Потенціал регіональної екологічної політики і екологічного управління

Глобальні і європейські принципи регіональної екологічної політики ґрунтують на екосистемному підході і полягають у наступному:

· розробка і здійснення регіональних стратегій на основі цільових індикаторів збереження екосистем з метою подолання існуючих тенденцій щодо їх деградації;

· забезпечення сталого збалансованого землекористування на основі екологічно раціонального територіального планування і управління земельними ресурсами;

· створення комплексної регіональної інфраструктури охорони, оздоровлення і відтворення навколишнього природного середовища та його екосистем (водокористування, землекористування, санітарно-гігієнічна структура, системи поводження з відходами тощо);

· розвиток чистого виробництва, стимулювання екологічного підприємництва, доступність екологічної інформації;

· розробка регіональних стратегій, що покликані стимулювати зміну нераціональних регіональних структур споживання з урахуванням місцевих культурних традицій.

В Європейському Союзі у процесі децентралізації влади національні уряди багатьох країн передали широке коло повноважень з охорони навколишнього природного середовища органам місцевого самоврядування.

За відсутністю законодавчо визначеної національної політики сталого розвитку відповідно залишається неврегульованою регіональна екологічна політика, що призводить до конфліктів між органами управління центрального і місцевого підпорядкування (обласного, міського) та до безвідповідальності.

Має місце регулятивна неузгодженість функцій і повноважень, що визначені в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, інших екологічних законах, а також законах і підзаконних актах з місцевого самоврядування.

В Концепції державної регіональної політики аспекти екологічної політики не гармонізовані з аспектами інших політик, внаслідок чого еколого-господарська система регіонів не збалансована. Проблема полягає в тому, що існуюча система державного екологічного управління залишається ще занадто централізованою, недемократичною і в основі своєї – відомчою.

В силу вищенаведеного можна зробити узагальнення, що в Україні відсутня адекватна європейській регіональна екологічна політика. Але ініціативні приклади регіональної політики свідчать про її значний потенціал.

Не дивлячись на надмірну централізацію і недемократичність державної системи екологічного управління, в Україні є приклади ініціативних і активних регіональних політик та місцевого управління. Це –Донецько-Придніпровський, Запорізький, Харківський регіони, м. Київ. Вони мають свої концепції сталого розвитку, які містять аспекти ефективної регіональної екологічної політики. На жаль, за відомих політичних чинників (інтенсивна зміна влади), потенціал регіональних екологічних політик не розвивається і не підтримується державою.

Так, наприклад, варта підтримки і розповсюдження Київська ініціатива створення Комплексних систем екологічного управління і аудиту господарських комплексів життєзабезпечення міста на прикладі транспортного комплексу на зразок Європейського регламенту EMAS в межах Київської міської програми “Екологія транспорту”.

Має місце аналогічна ініціатива в м. Ніжині Чернігівської області відносно створення Комплексної міської системи управління поводженням з твердими побутовими відходами.

В Харківському регіоні прийнята і здійснюється програма “Екобізнес Харківщини”, що об‘єднує близько 50 екологічних громадських і підприємницьких організацій з метою створення реальних ринкових механізмів зацікавленості суб‘єктів малого і середнього бізнесу в екологізації виробництва, залучення до реалізації регіональної екологічної політики.

В м. Запоріжжі розроблена програма виробництва органо-мінеральних добрив на основі осаду стічних вод міських каналізаційних мереж.

Можна навести ще десятки прикладів регіональної ініціативної екологічної політики, які потребують державної підтримки. Для цього необхідно перш за все знати дійсні масштаби регіональних ініціатив, щоб оцінити їх потенціал на національному рівні.

Висновки

1. Потенціал регіональної екологічної політики розвивається за рахунок ініціатив і активності окремих місцевих органів влади і громадськості, підтримки міжнародної спільноти. Внаслідок цього такий розвиток занадто повільний, безсистемний і не адекватний регіональним екологічним проблемам та принципам європейської інтеграції.

2. Особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних територій із значною екологічною деградацією. Це радіаційно забруднені території Київської, Кіровоградської та інших областей, підтоплені території, території зсувів, повеней тощо. Ця особливість не враховується як пріоритетна в регіональній екологічній політиці. Екологічне оздоровлення і екосистемне відтворення депресивних територій має стати головним пріоритетом регіональної екологічної політики і управління.

Рекомендації

1. На період відсутності законодавчо визначеної Концепції сталого розвитку України розробити і ввести в дію тимчасовий регулятивний документ з регіональної екологічної політики, спираючись на чинне законодавство України про місцеве самоврядування, європейські орієнтири та досвід регіонів з розробки і здійснення екологічної політики.

В перехідному регулятивному документі визначити пріоритети вирішення регіональних еколого-соціальних проблем з відповідними механізмами розподілу відповідальності і ресурсів.

2. Запровадити регіональні (обласні) і місцеві екологічні програми дій за методологією, рекомендованою Регіональним екологічним центром для Центральної та Східної Європи.    

 

Екологія і здоров’я

Здоров'я нації є важливим інтегральним показником цивілізованості суспільства та його соціально-економічного розвитку. Якщо прогнозувати з цих позицій ситуацію в Україні та оцінити якість здоров'я населення, не можна обійти увагою той факт, що поряд з соціально-економічними і cпадковими чинниками та способом життя одним з найвпливовіших факторів є денатуроване навколишнє середовище (НС).

В січні 2003 р. ООН в черговий раз наголосила, що стратегічна екологічна оцінка має бути основою політичних і законодавчих дій, а невід’ємною частиною цієї оцінки визначається здоров’я, і тільки здоров’я людини. І це закономірно. Адже найголовніший виклик сучасності – нагальна необхідність створення принципово нових взаємовідносин людини та природи. Чекати – смерті подібно. Досить сказати, що за Індексом екологічної стійкості Всесвітній економічний форум в Давосі (2002 р.) поставив Україну на 137 місце зі 142 країн.

Свого часу (у 1998 р.) в Україні відбулися безпрецедентні на той час події, коли науково-дослідні та урядові установи в рамках Європейської хартії навколишнього середовища і охорони здоров’я в партнерстві з неурядовими організаціями екологічного спрямування створили Національний план дій з гігієни довкілля на 2000 – 2005 рр. Вперше країна отримала комплексний вагомий і виважений документ з ґрунтовним аналітичним оглядом, окресленими основними принципами, механізмами і пріоритетами у рамках процесу між секторами охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, урядовими органами і громадським суспільством. По-суті, він являвся інструментом впровадження сучасної екологічної політики. План був схвалений Постановою Кабінету Міністрів України, підписаною Прем’єр-міністром В.А. Ющенком.

Національний план дій з гігієни довкілля охарактеризував екологічну ситуацію в Україні та стан здоров’я її населення як кризові, визначив їх основні причини та пріоритети по їх подоланню. Термін дії плану закінчується, а виконаний він ледь на 20 відсотків. Головна мета Плану дій – поліпшення громадського здоров'я шляхом попередження хвороб чи погіршення самопочуття, що пов'язані з чинниками довкілля, не досягнута.

В державі відзначається потреба дальшого розвитку суспільства у гармонізації екологічних, економічних, соціальних та політичних питань, що передбачено концепцією сталого розвитку. На сучасному етапі важливість цих питань хоча і визнається в Україні на державному рівні, проте досі не створено належних умов для їх практичного вирішення. В країні констатується динамічне погіршення демографічних показників та популяційного здоров'я населення на тлі соціально-економічного та екологічного неблагополуччя, яке характеризується високим рівнем забруднення навколишнього середовища шкідливими факторами різної (хімічної, фізичної, біологічної) природи.

Медико-демографічна криза

У 1991 р. в Україні вперше число померлих перевищило число народжених. В подальші роки процес депопуляції продовжував зростати. Пік медико-демографічної кризи припав на 1995 – 1996 роки. Різке зниження життєвого рівня населення, його дезадаптація до нових ринкових умов, соціально-психологічний стрес, вплив незадовільних факторів довкілля різко вплинули на здоров’я нації, рівень народжуваності та смертності. Чисельність наявного населення безупинно зменшується, за останні 10 років скорочення склало 4,1 млн. осіб. Як і раніше, залишається високою смертність чоловіків працездатного віку, яка майже у 4 рази перевищує смертність жінок відповідного віку. Різниця між тривалістю життя чоловіків і жінок досягла 10 років, що перевищує біологічну розбіжність і відображає надсмертність чоловіків. Середня тривалість життя на сьогодні у чоловіків на 8-9, у жінок - на 4-6 років коротша, ніж у розвинутих країнах. Сумарний коефіцієнт фертильності жінок (кількість дітей, що народжує жінка протягом життя) становить менше одиниці, тоді як тільки для простого відтворення населення необхідно, щоб його значення сягали 2,2-2,4.

За темпами вимирання людей Україна входить в першу десятку країн світової спільноти, по тривалості життя займає 60 місце в світі. Превалюючою причиною смертності населення нашої держави являються мультифакторіальні хвороби (серцево-судинні, онкологічні, ендокринні, психічні тощо), які формуються внаслідок взаємодії спадкових чинників, соціуму і впливу факторів довкілля. Широкомасштабні дослідження свідчать, що поширеність захворювань серед малозабезпеченого населення на 45,7 % перевищує аналогічний показник у забезпечених.

На фоні зростання захворюваності по основних класах хвороб особливо хвилює захворюваність дитячого населення України, яка має стійку тенденцію до зростання. Діти – найбільш уразливі на протязі всього періоду від запліднення до підліткового віку. Діти живуть в складному середовищі, що змінюється, яке вони не в стані контролювати, оскільки в більшій ступені залежать від дорослих у тому, де вони живуть, вчаться, працюють та розважаються.

Зниження рівня здоров’я характерно для всіх вікових періодів життя дитини. Минулого року у 7,2 млн. дітей у віці 0-14 років зареєстровано майже 13 млн. хвороб (у середньому по 1,8 захворювання на дитину). З 1991 року у три рази збільшилась поширеність хвороб ендокринної системи та розладів живлення, в 2,7 рази – новоутворень, в 2,6 – хвороб крові та кровотворних органів, в два – хвороб кістково-м’язової, сечостатевої систем, хвороб системи кровообігу і вроджених аномалій. П’ята частина дітей загалом по країні і четверта у великих промислових містах народжується жінками у віці, несприятливому для здоров’я дитини.