Робив це, наслідуючи маму. Серед літа, після теплого дощу, пересадив у глевке

Болото траву, але вона чомусь не прийнялася.

Нарешті, коли трішки підріс, мати пообіцяла, що він сам посадить щось на

Городі. Про це багато й радісно мовилося взимку, коли вікна були так

Замуровані морозом, що крізь них нічого не було видно. Кожного разу,

Заглядаючи до своїх торбинок-вузликів, чи не поточили їх миші, мати казала:

"Ось дочекаємося весни…"

Його це захопило: весна снилася йому з ночі в ніч, і він оповідав свої сни

теляткові, ягняткам: "Я знову бачив весну… Чуєте: вона – у вінку!"

У ті сиві часи, як і завжди, хліб діставався нелегко. Хіба даром приказують,

Що він у поті чола?

Орали сохою, в яку запрягали волів. Не знали заліза, бо воно йшло на

Списи і шаблі. І хати ставили без жодного цвяшка – не те, що зараз. Одначе,

Перш ніж зрубати зруб, а чи виліпити ліплянку, відводилося місце, яке рідко

Дарував кріпакам пан, а частіше воно переходило в посаг. Місце заздалегідь

Обживалося – садився садок, оброблявся город. Зводилась хата, а навколо неї

Вже й росте, і цвіте.

Така хата була й в хлопчика. А її низькі маленькі вікна заслоняли квіти.

Спочатку цвіли нарциси й тюльпани. Тоді засвічувалися, як ліхтарі, мальви. За

Ними – калина, а вже потім зозулині черевички, повні півонії, ще повніші й

Пухнастіші жоржини, а під осінь жовті баранці й сивий мороз. А ще втесувався

Серед них самосійний соняшник, як сторож у житньому брилі. Розкошували там

Кручені паничі й розтріпана наречена. Дикі ромашки біліли розсипом у мураві.

Хміль крутився по тичині, забравшись на стріху, а по ньому вилась повійка, яка

Розплющувала очі із сходом сонця, а із заходом заплющувала.

Явори і ясени, дуби і липи, здавалось, народили цю хату, а хата вродила

Яблуні, вишні, груші, сливи і насіяла навколо себе квітів. Вориння замість воріт,

Перелаз замість хвіртки і журавель-криниця край вулиці – одна на цілий куток,

Теж були, як вроджені, мовби їх ніхто ніколи не ставив, не копав. Як і широке

Гніздо на хаті, біля димаря, де жив бузько-мудрець: він відчиняв своїми

Крилами весну і зачиняв літо.

Чому ж дивуватися хлопчикові, що зі своєї зав’язі нічого так не хотів, нічого

так не прагнув, як щось посіяти й посадити? Сніп жита на покуті – "дід", тепле

Просо на печі заохочували.

І ось він дочекався весни.

Мати дозволила йому пересадити нарцисика з-під хати на город. Адже ж

Ця квітка росте з цибульки, яку висаджують восени.

Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено попід

Пахви, в сірячку із закасаними рукавами й довгими полами, в личаках,

Намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мовби

Він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі.

Землю зверху розпустило, а всередині вона була ще промерзла. Хлопчик

Присів біля нарцисового кущика, обдивився його зі всіх боків, погладив гривку,

Яка зійшла з-під снігу, зеленіючи, і почав викопувати. Робив це своїми

Пальчиками. Не пошкодив жодного корінчика, переніс гривастого кущика і

Посадив його коло маминої грядки.

Доглядав його з ранку й до вечора. Оченята зоріли: мамина грядка

Чорніла, а його кущик розпустив зелені коси.

Йому хотілося, щоб нарцис швидше зацвів, тому приніс у глечику води і

Підлив його з рота, щоб вода була тепліша. Так він підливав квітку кожного

Вечора. Мати називала його робітником і гладила по голові.

З кущика виткнулася стрілка. На стрілці з’явилася бубляшечка. Стрілка

Витягувалася, несучи вгору загострену бубляшечку. Його поривало

Доторкнутися до неї бодай пучечками, але був попереджений, що чинити цього

Ніяк не можна, бо замацане зів’яне, закоцюрбіє і засохне. Можна лише

Дивитися й то не кожному, бо, кажуть, є таке наврочливе око, що його все на

Світі боїться. Од того ока начебто худоба миршавіє і нидіє, дерево починає

Всихати, звір і той утікає. Коли таке наврочливе око гляне на вишню, вона не розцвіте; на тільну корову – корова може скинути теля. Є і така недобра зла