Усе меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи

досвіток. І обізвалося луною з лісу: "Спробуй! Спробуй!.." І попливло річкою.

Так закінчилася остання зустріч юнака з учителем.

Він ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випробування.

Злива наробила шкоди і збитків. А опісля неї відразу почалася спека.

Пряжило – тріскалася земля. Річка меженіла. Пташки перестали літати і,

Причаївшись на деревах, порозкривавши дзьобики, важко дихали під

Скоцюрбленим листям.

Гаряче, безпросвітне марево оповило ліс і поля, сонце затуманилося:

Пашить задуха.

Поникла, іржавіючи, трава. Одне пропало від негоди, інше горить. Суха

сіра пилюга осідає на губи людям і худобі. Очі в усіх як підпалені. Що гірше –

Руйнівна гроза чи затяжна спека?

Він пригадав зиму, вираховував, які зимові дні співпадають з літніми:

Виходило – міцні водохрещенські морози відгукнулися спекою. Юнак поливав город, носячи воду з річки. Дивлячись на нього, те саме

Робило й село. А як провести річку в поля?

Висохли криниці. Село звинувачувало відьом, нечисту силу: це вони

Наслали спеку. Зібрався хресний хід, кропили, обходячи поля, а він у це не

Вірив і думав, як осідлати хмару.

Подейкували: десь зовсім близько пройшли рясні дощі, там поправилося і

На полях, і на городах, а тут не впала й крапелька.

Одного разу з’явилася сиза хмарка,  але де не взявся вихор, і люди

Розпачливо проводжали її сумними очима: сподіване розтануло, тільки курява

Піднялася.

Потім ще пливли хмарки – білі, перисті, але поодинокі. Юнак подивився і

Відвернувся: такі дощем і не пахнуть.

І все ж він пішов до озера, далі греблею і, перш ніж піднятися на гору,

стати на шпилі і подивитися навкруги, узяв і вмився. Вода як літепло.[15]

Зачерпував її долонями, скроплював собі обличчя, пив. Не витер ні рук, ні

Обличчя. Поки піднявся й став на тому камені, де вони стояли з Капушем,

Зовсім обсох. Лише йому на бровах зависло кілька крапель, і кінчики довгого

Волосся втримували вологу.

Пливли поодинокі перисті хмарки.

Він повернувся обличчям до північного заходу, кинув під ноги бриля і,

Вперто, скільки мав сил, подивився туди, в стуманілу д алеч, яка дихала гірким

Полином. Навколо нього там і сям примовкли карлики -сосонки, чорніла на

поренаній землі трава, в’янув ліс… Юнак перелив усі сили в свій зір і стояв –

Напружений, несхитний і пильний.

Викликав дощову хмару. Хоча б одну.

– Я не цілий із глини. В мене е крапелька сили небес, і тому я тебе

викличу, викличу! – шепотів спеченими губами. – Я мушу!.. Гине село і ліс,

гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!

Вдалині виткнувся ріжечок темної хмарки. Тоді він змахнув з брів та з

Волосся крапельки води, які ще утримались, собі на долоні й простягнув руки,

запрошуючи до себе хмарку:

– Іди… Йди…

Хмарка повернулася боком і тепер нагадувала чорну галку. Він не

Погрожував, а просив її, щоб не втікала у безвість, щоб линула сюди, до нього.

Але вона не хотіла слухати й не звертала зі своєї дороги.

Він не зажмурив очей і не опустив рук, а ще більше, ще дужче

Напружився, сподіваючись, що з’являться нові хмарки. Відчував це очима, ще

Не бачачи їх.

На чолі виступив піт.

Вишита сорочка змокріла на грудях.

– Вітрику, війни… Вій, вітерець! – благав. Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своїм боком. Там, за нею,

З’явилося аж дві – доладніші й чорніші. Наче дві брови. Вони моргнули йому.

Його обличчя торкнувся лагідний холодок.

З-за хмарок визирнула й третя, подібна до лошати.

– Знаю, я знаю: ви – худоба сонця… – шепотів.

А небо слало хмарки, розкидаючи їх у різні боки.

Чорні, сиві, синюваті – різної масті, як різні телята й бички, як різні дикі й

Свійські птахи.

– Ну як мені позбирати вас в одну череду? Як стягнути в одну зграю? –

запитував і шепотів, шепотів…

Босі ноги прикипіли до гарячого каменю, здавалося, мине ще мить – ї він

Не встоїть, не витримає: закам'яніє або впаде й розсиплеться на порох.

А лагідний вітерець лише бавився з ним, пустуючи.