Дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався – не вступав у корчму,

відмовляючись од могоричу: "Мені й так весело".

Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді

Посидіти на березі – просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської

Волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони

Чіплялися йому за пальці. Розпрощавшись назавжди зі старим Капушем, інколи в очеретах немов бачив його бороду. Любив і ліс – у скрипі дерев і

Шелесті листя йому вчувався знайомий хрипкий голос і сміх.

Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що

він заодно з Лісовиками й Лісовками, що його слухається Польовик… Якби він

Схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку. Ходили всякі плітки від заздрощів.

Навіщо йому така нечисть, як Вовкулачисько? А от з чистими духами, які

Бережуть води, ліси і поля, мабуть, зустрічався не раз. Правда, старим і

Дорослим навідріз заперечував, що є, що може бути щось подібне, а дітям

оповідав, хто пасе дерева, звірів, рибу…

А взагалі, найчастіше мовчав, начеб йому і не було про що говорити. Його

Мислі виписувалися на ясному чолі й на відкритому обличчі. Що приховувати?

Від кого? Та й навіщо?

– Я тільки й знаю, що я хлібороб, – чули від нього.

Це вже свята правда. Хліборобство – його святе ремесло. Плекаючи

Працю, шукаючи в праці згоди з морозом і сонцем, зі зливами і суховіями,

Прихиляв своє серце до землі. Але їй було мало його згоди – вимагала

Більшого. І, тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом. Їй не

Вистачало і цього. Він побожно сіяв, заскороджував, рілля ставала, як пух.

Потім виривав бур’яни. Умлівав перед половінням. І не покладав рук. Його

Згода переросла у любов. Не тільки до свого городу, не тільки до своєї

Маленької нивки. Обкопував її канавками, спускаючи воду, і його любов

зростала до землі. Її з неї не виторгнеш. Тримався за чепіги, брався за косу –

Його любов до землі клалася в скиби й покоси. Вкорінилася, як звичай, і наука:

Не пошкодувати колоска для сірої мишки. Тоді й земля повірила йому – його

Великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним,

Пустила його в свою душу, бо він узяв її в свою, не як скарб і надбання, а як

Честь і красу.

За те йому жайворонок співав славу.

Раз за разом випали врожайні роки – зими дарували багато снігів, весни –

Буяння, літа – стиглість, а осені – багатство. Люди обходилися без Планеткика,

Бо все і так було добре.

Він не покладав рук. Земля не могла існувати без його праці, як квітка без

Бджоли. Хто б її запліднив? І як непримиримі стихії – мороз і спека, безвітря і

Бурі, змінюючись, прагнуть рівноваги, так і він, підвладний їхнім силам,

Здобував у повсякденній праці лад і втіху. Не почувався розумнішим за бджолу

І не вивищувався над комашкою. Злий вовк і той був йому за друга, бо який ліс

Без вовка?

Що повзало, ходило, стрибало, що плавало,  що літало – все було

Досконале й завершене, як листок на дереві. І це була краса – велич творення,

єдність розмаїтості! Не стояти осторонь спостерігачем, а бути у самій середині

Цієї краси, належати їй, як і вона тобі. Її закон – твоє  правило: не нівечити

Листочка з дерева. Листочок і ти – ви обоє народилися з діяння. І, наслідуючилисточок, уподібнюючись йому, як він умивається росою, так і собі

Вмиваючись працею, діяти і примножувати красу світобудови, не

Засліплюючись корисливістю. Яку користь шукає волошка, спалах нувши у

Житі? Цвіте – діє для краси свого насіння. Яку користь шукає соловейко? Співає

Для свого потомства і веселить землю. Так і ти дій – для людських поколінь. І

Не покладай рук.

Планетник більш ніж будь-хто радів урожайним рокам. Він був щасливий:

Не треба накликати дощ і не треба розганяти хмари. Погода наступала мовби

по замовленню, впору. Людям здавалося, досить сказати полям: "Половійте!"

–і поля половіють: досить сказати вишням: "Наливайтеся!" – і вишні

Наливаються.