Конституційне право — галузь національного права України 13

6) універсальний характер методу, оскільки його дія поши­рюється на всі сфери життєдіяльності;

7) поєднання прямого регулювання суспільних відносин з не­прямим через наявність у Конституції України норм-принципів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;

8) поєднання стабільності і динамізму, оскільки з одного бо­ку Конституція — стійкий політико-правовий документ, а з ін­шого боку вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин¹.

Основними методами, що використовуються у конституцій­ному праві, є:

1) припис (позитивне зобов'язання). Цей метод знаходить свій вияв у правовідносинах, в яких на одну сторону поклада­ється юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона має право вимагати, а у випадку невиконання — реальну мож­ливість забезпечити виконання юридичного обов'язку. За допо­могою цього методу проголошується більшість норм консти­туційного права, що стосуються організації і діяльності органів державної влади, тобто на державні органи та посадових осіб покладається обов'язок діяти для досягнення конкретних цілей. Припис може мати характер як загальнонормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, встановлюються або змінюються їх завдання, повноваження тощо, так і конкрет­них доручень учинити ту або іншу юридично значущу дію, на­приклад, виділити кошти, ухвалити рішення, призначити або звільнити з посади керівника тощо. З використанням методу припису сформульовані, наприклад, повноваження Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України), повноваження Пре­зидента України (ст. 106 Конституції України), повноваження Кабінету Міністрів України (ст. 116) тощо;

2) заборона. При застосуванні цього методу правова норма покладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утри­матися від учинення певних юридично значущих дій в умовах, передбачених відповідною нормою. Іноді способом установлен­ня заборони може бути юридична санкція за певну поведінку. Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст. 61, ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України тощо;

Мелащенко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 16—19.

 

Глава!

3) дозвіл. Даний метод передбачає юридичний дозвіл учи­нити ті або інші юридично значущі дії в умовах, передбачених певною нормою, або утриматися від їх учинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при регулюванні прав та свобод лю­дини і громадянина (хоча в деяких випадках права та свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при ви­значенні повноважень державних органів. Інколи дозволи фор­мулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки¹. При цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права і свободи людини і громадянина, коректніше говорити про метод проголошення, підтримання, конкретизації, оскільки ці права та свободи існу­ють незалежно від держави². Метод дозволу використано при формулюванні практично всіх прав та свобод людини і грома­дянина за Конституцією України.

У цілому конституційно-правове регулювання суспільних відносин засновується на владно-імперативних засадах. Для ньо­го найбільш характерні приписи та заборони. Це пояснюється тим, що більшість норм конституційного права визначають від­носини, пов'язані з владою, хоча конституційне право передба­чає у багатьох випадках можливість виникнення конституцій-но-правовнх відносин, побудованих на засадах юридичної рів­ності сторін (це відносини між рівноправними суб'єктами — адміністративно-територіальними одиницями, радами одного рівня тощо)³.

§ 2. Система конституційного права

Система конституційного права — це складна, структурова-на, динамічна система, з притаманними їй законами, принципа­ми побудови та функціонування. Вона охоплює принципи кон­ституційного права, його інститути та норми.

Принципи конституційного права — це основні засади, ви­ражені в змісті даної галузі права, відповідно до яких вона буду-

¹ Кутафші О. Е. Зазнач, праця. — С 38—42. - Рыжов В. Л. Зазнач, праця. — С. 4. ³ Кутафий О. Е. Зазнач, праця. — С. 43.

Конституційне право — галузь національного права України __ 15

ється як система правових норм, а також здійснюється консти­туційно-правове регулювання суспільних відносин¹. Вони регу­люють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

У конституційному праві виділяють:

1) загальні принципи, що декларуються конституціями: на­родний суверенітет, народне представництво, розподіл влади, рівноправ'я, невідчужувані права. Ці принципи не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечені правови­ми санкціями, однак вони мають визначальне значення для ба­гатьох конституційно-правових норм;

2) принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності: неза­лежність депутатів від виборців, судовий захист конституцій­них прав тощо².

Інститут конституційного права — це основний складо­вий елемент системи конституційного права, який об'єднує від­носно відособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'я­заних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин, урегульованих кон­ституційним правом³.

Як правило, до конституційно-правових інститутів відно­сять інститути:

—основ конституційного ладу;

—громадянства;

—основ правового статусу людини і громадянина;

—територіального устрою;

—виборчого права;

—системи державної влади;

—системи місцевого самоврядування*.

Існує точка зору, відповідно до якої важливу роль у форму­ванні змісту державно-правових інститутів відіграє практика.

¹ Мелащенко В. Ф. Система конституційного прана // Конституційне пра­
но України / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка. 2000. - С 22-23.

² Рыжов В. А. Зазнач, праця. — С. 7.

³ Поваляева М. Інститути конституційного прана України: поняття, озна­
ки та критерії розмежування // Право України. — 2000. — № 5. — С. 23.

⁴ Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С 57.

 

Глава I

Так, С. А. Авакьян зазначає, що навіть за відсутності належної кількості правових приписів практика все ж забезпечує існу­вання конституційно-правового інституту¹.

Межі такого поняття, як правовий інститут, і в теорії, і на практиці дуже рухомі. Так, К. І. Козлова зазначає, що дане по­няття може означати і досить вузьку групу однорідних, близь­ких за змістом норм, і значно більш широку їх групу аж до мак­симально великих правових утворень². А. Н. Кокотов пропонує об'єднувати інститути конституційного права в Загальну та Особ­ливу частини. На його думку, Загальна частина — це сукупність конституційних принципів, що поширює свою дію на всі скла­дові даної галузі. Особлива частина включає державне, муніци­пальне право та громадянсько-публічне право³. Серед україн­ських авторів думку про необхідність поділу конституційного права України на Загальну та Особливу частини обстоює також В. Л. Федоренко⁴.

Слід мати на увазі, що не кожна група норм права має юри­дичні властивості інституту. Інститут конституційного права є комплексним утворенням, яке має відповідати певним критері­ям, яким властивий об'єктивний характер.

Інститути конституційного права не є однорідними за своїм структурно-функціональним спрямуванням. Відповідно до їх конструкції (моделі) та функціонування виділяють:

1) підгалузі права (парламентське, виборче право тощо) — це об'єднання генеральних інститутів та інших елементів систе­ми конституційного права;

2) генеральні інститути — це інститути, які охоплюють знач­не за обсягом коло суспільних відносин і включають до свого складу більш дрібні структурні елементи (наприклад, інститут основ конституційного ладу України, інститут конституційно-правового статусу особи і громадянина, інститут державної вла­ди тощо);

¹ Авакьян С. А. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 55—57.

² Козлова Е. И. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 57.

³ Кокотов А. Н. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 58.

⁴ Федоренко В. Л. Загальна і особлива частини як основні складові си­
стеми національного конституційного права // Бюлетень Міністерства юсти­
ції України. - 2006. - № 10. - С 5-15.