноманітні рухи язика і губ змінюють форму порожнини рота, утворюють у різних місцях ротової порожнини зімкнення або щілини. М'яке піднебіння, підіймаючись і притискаючись до задньої стінки глотки, закриває вхід до носа, опускаючись — відкриває його.

Діяльність активних органів вимови називається артикуляцією і забезпечує утворення звуків мови, тобто фонем. Акустичні особливості звуків мови, що дозволяють відрізняти їх один від одного на слух, обумовлені особливостями їх артикуляції. Для правильного засвоєння фонетики, зручності і глибшого вивчення природи звука, документального відображення того чи іншого дефекту мовлення застосовується фонетична транскрипція. Загальною для артикуляції всіх голосних звуків ознакою, що відрізняє їх артикуляцію від артикуляції приголосних звуків, є відсутність перешкод на шляху повітря, що видихується. Звук, який виникає у гортані, в надставній трубі посилюється і сприймається у вигляді чистого голосу без домішки шумів. Звук голосу складається з основного тону і низки додаткових тонів — обертонів. У надставній трубі відбувається посилення не лише основного тону, але й обертонів, причому не всі обертони посилюються однаково: залежно від форми резонуючих порожнин, головним чином порожнини рота і частково глотки, одні ділянки частот посилюються більше, інші — менше, а деякі частоти не посилюються зовсім. Ці посилені ділянки частот, або форманти, і характеризують акустичні особливості різних голосних.

Кожному голосному звукові відповідає особливе розташування активних органів артикуляції (язика, губ, м'якого піднебіння, глотки). Тому один і той же звук, що виник у гортані, набуває в надставній трубі забарвлення, характерного для того чи іншого голосного. Форма порожнин рота і глотки, характерна для кожного голосного, залежить в основному від положення язика й губ. Рухи язика вперед і назад, більше або менше його піднімання до певної частини піднебіння змінюють об'єм і форму резонуючої порожнини. Губи, витягуючись уперед і округлюючись, утворюють отвір резонатора і подовжують резонуючу порожнину.