Культура та релігія Стародавнього Єгипту

Історія державності та культури Стародавнього Єгипту поділяється, як зазначалося раніше, на кілька періодів. Раннє Царство було часом виникнення ранньорабовласницького суспільства та деспотичної держави, впродовж якого сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ природи і предків, астральний та загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм.

У Стародавньому та Середньому Царствах зміцнилася централізація бюрократичного управління, посилилася могутність Єгипту, його прагнення поширити межі свого впливу на сусідні народи. У цей час були споруджені вражаючі за своїми розмірами велетенські гробниці фараонів: піраміди Хеопса, Хефрената Мікерина, унікальні пам'ятки образотворчого мистецтва: сфінкси фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета III, створені портретний дерев'яний рельєф "Будівничий Хесіра", численні художні скарби з гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса — останнього фараона Середнього Царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід — піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд світу, свідчать її колосальні розміри: 146 му висоту, довжина основи кожної з чотирьох граней — 230 м. Це справді незвичайна пам'ятка необмеженої влади фараона і каторжної праці його підданих.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. У цей час особливо розквітла архітектура храмів, найвідомішими з яких є прикрашені великою кількістю різноманітних колон храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці. Серед вершин художньої творчості цього періоду — неперевершений своєю натхненною красою образ цариці Нефертіті, чудова золота маска фараона Тутанхамона, розписи

з

гробниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу — у фас. Ця традиція зникла лише в завершальний період занепаду Сгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишились такі шедеври, створені за іншими естетичними принципами, як рельєф з Мемфіса "Плакальники" та фаюмські портрети.

Художні досягнення Стародавнього Єгипту є матеріальним втіленням особливого світогляду єгиптян, для мислення яких був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності та боротьби двох начал. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі долини Нілу та білого піску оточуючих її пустель, Верхнього і Нижнього Єгипту, у двоїстому характері влади фараонів.

У межах світогляду єгиптян формувалася релігійно-міфологічна система уявлень про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жерців Геліополя Землю-оточує нескінченна водяна безодня, яка щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце не піднеслося над ним, витіснивши густий морок. Саме бог Сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, вступив у двобій з силами водяної безодні. Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий порядок, зазначивши у правилах істини та справедливості "Маапг" місце кожної істоти у світобудові. Коли ж Атон-Ра повернеться до свого правічного спокою, час і простір перестануть існувати.

Однак згодом жерці Мемфіса почали вважати, що першим з'явилося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив Небо, Сонце та дав початок світу своїм животворним словом.

Давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай політеїстичним. Лише поступово у розгалуженому пантеоні богів було встановлено певну божественну ієрархію, в якій культ бога Сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташиними крилами. З допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити культ єдиного верховного бога Сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства. В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох проявах (боротьба за владу та зі смертю) нагадували те, до чого люди прагнули в суспільстві. Так, бог вмираючої і воскресаючої природи, її животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь Ісіди та НефрідиГор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давні єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Але насамперед ці уявлення були основою культу фараона, обожнення його влади та особи. Ім'я Тор" стало одним із священних титулів фараона. Єгиптяни вважали, що як нащадок творця і володаря світу фараон має владу не лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього царства у піраміді воскрес і, торжествуючи над смертю, став володарем царства мертвих. А його син Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, що незворушно спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому у природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет своїм добробутом. Таким було обгрунтування влади фараона і пояснення споконвічного суспільного порядку.

Зміцненню традиційно існуючих суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного порядку саме і полягала у попередженні спроби поставити під сумнів існуючий порядок у суспільстві. "Маат" містив такі етичні ідеї, як істина, порядок, справедливість, доброчесність.

Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи — справедливе рішення. Правила "Маат" закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до куль­тури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості.

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками.

Єгиптяни цінували радощі сімейного життя, що відобразилося в літературі, малюнках та написах на стінах гробниць. Характерним для життя єгиптян був гедонізм (етика насолоди). Земні радощі настільки цінувалися у Стародавньому Єгипті, що "переносились" навіть у потойбічне безсмертне

4 життя, яке, як уявлялося, дарує вічну насолоду. Тому "Книга мертвих" — найбільша збірка релігійно-магічних текстів, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробному світі ("царстві мертвих"), — містить чимало гедоністичних мотивів.

Віра в індивідуальне безсмертя породила і такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити по собі пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятки — гробниці та піраміди. Якщо в епоху Стародавнього Царства лише фараони могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часу Середнього Царства кожний дістав право досягти цього "блаженства", спорудивши гробницю для себе. Саме завдяки вірі в індивідуальне безсмертя єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в земному житті, намагалися увічнити свої душу і тіло у потойбічному світі, де кожний отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. З цим пов'язана поширена у давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл померлих.

У духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало і прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містики. Саме тут уперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці. Про високий рівень геометрії свідчать досконалість форм єгипетських монументальних споруд — пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також деякими елементарними знаннями з алгебри, розв'язували рівняння з одним та двома невідомими. В Єгипті існував своєрідний інтелектуальний центр — "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, видавали так звані магічні книги — збірки з різноманітних галузей знань — магічних ритуалів, експериментальне перевірених рецептів лікування хвороб.

Винайдення ієрогліфічного єгипетського письма сприяло розвитку таких жанрів словесності, як міфи, казки, байки, молитви, гімни, плачі, епітафії, дидактичні твори, повісті, любовна лірика і навіть філософські діалоги та політичні трактати з теорії державної влади. Згодом виникли релігійна драма, світський театр.

Фараони та вищі чиновники оточували себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й митцями-архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами, музикантами.

Завдяки розвитку мистецтва у давньоєгипетському суспільстві вперше в історії світової культури зародилася така риса, як гуманізм. Хоча давні єгиптяни і вірили у безсмертя, в їхньому духовному житті існувала й антитеза цій ідеї, відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою "Пісня арфіста", її пронизує думка, що все на Землі минуче, приречене на зникнення. Адже ніхто з померлих не з'явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися земними благами.

Культура і філософія Стародавнього Китаю

У Китаї у XII—VIII ст. до н. є. було винайдене примітивне ідеографічне письмо, що вдосконалювалося і згодом перетворилося на завершену за формою ієрогліфічну каліграфію, а також в основному було складено місячний календар.

Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н. є. в єдину могутню імперію спочатку династії Цінь, а у подальшому — династії Хань.

Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас та спідометр, сейсмограф, порцеляна, книгодрукування та порох. Саме у Китаї вперше у світі винайшли морехідні пристрої — румпель і багатоярусні вітрила, у галузі писемності та книгодрукування — папір і рухомий шрифт, у військовій техніці — гармати й стремена. У VII — X ст. було винайдено механічний годинник, а у шовкоткацтві — приводний пас та ланцюгову передачу.

У математиці видатними китайськими досягненнями було використання десяткових дробів та пустої позиції для позначення нуля, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число "п"), відкриття методу розв'язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий "трикутник Паскаля" у Китаї вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення Сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталогів зірок. Пристрій, відомий сьогодні як підвіс Кардане (у Європі винайдено у XVI ст.), насправді повинен називатися підвісом Дін Хуаня (II ст.).

При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували метод перетворення колового руху на поступальний, який пізніше використовували в Європі для роботи парових машин. У Китаї зародилася давня традиція біологічного захисту рослин — до IV ст. відно­сяться описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Високого рівня у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання календарних розрахунків та астрологічних передбачень, математика, фізика і гідротехніка. Важливою справою залишалося фортечне будівництво для охорони зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників. Китайські будівельники зажили слави грандіозними спорудами — Великим китайським муром та Великим каналом, що з'єднав Пекін з Ханчжоу. Зокрема спорудження каналу, що розпочалося ще у VI ст. до н. є., тривало впродовж двох тисяч років і було завершене лише у XIII ст. н. є. Ця складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м з численними пристроями для перекачування та очищення води стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва. У Стародавньому Китаї вперше була написана "Фармакологія", проводилися хірургічні операції з застосуванням наркотичних засобів, використовувалися методи лікування голковколюванням, припеченням та масажем. Давній метод лікування з допомогою "кореня безсмертя" — женьшеню — надзвичайно популярний у світі донині.

Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про "життєву енергію" ("енергію Всесвіту"), що, нібито, циркулюючи в організмі, є основою всієї його діяльності. На основі цього вчення було створено складну філософсько-оздоровчу систему "ушу", що дала початок однойменній лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони "кун-фу".

Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим як "китайські церемонії": суворо фіксованими стереотипами етико-ритуальних норм поведінки та мислення, що склалися з дотриманням правил та приписів старовини. Специфіка духовного життя стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення в їхній свідомості етико-ритуальних цінностей зрештою і привело до заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця деміфологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайської культури. Місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків.

Проте ті боги, культ вшанування яких зберігся, стали абстрактними божествами-символами без людських рис: Небо, Піднебіння, Дао. Небо — це вища безособово-натуралістична загальність, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао, всемогутній творець світу, — всеохоплюючий і все-загальний, безформний та безіменний Закон і Абсолют життя, недоступний органам чуття людини, небачений і нечуваний. Пізнати Дао як вищу істину, зрозуміти його своїм розумом, з єднавшись з ним, — ось ключові світоглядні принципи та кінцева життєва мета стародавнього китайця. Найповніше ця

2 концепція пояснення світу втілена у філософсько-релігійній системі даосизму (віровчення напівлегендарного мудреця Лао-цзи, який жив приблизно в VI—V ст. до н. є.).

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство — етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція. Його ідеалом є високоморальна людина, яка дотримується традицій мудрих та добропорядних предків, піклується про громадські інтереси. Вчення також обстоювало поділ суспільства на "вищих" і "нижчих", вимагало від кожної людини неухильного виконання покладених на неї обов'язків.

Конфуціанство стало державною ідеологією Китайської імперії. Воно залишило глибокий слід в усіх сферах життя суспільства, справивши особливо помітний вплив на розвиток сімейних стосунків, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси мали стояти понад інтересами окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сім'ї, а надто волі батьків. Підкорення старшим було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї.

Під впливом характерних для стародавнього китайського суспільства релігійних, етико-філософських та соціально-політичних поглядів розвивалася і класична література. Ще у першій поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій "Книзі пісень", на основі народних пісень, старовинних гімнів оспівуються подвиги обожнених предків.

"Книга історичних переказів", до якої входять промови та настанови, що, за переказом, належали стародавнім царям та їхнім радникам, під впливом конфуціанства перетворилася на збірку повчань та порад з моралізуюче-виховною тенденцією. Навіть для "Історичних записок" одного з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II—І ст. до н. є., ці мотиви є визначальними у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги "Весна і осінь", де найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою.

У II—III ст. у Китай проник буддизм, що вплинув на традиційну китайську культуру. Це, зокрема, виявилося в літературі, образотворчому мистецтві та особливо в архітектурі (скельні комплекси на зразок храмів Еллори, витончені пагоди в індійському дусі, печерні храми Дуньхуана, що нагадували печерні храми Аджанти).

Буддизм, проіснувавши в Китаї майже два тисячоліття, помітно змінився під час пристосування до специфічної китайської цивілізації. Зокрема, на основі синтезу його ідей про полегшення страждань у цьому житті та спасіння, вічне блаженство у потойбічному житті з конфуціанським прагматизмом у Китаї в VI ст. виникла одна з найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки — чань-буддизм, яка, поширившись згодом також в Японії, набула завершеного вигляду дзен-буддизму, що й досі користується неабиякою популярністю у багатьох країнах. Найсуттєвіше трансформація буддизму виявилась у своєрідному китайському мистецтві, що грунтувалося на оригінальних традиціях. Китайці так і не перейняли індійського зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Так само китайські пагоди дуже відрізняються від індійських.

Основну своєрідність китайського мистецтва становлять каліграфія, поезія та живопис, що створюють нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, з погляду китайської естетики, за допомогою одного інстру­мента — пензля — об'єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найбільш повної і точної передачі їх художніми засобами оточуючої життєвої гармонії — "мистецтва життя".

Давньоіндійська цивілізація

Історія Стародавньої Індії поділяється на чотири основні періоди: Індійський (XXIII—XVIII ст. до н. є.), Ведійський (XIII—VII ст. до н. є.), Буддійський (VI—III ст. до н. є.), Класичний (II ст. до н. є. — V ст. н. є.). Тогочасна територія Індії охоплювала територію сучасної Індії, Бангладеш, Непалу, Пакистану та Шрі-Ланки.

Перші поселення землеробів, виявлені в низькогірських західних районах долини р. Інд, масово почали виникати з середини III тис. до н. є. Одним із осередків цієї цивілізації було місто Харапп, звідки її назва — Хараппська. Вона існувала впродовж 2300—1700 рр. до н. є. Через тисячоліття в іншому регіоні та в іншій історичній обстановці знову виникла цивілізація. Вона постала в Північно-Східній Індії, у долині р. Ганг, що було пов'язано з міграцією індоарійських племен. Вважається, що вони спершу потрапили в Іран, а потім в Індію.

Майже тисячоліття тривало освоєння аріями Північно-Східної Індії. Саме тоді санскритом було складено священні тексти Вед, тому цей період в індійській історії одержав назву Ведійського. Напівкочові арії під впливом місцевої землеробськаї культури стали переходити до осілого земле­робського життя. До середини І тис. до н. є. весь басейн Гангу було обжито. У VIII ст. до н. є. тут виникли міста та численні держави з різним політичним устроєм — монархії, олігархії, республіки. Найсильнішими серед них були Кошала та Магадха, остання взяла гору в змаганні цих держав і завоювала ряд сусідніх держав. Так була об'єднана вся Північна Гндія.

Після загибелі Хараппської цивілізації в долині р. Інд існували численні карликові князівства, розпорошеністю яких скористалися перські царі з династії Ахеменідів і завоювали їх. Індійці сплачували персам колосальну данину — майже 9 т золота щорічно.

У IV ст. до н. є. після завоювання Перської імперії Александр Македонський вторгся в Індію. Він легко оволодів рядом князівств, зібравши величезну данину.

Греко-македонські війська здобули блискучі перемоги, зокрема над військами пенджабських князів. Проте втома, складні кліматичні умови, нарешті звістка про те, що в долині Гангу перебуває півмільйонна північно-індійська армія змусили Македонського відмовитися від завоювання Індії та повернути війська додому.

Значення походу греко-македонців полягало в тому, що Індія потрапила в орбіту економічного та культурного впливу Європи, а сама ознайомила останню зі своєю культурою.

Відразу ж після відступу основних сил Македонського проти залишених ним військових гарнізонів індійці розпочали збройну боротьбу, яку очолив Чандрагупта. Зруйнувавши греко-македонські фортеці, він повернувся в долину Гангу і повалив там сильну династію Нандів, перед півмільйонною армією якої змушений був зупинитися Македонський. Чандрагупта заснував династію Маур'їв. Його перемога над сирійським царем забезпечила панування над нинішньою територією Афганістану та Белуджистану. Наступники Чандрагупти, особливо його внук Ашока, поширили свій вплив на сусідні держави.

Велетенська держава Ашоки, до складу якої не входив лише південь Індостану, була різноетнічною, різнорелігійною імперією. Для зміцнення державної влади він розробив єдиний для всіх індійців релігійно-етичний кодекс, підтримував буддизм, який поширювався і за межами Індії і став першою світовою релігією. За його правління царська влада стала спадковою.

Спеціальним збірником постанов з управління державою регламентувалися всі сфери життя суспільства і держави. У ньому було узагальнено політичний досвід багатьох незалежних держав щодо судочинства, чиновництва, армії, оподаткування населення тощо. Проте держава Ашоки не була централізованим механізмом, про що свідчить її швидкий розпад після його смерті.

Нову сильну і єдину державу в Індії започаткувала династія Гуптів. П'ять її імператорів були висококультурними політиками. Ядро цієї держави становила долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни. Вона здобула вихід до Аравійського моря і встановила безпосередні зв'язки з цивілізованим Близьким Сходом. IV—V ст. вважаються "золотим віком Гуптів". Проте в середині V ст. внаслідок нашестя гунів імперія Гуптів розпалася на дрібні царства.

Основною формою господарської діяльності населення Стародавньої Індії було зрошувальне землеробство, що в умовах сприятливого клімату давало 2—3 врожаї щороку. Значної уваги індійці надавали тваринництву. У Ведійську епоху існували велетенські тваринницькі ферми з десятками тисяч голів великої рогатої худоби.

У ремісництві особливе місце посідали гончарство, ткацтво, суднобудування, ковальство. Золототкана індійська парча славилася далеко за межами країни, а мечі з індійської сталі носили навіть перські царі.

Досить розвиненою була внутрішня і зовнішня торгівля. У середині І тис. до н. є. в Індії почали користуватися металевими грошима. Індійські купці вивозили тканини, золото, слонову кістку, цінну деревину, закуповуючи метали, папірус, масла, мед, коштовне каміння тощо. Професія купців вважалася однією з найпрестижніших. Ремісники та купці були об'єднані у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава.

Соціальна структура індійського населення формувалася поступово. Остаточно вона склалася з приходом у Північну Індію аріїв. Значні роди перетворювалися на варнуї брахманів — жерців — і варну кшатріїв — військової знаті. До варни вайшів переважно входили селяни і купці, а ремісники, наймити і раби — до варни шудрів.

Варни були соціальними інститутами і розрізнялися між собою насамперед суспільно-правовим статусом, місцем у релігійній системі, кодексом моралі, поведінки, родинними зв'язками і професією. Поділ населення на варни як форма соціальної стратифікації населення Індії вважався священним. "На дні" суспільства були недоторкані. Навіть дотик до них "оскверняв" представників вищих варн. Недоторкані виконували найтяжчі та найнеприємніші роботи, наприклад прибирання сміття, обдирання шкури з загиблих тварин тощо. Каста недоторканих існує в Індії донині.

Економіку Стародавньої Індії становили три сектори: державний, общинний та приватний. Суспільство існувало в основному завдяки праці вільних селян, ремісників, рабів. Джерелами рабства були війни, боргова кабала, спадкове рабство. Широко використовувалася наймана праця впродовж певного обумовленого строку. З часом набирала сили і феодальна форма залежності, коли царська адміністрація передавала власнику разом з землею і селян, які ставали феодально залежними.

Значну роль в індійському суспільстві відігравали міські та сільські общини. У містах спеціальні колегії наглядали за ремісництвом, торгівлею, збиранням мита. У Буддійську добу селяни-общинники мали власну землю і були вільними виробниками: вони не працювали на храми або знать. Царські чиновники не втручалися у внутрішні справи общин, що сплачували державні податки. Основною суспільною ланкою общини була патріархальна сім'я. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і громадою: закони зобов'язували жінку вважати чоловіка божеством, дівчину — коритися батькові, вдову — синам.

Світова Перська держава (11-4 ст. до н.е.).

Перші археологічні залишки осідлих культур на території Ірану датуються 10-7 тис. до н.е. Протягом тисяч років до приходу персів різні культури існували на території Ірану, наприклад кассіти, джіфроти та еламіти. Історія ций культур ще недостатньо вивчена.

Арійські народи мігрували в цю частину південно-західної Азії ще за 1500-1000 років до нашої ери. Вони, мабуть, управляли підкореними народами, які вже жили тут, і змішалися з ними, але їхня перевага в певних областях відмічена в назвах місцевостей Парсуа і Парсумаш. Ассірійські правителі в X столітті до нашої ери здійснювали неодноразові набіги на ці землі, і сліди цієї експансії виявляються в легендах древніх персів. Є свідчення, що в VI ст. до нашої ери перси влаштувалися на території, відповідній сьогоднішньому Фарсу. Фарс (або Персія для греків) у ті часи був частиною Ассирійської імперії, такою ж як сусідня велика Мідія. Перські правителі, які стверджували, що вони є нащадками одного з Ахеменідів (або Хахаманешів), об'єдналися з мідійцями, які мали реальні можливості побудувати сильну державу в VII ст. до нашої ери. Мідійські племена об'єднав, створивши сильну державу і побудувавши місто Екбатані вождь на ім'я Дейока. Наступний мідійський цар, Фраорт, зі слів Геродота, підкорив чимало народів Азії і навіть ходив війною на Ассирію. Його наступник Хвахшатра (Кіаксар) остаточно розгромив могутню Ассирійську державу. Помер Кіаксар у 584 р. до н.е. Його син Астіаг змушений був обороняти своє царство від персів. Після тривалого царювання (близько 30 років) Астіаг потерпів поразки у боротьбі з Киром - засновником перської держави.

Після того, як перси допомогли мідійцям у встановленні влади, Куруш, перський правитель, який пізніше став відомий як Кир Великий, взяв на себе правління над мідійцями в середині VI століття до нашої ери. У дивно короткий термін Кир розширив свої володіння від Елама до Мідії на захід і північ. Він вторгся в Малу Азію і, завоювавши лідійців, утворив велику Перську імперію, яка ще довгий час знаходилася під владою його нащадків - Ахеменідів.

Кир захопив Екбатані, ставку мідійських правителів. У той же час зберіг свою перську столицю в Сузі, облаштовуючи і прикрашаючи свою нову резиденцію в Пасаргаді. Сьогодні Екбатані лежить похована під сучасним містом Хамадан, у той час як Пасаргаді, що знаходиться за 130 км на північний схід від Ширазу, залишається найбільш відвідуваним містом в країні.

Після смерті Кира на престол вступив його син Камбіз. Однак при його вступі на престол в країні зайнялася смута. Окремі країни, підкорені Киром, але не міцно пов'язані з Персією, скористалися смертю завойовника і відпали. Камбізу довелося витратити багато зусиль, щоб їх утихомирити. Кінець царювання Камбіза був ознаменований великими повстаннями, що приголомшили Перську державу. Скориставшись тривалим перебуванням Камбіза в Єгипті і, можливо, його невдалим походом в Ефіопію, один з мідійських жерців на ім'я Гаумата, який видавав себе за брата перського царя, підняв повстання проти Камбіза. Швидко створене велике Перське царство стало швидко розпадатися, оскільки було дуже неміцним державним утворенням, позбавленим внутрішньої економічної єдності. Почалася громадянська війна. Після смерті Камбіза новий претендент, Дарій І, який походив з іншої лінії Ахеменідів, висунув свої права на трон. Після того, як вляглося безладдя і опір був пригнічений, він перетворив управління імперією на централізовану систему, яка відрізнялася своєю організованістю і дієвістю. Дарій був видатною особистістю, він розширив імперію до неосяжних меж, і першим кинув виклик грекам, заповідавши нащадкам продовжувати свою справу.

Палацова площа Персеполісу, який Дарій спорудив на монументальній терасі, вирубаній в природній скельній основі гори Рахмат в Фарсі біля Ширазу, справляє яскраве враження своєю імперською грандіозністю, особливо, барельєфами, що зображають підданих, які несуть дорогоцінні посудини як дари до підніжжя царського трону. Персеполіс став загальнодержавним культовим центром для урочистого святкування весною іранського Нового року Новруза і коронації монархів. Дарій заснував централізоване управління, що підтримувалася складною і налагодженою системою сполучення і зв'язку.

Таким чином, перси були першими з древніх народів, які використали коня раціонально і ефективно з метою транспортування і зв'язку. Дарій також розширив і продовжив політику Кира, направлену на заохочення і розвиток культури численних народів всередині імперії, що дозволяє людям поклонятися настільки, наскільки б вони не суперечили потребам і вимогам правлячої влади. Незважаючи на цю терпимість, єгиптяни, лідійці і вавілоняни постійно підіймали повстання і всі вони безжалісно придушувалися Дарієм. У ті часи в Персії сповідали зороастризм і єдність цієї країни може бути пояснена об'єднуючим впливом цієї релігії, що широко сповідається. Дарій був заступником мистецтва, про що свідчать величні палаци, що звичайно будувалися на високих терасах і столиці, що

прикрашали в Сузі і Персеполісі. Але Дарій був також і завойовником. Перські володіння просунулися далеко на схід, аж до річки Аріус (Геріруд), яка знаходиться на території сучасного Афганістану і Пакистану. Єгипет був змушений постійно відбиватися від Дарія і, незважаючи на те, що це вело до невдоволення і повстань, подальші перські царі утримували тут пануюче положення. Дарій також просунувся в своєму завоюванні далеко на північ до Дануба.

На початку V століття до нашої ери окремі міста почали розбрати з великим царем. Дарій подавив повстання і потім організував військову експедицію в Грецію для того, щоб покарати деякі міста-держави, які допомагали повсталим народам. Ця експедиція поклала початок перській війні. У 486 р. до н.е. трон успадкував наступник Дарія Ксеркс І. В тому ж році відбулася битва при Марафоні, яка закінчилася перемогою греків.

Греки зробили успішну спробу кинути виклик пануванню великого царя. Однак внаслідок грецької перемоги постраждала сама Греція, в той час як Персія не понесла значної утрати. Яким би не був тріумф греків, ніщо не могло перешкодити Персії втручатися у внутрішні справи Греції. Перський вплив був сильним і перське золото лилося рікою на допомогу то одному, то іншому грецькому місту-державі на підтримку нескінченних усобиць і боротьби за владу.

У часи Артаксеркса з'явилися ускладнення в підтримці порядку в такій великій імперії. Деякі з губернаторів (сатрапи) показали свої амбіції відносно управління країною і єгиптяни, підтримувані афінянами, почали тривалі повстання. Найбільш відомими зіткненнями між династіями було повстання Кира Молодшого проти Артаксеркса II, яке привело до смерті Кира в битві біля Кунаксе (401 рік до нашої ери). Поразка Кира була зафіксована в "Анабазісі" Ксенофонта і хоч цілком можливо, що значущість повстання Кира була набагато перебільшена, ми не можемо заперечувати того, що це було свідченням розкладання імперії.

Під час правління Ахеменідів Іран вів політику створення однієї з найбільш цивілізованих держав світу. На шляху кінного руху були побудовані мощені дороги, що протяглися від берегів Середземного моря до Індії. Караван-сараї розташовані на відстані 30 км один від одного. Перша в світі кур'єрська служба була налагоджена в Ірані для пересилки пошти по всій території величезної Ахеменідської імперії. Був побудований канал від Червоного моря до Ніла. Солдати охороняли дорогу на постах, встановлених протягом всього шляху. Мандрівники могли вільно пересуватися по країні. Процвітали розробка вугільних шахт і сільське господарство, а також вишивання, килимоткацтво, розвивалася хімічна наука. Все це своїм корінням йде в далекі часи, коли іранцям звично було приймати гостей за столом і спати на дерев'яних ліжках.

У 334 році до нашої ери армія Олександра Македонського, що складалася з 40 000 чоловік, перетнула Геллеспонт і розгромила персів у Гранікусі. Битва в Гаугамелі в 331 році поклала кінець імперії Ахеменідів. Останній з великих царів Дарій III утік від завойовників на схід у віддалену провінцію Бактрія, де був убитий своїм двоюрідним братом Бессусом. Олександр продовжив свій похід на північ і, перемігши Бессуса, захопив всю імперію. До цього він досяг Персеполіса, де, знаходячись в стані найсильнішого сп'яніння, спалив великий палац "царя царів". Це, як він оголосив пізніше, була помста Греції за спалені Ксерксом Афіни. Гіршман приводить декілька доводів (однак недостатньо переконливих) на підтримку того, що Персеполіс був охоплений пломенем внаслідок нещасного випадку. Якою б не була правда, по дивній іронії долі, трапилося так, що минула слава Персеполіса представлена в різних історичних джерелах досить широко, в той час як Сузи, яку Олександр пощадив, перетворилася на невеликий горбик.

ГРЕЦІЯ ТА РИМ