Екосистемний потенціал: інтегровані оцінки

Відмінною ознакою і фундаментальним принципом сталого розвитку є екосистемний підхід до вирішення проблем будь-якого масштабу і рівня: глобального, регіонального, національного і місцевого.

Екосистемний підхід грунтується на одній із фундаментальних цінностей ХХІ століття – поважному, обережному і ощадливому, а не споживацькому ставленню до природи. На підставі такого підходу і цінностей мають бути змінені нестійкі моделі виробництва, споживання і життєдіяльності в інтересах сучасного та прийдешніх поколінь.

Екосистемний підхід, як нова філософія життєдіяльності людства у ХХІ столітті, був закріплений рішеннями Йоганнесбурзького саміту зі сталого розвитку (2002 р.). На саміті, зокрема, зазначалось: “Держави співпрацюють на засадах глобального партнерства з метою збереження, захисту і відтворення здорового стану і цілісності екосистеми Землі”.

На реалізацію такого підходу в Україні спрямована Комплексна програма впровадження на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті за сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002 р.), затверджена Кабінетом Міністрів України у 2003 році.

Відхід від традиційної “ресурсної і споживацької” стратегії розвитку потребує зміни поведінки суспільства, розробки нових концепцій державного управління, підприємницької діяльності, зміни методології оцінки ролі і значення екосистем в житті людини і суспільства.

Однак в існуючій системі державного управління переважають тенденції затратного підходу до використання природних ресурсів, навколишнього природного середовища та його екосистем. Інтегрована цінність природи як середовища існування людини, життєдіяльності суспільства ще не усвідомлена суспільством. Про це свідчить відсутність національної стратегії сталого розвитку, інтегрованих оцінок природного потенціалу країни, програми конкретних дій щодо зміцнення природних основ життя людини та життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі.

Екологічні системи, їх потенціал мають оцінюватися не тільки як ресурсна база економічного зростання, але й як “природні основні фонди” для забезпечення життєдіяльності суспільства, домівка всього живого на Землі, для підтримки яких у належному стані треба постійно вкладати капітал. Тобто, оцінювання екосистемного потенціалу має бути інтегральним: як економічний ресурс сталого розвитку і як екологічний ресурс життєдіяльності біотичної спільноти, у тому числі людини як її “розумного” представника, що не хоче вкладати накопичений за рахунок експлуатації природи капітал на відновлення її екосистем.

Таким чином, інтегральна оцінка екосистемного потенціалу (глобального, регіонального, національного, місцевого) – це цілісна оцінка одночасно економічного ресурсу забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства та екологічного ресурсу підтримки функціонування й відтворення екосистем як середовища життєдіяльності живих організмів.

Система інтегральної оцінки потребує розробки національної науково-методологічної і нормативно-правової бази. На поточний час такої цілісної системи ще немає, хоча окремі її елементи відпрацьовані, але не знайшли широкого практичного застосування. Це – кадастри природних ресурсів, екологічний моніторинг. Сфера їх застосування обмежена орієнтацією на ресурсне забезпечення економіки.

На екосистемний підхід зорієнтований екологічний аудит як інструмент реалізації екологічної політики і управління. В Україні прийнято Закон “Про екологічний аудит”. Проте, багатоцільові функції екологічного аудиту залишаються не регламентованими і тому не реалізуються у практиці державного, галузевого і корпоративного управління.

Україна політично приєдналася до основних міжнародних конвенцій. На законодавчому рівні прийнято національні і загальнодержавні програми, серед яких, зокрема, Національна програма екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро та поліпшення якості питної води, Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, Загальнодержавна програма охорони і відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами та інші.

Механізми реалізації окремих програм відпрацьовані за міжнародною допомогою. Проте, їх реалізація практично призупинена в силу політичних чинників, які не дозволили сформувати цілісну національну систему екологічного управління з ефективними методами залучення інвестицій, еколого-економічного стимулювання, розподілу відповідальності між державою, суспільством і бізнесом. Необхідність в такій системі підтверджується станом екосистемного потенціалу України, який характеризується як антропогенно виснажений внаслідок непомірної експлуатації і споживацького відношення.

Розбалансованість функцій використання природного капіталу та його відтворення призвела до широкомасштабних деструктивних процесів, які становлять реальну загрозу для здоров‘я людини і розвитку суспільства.

Так, сільськогосподарська освоєність земельного фонду станом на початок 2005 р. досягла 72% території країни, з яких на ріллю припадає 56%. Для порівняння – у США розораність території складає 19%, Франції і ФРГ – 38%, Італії – 31%.

Площа еродованих земель оцінюється в 49% загального фонду сільськогосподарських угідь. Площа підтоплених земель складає 13,4 млн. га (32% сільгоспугідь).

Загальна площа земель, зайнятих під скупченнями відходів (відвали, терикони, шлаконакопичувачі, різного роду смітники тощо), складає більше 160 тис.га. На одну людину припадає 400 т відходів. Щорічно в країні утворюється 35 млн. м³ побутових відходів.

Стан водних басейнів країни характеризується як кризовий внаслідок порушення режиму водних екосистем, зарегульованості річкового стоку, забруднення стічними водами та порушення екосистемної підтримки водних об‘єктів (водоохоронні зони).

Лісистість України становить 15,6% і майже втроє менше за лісистість Західної Європи (43,2%) і не є оптимальною (20-22%).

Сучасний стан природних ландшафтів лише частково відповідає критеріям віднесення їх до Всеєвропейської екологічної мережі.

В цілому антропогенне навантаження на національну екологічну систему слід оцінювати як традиційно несприятливе для її самовідтворення і посилення асиміляційних функцій природи.

У той же час мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, який спроможний не тільки забезпечити подальший розвиток економіки, але й відтворення національного потенціалу сталого розвитку, складових його територіальних екосистем як безпечного середовища для здоров‘я людини і суспільства в цілому.

Займаючи менш 6% площі Європи, Україна володіє приблизно 35% її біорізноманіття внаслідок свого розташування на перехресті багатьох природних екосистем, шляхів міграції представників рослинного і тваринного світу.

На порівняно невеликій території утворилися чотири природні екосистеми: лісова, лісостепова, степова і приморська. Особливістю України є існування унікальної для Європи степової екосистеми і потужної водної екосистеми Дніпра з різноманітністю природних ландшафтів. Але унікальним є й масштабне техногенне порушення природних ландшафтів та екосистем, особливо радіаційне забруднення лісової і лісостепової зон внаслідок Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу.

Все це вимагає від державних інституцій, посадових осіб, усього суспільства особливого розуміння і дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного планування і управління, національного розвитку і життєдіяльності.

 

Висновки.

1. В Україні розроблені значні законодавчі і програмні механізми щодо виконання міжнародних зобов‘язань у контексті сталого розвитку. Проте, такі дії не підтримані сталими політичними рішеннями і системними механізмами, адекватними стратегії Європейської екологічної інтеграції і національним інтересам.

2. Екологічні проблеми Європейської інтеграції України ще не набули адекватного і системного усвідомлення та розуміння у вищих сферах управління державою, політичної і корпоративної еліти суспільства. Неусвідомлені і масштаби техногенних загроз навколишньому природному середовищу, його екосистемам як середовищу здорової життєдіяльності для сучасного і прийдешніх поколінь. Це потребує значної активізації діяльності громадської екологічної спільноти в масштабах середовища існування. 

3. Екосистемний потенціал України ще залишається невичерпаним і зберіг практичну здатність до свого поступового відновлення при умові його інвестування суспільством. 

4. Зміцнення і використання екосистемного потенціалу на основі інтегральної оцінки потребує формування національної системи екологічного управління. Відповідні законодавчі і програмні умови для цього створені. Потрібні політичні рішення вищого керівництва країни.

 

Рекомендації:

А) першочергові

1. Підготувати і задіяти на базі існуючих державних інститутів систему професійної екологічної підготовки посадових осіб (державних службовців і керівників) держави, відповідальних за прийняття рішень.

2. Доопрацювати і прийняти Національну стратегію сталого розвитку України як базову основу її конкурентоспроможності у глобальному і європейському цивілізаційному середовищі.

3. Провести комплексний екологічний аудит всіх прийнятих і задіяних національних і загальнодержавних екологічних програм з метою оцінки їх екосистемної цілісності і потенціалу, а також необхідності розробки додаткових програм для кризових територіальних екосистем (наприклад, екологічного оздоровлення радіаційно забруднених територій внаслідок Чорнобильської катастрофи). Висновки і рекомендації комплексного екологічного аудиту мають містити рекомендації щодо джерел і механізмів фінансування програм з урахуванням досвіду Європейського союзу.

Б) стратегічні

1. Розробити і затвердити на рівні Кабінету Міністрів України концепцію національної системи екологічного управління з механізмами державної, регіональної, громадської і підприємницької відповідальності. На підставі концепції переглянути чинну законодавчо-правову систему зміцнення екосистемного потенціалу.

2. Розробити методологію і нормативно-правову базу інтегрованої оцінки екосистемного потенціалу на базі еколого-господарських балансів, кадастрів природних ресурсів, екологічного моніторингу та аудиту.

 

1.2. Комплексна оцінка ідентичності національної і європейської систем екологічного управління і політики

Європейська система екологічного управління і політики ґрунтується на наступних базових принципах:

· комплексний міжсередовищний підхід на відміну від традиційного, що полягає у вирішенні проблем кожного окремого природного середовища (атмосфери, водного середовища, землі тощо);

· басейновий принцип управління;

· регламентований розподіл екологічної відповідальності між державою, суспільством і бізнесом (корпораціями), задокументований у відповідних екологічних політиках;

· регламентація (стандартизація) функцій екологічного управління і планування політики;

· системність, комплексність стратегічних екологічних оцінок;

· постійне оновлення і адаптація управлінського стилю до ситуаційних змін методом “навчання у процесі виконання та діяльності”;

· постійне зміцнення довіри між суб‘єктами екологічного управління (урядовими, громадськими, корпоративними, місцевими);

· прозорість і універсальність критеріїв відбору і оцінки інструментів екологічної політики на всіх ієрархічних рівнях управління;

· узгодженість інтересів шляхом укладання добровільних екологічних угод, як засіб подолання традиційних управлінських підходів, стимулювання екологічних інновацій;

· збалансованість адміністративно-контрольних і ринкових інструментів екологічного регулювання і стимулювання;

· передача повноважень охорони навколишнього природного середовища на регіональний і місцевий рівень.

Наведені принципи повинні прийматися в якості критеріїв оцінки рівня ідентичності національної і європейської системи екологічного управління і політики. У своїй сукупності вони забезпечують ефективність.

В Україні ще не сформувалася національна система екологічного управління у її європейській системній цілісності державного, громадського і корпоративного (бізнесового) екологічного управління. На поточний час домінує державна система управління у галузі охорони навколишнього природного середовища, повноваження і функції якої визначені Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Держава фактично “монополізувала” екологічну відповідальність, що призвело до ослаблення відповідальності природокористувачів – суб‘єктів господарювання і власників землі, основних фондів. Мають місце протиріччя між масштабами зміни власності (приватизації) і збереженням, домінуванням адміністративної відповідальності за екологічну шкоду.

Це визначальний фактор, що стримує процес формування національної системи екологічного управління на європейських засадах.

Процес ідентифікації національної і європейської систем екологічного управління стримується також наступними факторами:

1. Непідготовленість (психологічна, професійна) державних інституцій та посадових осіб у сфері прийняття стратегічних рішень щодо європейської екологічної інтеграції, небажання це усвідомити і прийняти відповідні заходи щодо оцінки й покращення компетенції управлінського персоналу (це той випадок, коли є політичне рішення і не вистачає компетенції для його здійснення).

2. Не проведено інвентаризації розбіжностей і невідповідностей законодавчої, нормативно-правової, інституційної і методологічної бази національної системи екологічного управління і політики, рівня міжгалузевої і міжсекторальної інтеграції, розподілу повноважень, функцій між місцевими, регіональними і центральними органами влади.

Комплексна оцінка ідентичності національної системи екологічного управління полягає в оцінці її системних складових: державної, громадської і бізнесової (корпоративної) систем екологічного управління, їх цільової і функціональної збалансованості, а також басейнового управління. Оскільки на поточний час національна система екологічного управління законодавчо не визначена, то комплексна оцінка може бути фрагментарна.

Згідно чинного законодавства України державне управління орієнтовано на охорону навколишнього природного середовища. У більшості країн Європейського Союзу це прерогатива місцевих органів влади. Домінуюча концепція екологічного управління центральних органів – запобігання забрудненню екосистем, гармонізація взаємодії суспільства і природи, відтворення екологічної рівноваги, екологічне оздоровлення і екологічна безпека. Тобто, не природоохоронна, а запобіжна природо-відтворювальна.

Басейновий принцип управління водними ресурсами України, як сфера реалізації екосистемного підходу, має свою законодавчу базу і реалізований в обмеженому обсязі у басейні Дніпра. Стримуючим фактором є недосконалий економічний механізм, орієнтований переважно на бюджетне фінансування.

Громадське екологічне управління визначене в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” як управління громадських об‘єднань у сфері охорони навколишнього природного середовища з набором відповідних повноважень. Домінуюча концепція громадського управління має бути спрямована на гармонізацію взаємодії суспільства і природи з визначенням спільної відповідальності держави й суспільства. Охорона навколишнього природного середовища має бути пріоритетом громадськості, місцевих громад.

Корпоративне (бізнесове) екологічне управління законодавчо не визначене. Введено в дію державні стандарти серії ДСТУ ISO 14000 “Настанови з управління навколишнім середовищем”, але їх додержання не носить обов‘язкового законодавчо закріпленого характеру.

 

Висновки

1. Національна система екологічного управління в Україні ще не усталена і тому її можна охарактеризувати як домінуючу державну систему управління охороною навколишнього природного середовища з державною відповідальністю.

2. На законодавчому рівні визначені з різною мірою юридичної повноти і обмеженістю екологічних функцій тільки державна і громадська системи управління. На нормативному рівні визначена корпоративна система екологічного управління (державні стандарти серії ДСТУ ISO 14000). Необхідна цілісна, збалансована по повноваженнях, правах і відповідальності законодавча база національної системи екологічного управління на європейських екосистемних принципах.

 

Рекомендації.

А) першочергові

1. Розробити і прийняти науково обґрунтовану методологію комплексної оцінки збалансованості й ідентичності національної системи екологічного управління.

Б) стратегічні

2. Підготувати і прийняти Закон України “Про національну систему екологічного управління” з урахуванням чинної законодавчої і нормативної бази, які слід скорегувати з урахуванням європейських орієнтирів.

3. Розробити і ввести в дію адекватну національну екологічну політику із стратегічними цілями, орієнтованими на сталий розвиток і європейську інтеграцію.

4. Розробити і прийняти програму інституційної та функціональної модернізації державної системи екологічного управління на європейських принципах, адаптованих до умов і особливостей розвитку України.  

5. Розробити і запровадити нормативно-правову базу економічного механізму функціонування басейнової системи управління водними ресурсами на принципах “забруднювач і користувач платить повну ціну” та самоокупності відтворення басейнових екосистем.