Історичні форми критичного аналізу релігії

Зміст

1.Історичні форми критичного аналізу релігії…………………………..стр. 2

2.Виникнення та розвиток християнства………………………………….стр. 8

3.Виникнення та розповсюдження іслам…………………………………..стр. 11

ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ РЕЛІГІЇ

Історія цивілізації свідчить, що релігія не завжди домінувала в процесі розвитку духовної культури людства. Практично на всіх етапах цього розвитку ви­никали різноманітні форми критичного аналізу як релігійної доктрини в цілому, так і окремих її поло­жень. Переоцінка традиційно поширених релігійних ідей, індиферентність уявлень, критика релігії з пози­цій здорового глузду, суспільної практики, науки зна­ходили своє відображення у філософії, природознав­стві, фольклорі, єресях, світській літературі. Все це стало загальнокультурним тлом для формування віль­нодумства в системі духовної культури. Основні істо­ричні етапи його розвитку пропонується розглянути в контексті таких питань:

Вільнодумство Стародавнього світу.

Середньовічне вільнодумство.

Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних революцій.

Вільнодумство Стародавнього світу

Вперше термін "вільнодумство" використав англійський філо­соф XVIII ст. А. Коллінз для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій суспільній і природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все вільно, у тому числі й про релі­гію. В стародавні часи зародилося, а в подальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів переконання в тому, що вільнодумство є най­кращим способом пошуку істини.

З історичним розвитком вільнодумства змінюєть­ся і його зміст. Воно може проявити себе в м'якій формі "релігійного індеферентизму" або "антирелігій­ного скептицизму", внутріконфесійного "інакомис­лення" або "богоборчества", філософських течіях "пантеїзму", "деїзму" або теорії "двоїстої істини", со­ціально-політичній реакції "антиклерикалізму" або "релігійного нігілізму", радикальних варіантах "ате­їзму". З свого боку, релігія в особі її окремих діячів радикально реагувала на розвиток вільнодумних ідей. Однак, в кінцевому підсумку, загострений варіант протистояння релігії і вільнодумства не вирішував їх співіснування в системі духовної культури. Ї тільки з виникненням демократичних суспільних інституцій і формуванням конституційно-правового принципу свободи совісті вдалося толерантно врегулювати спів­існування релігійних і вільнодумних ідей, відносячи їх до сфери внутрішніх переконань кожної людини та її права сповідати будь-яку релігію або вільно мислити.

Перші прояви критичного ставлення до релігії елементи вільнодумства знаходимо серед літературних пам'яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими є "Бесіда пана з рабом" (Дворіччя, кінець III — початок II тис. до н. е.) і "Пісня арфіста" (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного світу, критикується аскетизм.

Більш складним пам'ятником давньоєгипетського вільнодумства є "Бесіда розчарованого зі своїм ду­хом". Це складний філософський твір. Людина, роз­чарувавшись у житті, хоче накласти на себе руки, але дух відмовляє її, намагається переконати віддатися благам життя і в цій суперечці висловлює більш тверезий погляд, ніж людина.

Розвиток вільнодумства в Індії, а потім Китаї ставить критику релігії на філософську основу. Твори давньоіндійських філософів-матеріалістів до нас не дійшли. Вони згадуються лише у пізніших джерелах, де матеріалістичні погляди викладаються з метою спростування. Відома школа локаята, або чарвака, ще „з давніх часів виступала проти релігійно-ідеалістичного розуміння природи і людини. Чарваки стверд­жували, що всі речі в природі складаються з чотирьох.елементів: повітря, вогню, води і землі. З їх ком-бінацій створюються не тільки фізичні об'єкти, а й усі живі організми, які після смерті повертаються до тих самих елементів.

Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов'язаний з іменем Ван-Чуна (І ст. до н. е.)...Головним його твором є "Критичні міркування". В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, між людиною і твариною.

Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Схо­ду мав обмежений, поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного світорозуміння..Світоглядна непослідовність, фрагментарність, відсутність стрункого вчення про релігію не применшує значення антирелігійного скептицизму далекої давнини — без нього не було б матеріалізму Демокріта,

Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з релігією, навіть якщо ця по­леміка виявлялася у скепсисі по відношенню лише до деяких положень релігії.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тут VI ст. до н. е. в результаті Перемоги рабовласницької демократії і, перетворення раба на головну продуктивну силу склалися сприятливі умови для бурхливого розвитку науки, філософії, літератури й інших видів мистецтва. Вільні гро­мадяни Афін, Корінфа, Мідета, Ефеса та інших великих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною «роботою, мали можливість займатися розумовою працею.

Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес, Анаксімандр, Анаксімен розглядали світ як саму по собі зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існу­ванні певної матеріальної першопричини всього іс­нуючого.

Погляди мілетської школи знайшли свій по­дальший розвиток у вченні батька діалектики Геракліта (бл. 540—480), який, стверджуючи ідеї вічності й несотворимості світу, зазначав: "Світ, єдиний з усьо­го, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і за­кономірно згасає".

Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан (бл. 565—473), який висло­вив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. "Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям, створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і надавати їм таких форм ті­ла, які мають самі".

З появою Демокріта (460—370) і його школи починається новий етап розвитку вільнодумства. Демокріт — перший енциклопедичний розум старо­давнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які шукали першооснову світу в якомусь конкретному началі (воді, повітрі, вогні), вчення Де­мокріта являло собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищимості матеріального світу як аксіоми, що не по­требує доведення, Демокріт приходить до висновку про існування первинних "цеглинок" — атомів. Нескінченна кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбувається цей рух, є, на його думку, природною об'єктивною реальністю. Атоми неподільні, без'якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і вагою. Всі речі, в тому числі й душа, ство­рені з комбінацій атомів, розпад яких означає смерть. Полемізуючи з релігійним вченням про доцільність у природі, Демокріт протиставляє йому ідею причин­ності й закономірності.

Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про різноманітність світів. Він перший дійшов висновку, що релігія виникла з не-1 знання природи, що саме "страх створив богів". Атомістична теорія Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила великий вплив на по-1 дальший розвиток вільнодумства аж до його радикального, марксистсько-ленінського варіанту — атеїзму. 1 До видатних вільнодумців минулого належить також Епікур (бл. 341-270), який гостро критикував г античну релігію і вважав обов'язком філософів звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у надприродне.

Епікур виступав проти релігійного подвоєння світу. Він вчив, що у Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів.

Одним з представників стародавнього світу був римський письменник -сатирик Лукіан з Самосати (близько 120 — пісєля 180 рр. н. е.), який у своїх сатиричних творах таврував усі релігійні вчення того часу і був одним із перших критиків християнства.

Як бачимо, ідеї вільнодумства лежать у сивій давнині розвитку людської культури і філософії. Подібно до перших наукових надбань людства і поло­жень матеріалістичної філософії, вільнодумство ста­родавнього світу, так. само було наївним і безпо­середнім.

Середньовічне вільнодумство

Встановлення феодального ладу у різних народів відбувалось не одночасно: в Китаї - у III—II ст. до н. е., в Індії - перші століття нашої ери, у Закавказзі та Середній Азії— у IV—VІ ст, у Західній Європі - у V-VІ ст., в Україні — у IX ст. Це був період остаточного формування більшості сучасних релігій. Релігійна ідеологія стала загальновизнаною ідеологією феода­лізму. За феодальних часів навіть виступи проти релігії часто мали релігійну форму. Однак, незва­жаючи на виключне становище релігії у феодальному суспільстві, розвиток вільнодумства не припинився.

На Сході визначним його представником був таджицький вчений, поет і філософ Омар Хайям (бл. 1040—1131), який заперечував істинність священних книг ісламу і високо оцінював науку. Вірші Хайяма "Рубаї" не тільки глибоко проникають у світ почуттів людини,, вони сповнені філософських роздумів і відвертого вільнодумства. Хайям висміює релігійний заклик відмовитись від земних благ на користь благ, oо чекають людину в потойбічному світі. Поет часто повторює і дотепно ілюструє думку, що єдиною реальною дійсністю є дійсність земна, лише вона має

—цінність.

І¹ Вже наприкінці X —"початку XI ст. видатний син таджицького народу Кін Сіна (Авіцена, 980— 1037 рр.) — вчений, філософ, поет, лікар — висуває теорію "двоїстої істини", намагаючись довести незалежність науки і філософії від богослов'я і цим самим звільнити розвиток наукової думки від контролюлю духовенства. У своїх працях він заперечував божествеину ідею створення світу, стверджуючи, що світ має дві субстанції — матеріальну й ідеальну. Його, теорія "двоїстої істини" мала на той час прогресивне г Значення.

Незважаючи на те, що в Європі того часу па­нували теологія і церковна схоластика, видатні вчені, мислителі боролися за звільнення філософії з-під влади релігії.

Значну роль у поширенні ідей вільнодумства у середньовіччі відіграли численні народні антикле­рикальні рухи (павлікани — у Візантії, богоміли — у Болгарії, катари — в південній Франції та Італії, лолларди — в Англії, таборити — в Чехії та ін.). Відображаючи в релігійній формі соціальний протест поневоленого селянства й міських низів проти феодальної експлуатації, ці рухи піддавали критиці державну релігію, яка стояла на сторожі інтересів дворянства і духовенства.

Продуктом народного вільнодумства є анонімні твори "Про трьох обманщиків", які набули значного поширення вже у XIII ст.

В Росії в ту епоху до матеріалізму і вільнодумства наближалися окремі групи єретичних течій: стригольників (70-ті роки XIV ст.) і новгородські єресі (кінець XV ст.). У 40-х роках XVI ст. ідеї віль­нодумства знаходимо у висловлюваннях Івана Пересвєтова, який байдуже ставився до Святого Письма і виступав проти релігійного гніту. Однак найбільш видатними вільнодумцями XVI ст. були Матвій Башкін і Феодосій Косой. Матвій Башкін заперечував ряд догматів православ'я, виступав проти кріпосництва і за це його запроторили до монастиря. Косой був ченцем, але зрікся чернецтва і став на шлях за­перечення потойбічного життя й безсмертя душі, а також багатьох положень православ'я. Вчення Ко­сого викликало появу численних богословських трак­татів, з яких до нас і дійшли відомості про нього.

Представником вільнодумства в Україні був один з видатних вчених пізнього середньовіччя Юрій Дрогобич (XV ст.) - вчений енциклопедист, доктор філософії, медицини і вільних мистецтв, магістр аст­рономії, професор ряду університетів Європи. Юрій Дрогобич мав великий вплив на багатьох діячів епохи Відродження, в тому числі й на Коперника.

Таким чином, хоча виступи проти релігії в період середньовіччя були майже неможливі, окремі ідеї вільнодумства знайшли поширення в усіх країнах Європи. Ці ідеї підготували грунт для нового, більш розвинутого ступеня вільнодумства — вільнодумства буржуазного суспільства.

У цей самий період добре відомий П'єтро Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і протиставив йому твердження про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ.

До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник, вчений, інженер і філософ Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.). Католицьку церк­ву він називав "крамницею обманів", різко крити­куючи теологію і марновірства. Використовуючи біб­лійні сюжети" і теми, Леонардо да Вінчі: у своїх творах пропагував реалізм і радість життя.

Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592 рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон­тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду­ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.;

Історія християнської релігії налічує більше двох тисяч років. Але людство, перш ніж віддати перевагу цієї світової релігії, пройшло великийісторичний шлях. Протягом його формувалися релігійні уявлення та вірування. Християнство засноване на вченні про боголюдина Ісусі Христі, який зійшов з неба на землю (втілившись в образі людини) і прийняв страждання і смерть з метою спокутування первородного гріха людства. Після смертіХристос воскрес і вознісся на небо. У майбутньому, за християнським вченням, відбудеться друге пришестя Христа для суду над живими і мертвими

Християнство характерно наявністю строгих заповідей і правил, встановлених для його прихильників. Послідовники християнства повинні виконувати заповіді Христа, покірливо переносити тяготи життя. За дотримання і за недотримання всіх правил християнам обіцяно нагороду в загробному світі, як я вже говорила в вступі, це - Життя Вічна. Віросповідну основу православ'я становлять Святе письмо і Священний переказ. Основні принципи православ'я викладені у 12 пунктах символу віри, прийнятого на перших двох Вселенських соборах. Своїм корінням християнство належить до навчань іудейських релігійних сект. Іудея на рубежі нашої ери перебувала у складі Римської імперії і під управлінням її намісників. Але в рішенні деяких життєво важливих питань, насамперед судових і релігійних, у ній була надана автономія жрецтву на чолі з первосвящеником Єрусалимського храму і синедріону.

Друга половина першого століття до нашої ери і весь перший століття нашої ери були часом безперервних виступів населення Іудеї проти римського панування. Всі ці виступи безжалісно придушувалися, що підготувало грунт для виникнення в середовищі пригноблених іудеїв есхатологічних ідей. Зіграла свою роль і досить стійка іудейська традиція очікування Месії - рятівника, який допоможе пригнобленим звільнитися від влади чужинців. Безперервна боротьба з могутніми ворогами за незалежність, спустошливі ворожі навали, посилюється експлуатація іудеїв призвели до утворення перебування частини народу поза межами своєї батьківщини.

У результаті цього та інших обставин в іудаїзмі утворилися ряд течій: фарисеї, саддукеї, ессеї. Перші дві течії були традиційними. Ессейство виникло в II ст. до нашої ери. Воно в своїх ідеях і в організації громад укладало вже багато чого з того, що потім одержало розвиток у ранньому християнстві. Відомості про єсеям поповнилися після знахідок в 1947 році древніх рукописів у Кумранських печерах на березі Мертвого моря. Ессеї визнавали абсолютність божественного приречення і відрізнялися сильною вірою в безсмертя душі. Члени їх сект знаходилися в опозиції до офіційногоіудаїзму, рішуче засуджували рабовласництво, торгівлю. Поступово ессеї почали відходити від складної релігійної обрядовості офіційного іудаїзму. Крім опозиційних до іудаїзму громад есеїв в діаспорі виникали і інші схожі релігійні громади. Це було обумовлено втратою іудеями колишнього соціального і ідеологічної єдності. У процесі релігійних пошуків на тлі занепаду і розкладання Римської імперії формується і впроваджується усвідомість віруючих ідея рівності, ідея порятунку, ідея можливості отримання і здобуття щастя у потойбічному світі.

Помітну роль у становленні та розвитку ранньохристиянських вірувань зіграв релігійний синкретизм, а також деякі філософські ідеї. Дослідники виникнення християнства відзначають, зокрема, величезний вплив філософських ідей неоплатоників на процес становлення ідеології християнства.Неоплатонізм являє собою систему пізньоантичного ідеалізму, що включив в себе багато положень і образи античних релігійно-міфологічних навчань і сказань. Основоположник цього напряму в філософії Плотін систематизував об'єктивний ідеалізм Платона. У своїх теоретичних побудовах він використовував також деякі ідеї та погляди Арістотеля. Джерело буття Плотін бачив у сверхприродном початку, яке планували їм як чисте і просте єдність, що повністю відкидає будь-яку множинність.

Християнство виникло на перехресті епох, культур, змогло об'єднати досягнення духовно-практичній діяльності людства і пристосувати їх для потреб нової цивілізації, залишивши за порогом старезні одягу родоплемінних і національних релігійних уявлень і вірувань.

Нова релігія представляла собою суперечливий комплекс ідей, часто навіть логічно не узгоджуються між собою. Християнської релігії потрібно було пройти складний шлях пристосування до навколишнього суспільства, а суспільству - пережити і усвідомити крах світових порядків, щоб ця релігія змогла стати пануючою і державної.

Важливу роль у становленні християнства, зіграла демократичність первісного християнства, яка виявилася насамперед у організації громад віруючих. Виникнення первісного християнства зобов'язане ідеї рівності, що міститься в ньому. Ідея рівності була сформульована як рівність всіх людей як гріховних "тварин" перед могутнім і всемилостивий Богом. Бажання рівності, завжди жило в глибинах народної свідомості, допомогло розвинутися цій релігійній системі. У перший час існування християн у їх громадах відсутній церковний клір. Християнство виникло в Палестині в I столітті н.е. на тлі містико-месіанських рухів іудаїзму, як релігія пригноблених і шукали порятунку від жорстоких умов в приході рятівника. Римська імперія в цей період простягалася від Євфрату до Атлантичного океану і від Північної Африки до Рейну. У 6 р. н.е., після смерті Ірода, незадоволені усобицями між його синами, римляни передали управління Іудеєю імператорського прокуратору.

Християнство спочатку розповсюдилося в єврейському середовищі в Палестині і країнах середземноморського басейну, але вже в перші десятиліття існування отримало велику кількість послідовників з інших народів. У другій половині I тисячоліття християнство поширилося серед німецьких і слов'янських народів. До першої половини II століття християнство являло собою ряд громад, що складаються з рабів, вільновідпущеників, ремісників. У другій половині II століття християнськими письменниками вже відзначається наявність у складі громад благородних і заможних людей.

Одним з важливих елементів переходу християнства на принципово новий рівень був його розрив з іудаїзмом в II столітті. Після цього відсоток євреїв в християнських громадах став неухильно зменшуватися. У цей же час відбувається відмова християн від старозавітних законів: дотримання суботи,обрізання, суворих харчових обмежень. Розширення християнства і залучення в християнські громади великої кількості людей самого різного віросповідання призвело до того, що християнство цього періоду являло собою не єдину церкву, а величезна кількість напрямів, угруповань, богословських шкіл. Положення ускладнювалося великою кількістю єресей, кількість яких до кінця II століття церковний історик кінця IV століття Філастрій визначає числом 156.Во другій половині III століття йшов процес подальшої централізації церкви, і до початку IV століття з існуючих єпархій виділилося кілька митрополій, кожна з яких об'єднувала групу єпархій. Великі церковні центри створювалися у найбільш важливих політичних центрах імперії, перш за все в столицях. Християни приймали всіх, хто приходив до них, і не приховували своєї приналежності до нової релігії. Завдяки багатим приходив до них, поступово з'явився клір - постійні служителі культу і керуючі майном. Так виникли:

Пресвітери (старійшини),

Диякони (служителі),

Єпископи (наглядачі).

Свою монополію на божественну благодать служителі культу зводили до дванадцяти апостолам - учням самого Ісуса Христа. Загальна кризаантичного світогляду, гніт імператорської влади сприяли вступу в ряди нової віри все більшого числа багатих і освічених людей. Природно, що самевони, більш освічені й досвідчені в управлінні, зайняли міцні позиції в керівництві багатьма громадами.

Посиленню їх позицій сприяла надія на швидке друге пришестя Спасителя. Окремі церковні діячі починали виступати за єдиновладдя єпископів, які надалі стали керівниками громад в усіх питаннях, в тому числі і віровчення. У 323 році імператор Римської імперії Константин переніс столицю на схід, у місто Візантію, яка була перейменована у Константинополь. За велінням імператора Костянтина, був скликаний в 325 році Перший Вселенський Собор.

Промислом Божим був чудесним чином здобутий в 326 році Животворящий Хрест матір'ю Костянтина - святий царицею Оленою. На початку IV століття християнство стає державною релігією Римської імперії. У цей час зміцнюється церковна організація і відбувається офіційне оформлення церковної ієрархії, вищої частиною якої стає єпископат.

Починаючи з VII ст. християнство стикається з ісламом і втрачає майже всю Африку та Близький Схід. У XI столітті в результаті поділу церков стався розкол єдиної християнської церкви на католицизм і Східну церкву. Східна церква у свою чергу, роздрібнилася на безліч церков, де найбільшою сьогодні є Православна церква. У XIII - XIV століттях християнство поширюється серед прибалтійських народів. До XIV століття християнство практично повністю завоювало Європу, і, починаючи з цього часу почало поширюватися за межами Європи. У XVI столітті в Європі з'явилося ще одне з напрямків християнства - протестантизм. Поява протестантизму пов'язано з реформуванням - потужним антикатолицьких рухом. До початку XXI століття кількість християн у всьому світі перевищує 1,5 мільярда, з них близько половини проживає в Європі.

Відносно пізній час виникнення ісламу вплинув на деякі відмінності його генезису. По-перше, він значною мірою грунтувався на релігіях, що вже існували, перш за все на іудаїзмі та християнстві. По-друге, початковий період його існування та особистість його засновника краще відомі з історичних джерел порівняно з іншими релігіями.

Аравія того часу переживала перехідний етап свого розвитку. Зокрема, з роздрібнених племінних союзів, переважно кочовиків-скотоводів, почала формуватись певна етнічна спільність — розповсюджувалась єдина арабська мова, елементи спільної самосвідомості. Одночасно занепадали різні племінні, переважно політеїстичні культи та набирали сили елементи монотеїзму серед традиційних місцевих вірувань, підсилюючись впливами вже розвинених монотеїстичних релігій. Особливо широким був вплив християнства (принаймні деяких його єретичних напрямів) та іудаїзму.

Тому не випадково, що багато християнських та іудейських мотивів та образів увійшло до мусульманської традиції. Іслам визнає святість об'явлень, що були дані Мусі (тобто Мойсею), Дауду (Давиду) та Ici (Ісусу), тобто святість Біблії, але вважає, що їх послідовники спотворили надані їм істини. Взагалі мусульманська традиція вважає, що Аллахом було послано 124 тис. набі, тобто пророків, з яких 300 звуться ще й расуль, тобто такими, що отримали боже об'явлення. Головними серед них є шість — це Адам, Ібрахім (Авраам), Нух (Ной), а також Муса, lea та Мухаммад Саме пророк і расуль Мухаммад є за ісламом "печаткою пророків", тобто останнім, таким, що завершує цей ланцюг.

Мухаммад бен Абд Аллах, з роду хашім племені курайш, народився в одній із шляхетних родин великого торгівельного та релігійного центру Аравії — Мекки, близько 570 року. Він рано став сиротою. Відомо, що він займався караванною торгівлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумів наодинці. Близько 610 року йому почали з'являтись видіння, а згодом — голос, який він сприймав як Боже слово. Саме ці висловлювання, пізніше записані за його словами, склали святу книгу мусульман — Коран.

Невдовзі Мухаммад, маючи впевненість, що він є Божий обранець, почав проповідувати серед мешканців Мекки. Він проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. Ця проповідь була зустрінута у рідному місті пророка спочатку сміхом, а згодом переслідуваннями. Зрештою Мухаммад та купка його прихильників змушена була покинути Мекку та зробити хіджру (тобто переселення) до Ясріба (Медіни — міста пророка). Рік хіджри — 622 — вважається початком нової ери за мусульманським календарем.

Саме в Медині він стає не лише проповідником, а духовним та політичним лідером общини (умма), яка також органічно поєднувала риси релігійної та політичної спільноти. Саме тут будується перша мечеть, встановлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (як, до речі, й гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку.

Халіфат.

Після смерті Мухаммада (632 р.) територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу — халіфат — дуже швидко розширюється. У боротьбі з Персією та Візантією арабам допомагало багато чинників — мобільність військових загонів, використання верблюдів, хитка оборона та роздробленість персидської держави, внутрішні релігійні чвари у Візантії. Але головною рушійною силою була ідея боротьби за віру — джихад. Кожен мусульманин фактично був солдатом, який ішов на битву проти невірних в ім'я Аллаха, і кожен був готовий прийняти смерть за віру, тобто стати шахідом, якому було гарантовано місце в раю. Ідея джихаду (або газавату), як війни проти невірних, збереглась в ісламі до наших днів, хоча практично її намагаються здійснювати лише деякі крайні групи.

Так чи інакше, але вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії. З 661 по 750 рік правила династія Омейядів, яка поширила володіння халіфату на Схід до Аму-Дар'ї та Інду, і на Захід — до Атлантичного океану та Піренеїв. Ця експансія була зупинена франками у битві при Пуатьє (732 р.), тим часом на Кавказі арабів зупинили хозари. Протягом 750—1258 рр. правила династія Аббасидів, яка намагалась розширити експансію, але фактично халіфат вже не був єдиною державою — окремо існував Єгипет, де правила династія Фатимідів, в Іспанії — Кордовський халіфат Омейядів, а також багато менш значних правителів. Вже з X ст. халіфат занепадає, а у XIII ст. він був знищений монголами. Але політичну естафету мусульманства перейняли турки. З XV ст. провідною мусульманською державою стає Османська імперія, де до початку XX ст. іслам був державною релігією.

 

Зміст

1.Історичні форми критичного аналізу релігії…………………………..стр. 2

2.Виникнення та розвиток християнства………………………………….стр. 8

3.Виникнення та розповсюдження іслам…………………………………..стр. 11

ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ РЕЛІГІЇ

Історія цивілізації свідчить, що релігія не завжди домінувала в процесі розвитку духовної культури людства. Практично на всіх етапах цього розвитку ви­никали різноманітні форми критичного аналізу як релігійної доктрини в цілому, так і окремих її поло­жень. Переоцінка традиційно поширених релігійних ідей, індиферентність уявлень, критика релігії з пози­цій здорового глузду, суспільної практики, науки зна­ходили своє відображення у філософії, природознав­стві, фольклорі, єресях, світській літературі. Все це стало загальнокультурним тлом для формування віль­нодумства в системі духовної культури. Основні істо­ричні етапи його розвитку пропонується розглянути в контексті таких питань: