Мене перекинули агрономувати під славуту. Так я опинився в селі

Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї

травневого вечора. Зупинився за причілком і задививсь…

Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах

Мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й

Покинула. Її не бере сон.

Такою я і застав її – Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в

Камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на

Зачовганий камінь, і дивилася в небо.

Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією

зіронькою й запитала:

– Літаєш?.. – раз. І вдруге: – Літаєш?..

Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала

Мищину з недовечірком.

Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов.

– А ви часом не впали з неба? – запитала вона радо.

Я подумав: насміхається з мене, й відповів, що я агроном і не відриваюся

Від землі.

– Небо нам усе дарує…– така була відповідь, у якій приховувались

Загадковість і цілковита байдужість до моєї професії.

Це мене трохи роздратувало, я кинув:

– Так приймете?

Вона забідкалася:

– Так у мене ж нема корови, – показала свою мищину. – Товчу й товчу

вермішель з плавленим сиром, а вам же треба і молочка, і…– ставлячи свій

Недовечірок поруч себе на порозі.

Я сказав, що від молока відвик – не малий, але стара не повірила.

– Всім молока хочеться, та де його взяти? – обізвалася й завершувала: –

Квартируйте, якщо хочеться. Живіть чи в хаті, чи в спальні. Все одно пустіють – я

Собі на кухні. Во скільки мені треба?

Стара не стояла за ціною. Вона безсрібренниця – про гроші не хотіла й

Чути, вважаючи їх просто за ніщо.

Відмахувалась руками, як від докучливого непотребу. Важко підіймалася,

кажучи:

– Аби сіла, уже й приклеїлась.

Я подав руку, допомагаючи їй звестися з порога, й вона запросила на

Оглядини.

Заклацали вмикачі, спалахнула електрика: веранда, кухня, спальня – скрізь

Прибрано, чисто. В світлиці на вікнах, на столі квіти, на застеленому дивані

Горою вишиті подушки. Пахне зіллям. Нема кому смітити, вносити нелад. Мені

Сподобалося.

– Подобається, то й живіть… А плата? За гріш не купиш маку, а за гривню

Правди. Мені б живе слово, бо я говорю зі всім на світі й сама із собою. Живіть,

може, мене поховаєте. Живіть скільки прийдеться, а грошяччя бережіть собі,–

Розбалакавшись, стара наче співала, не даючи вставити й слова.

Я попросив вимкнути репродуктора.

– То таке, – сказала, висмикуючи штепселя, – він собі бубнить, але я не

Чую: воно не для мене. Колись боялася проспати наряд, а зараз і це пусте, – яка

З мене робітниця?

Їй було, може, всі сто літ, видно, невгамовна, працьовита замолоду, вона

Залишилася непосидющою, чепурною й охайною на старість.

У неї я й заквартирував. Досвітком мене забирав самоскид, що возив на

Поля міндобрива. Приплентувався ввечері, приносячи в сіточці хліб, згущене

Молоко в банках, що траплялося в продмазі.

Стара до пізньої пори, аж до заходу сонця, поралася в городі. Вставала ще

До сигналу мого самоскида, будила мене й уже була зарошена: від неї віяло

Кропом, морквою, петрушкою і прозорим світанком. Було в неї і кілька

інкубаторних курок, яких називала вона "інкубаторами". Її завжди

супроводжував, гордо ступаючи по п’ятах, чорний кіт, який не мав імені,–

Просто кіт, хвіст трубою.

Під вишнею, яка все ще цвіла, я зробив лавку й поставив стола:  тут ми

Вечеряли.

Хата Олени Вулиги стояла під горою. З порога, а особливо з-під вишні,

Відкривався звабливий чарівний світ. На Україні скрізь є такі невимовно дивні

Місця, які полонять своєю красою: так і підмиває, так і хочеться гукнути самій

природі – годі, зупинися, нічого красивішого більше не треба…

Ми сідали на лавку під вишнею, а перед нами, за гомінким асфальтом,

Який пролягав трасою через село, за людськими городами, у густих лозах і в

Глибоких берегах текла Вілія. Скипаючи, вона з бурхливим клекотом