Юнак уже над силу махнув руками. Хмарки мовби пішли одна одній

Назустріч. І він, знесилюючись, замахав їм, приманюючи, щоб збиралися, щоб

Не втікали і не розходилися.

Сонце затьмарилося. Йому на обличчя впала перша крапл я дощу. І не

Відчув її. Вдарилася об чоло й випарувалася, як із розпеченого череня.

Махаючи руками, він начеб знявся вгору й літав отам, між хмарами, зганяючи

Їх до гурту.

Пішов дощик. Посилювався, стаючи дощем. Стрепенулися корячкуваті

Сосонки. Ліс примовк і слухав. А земля хапала дощ своїми порепаними губами

І впивалася.

В селі повибігали із хат старі й малі. Стрибали, витанцьовуючи,

Приспівуючи, щоб дощ припустив, не переставав, обіцяли йому борщ і кашу.

Лише кури поховалися під стріхи.

Він стояв якийсь час, вже промоклий до рубця. А потім звалився і

Пошерхлим язиком злизував дощ із каменю.

Хтось підстеріг, як ішов греблею, як, умившись, вибрався на гору й

Накликав дощ.

Казали:

– Еге ж, стягнув хмари – він Планетник.

Хмарник, Бурівник, Планетник – йому було байдуже. Так відповів матері,

мовивши:

– Я хочу жити у згоді з людьми, з усім… – повів рукою й очима. Цей жест і

Погляд свідчили, що з цілим світом.

Дощ напоїв городи і поля. Відмолоділа трава. В дощівці скупано дітей. А

Дівчата, дивлячись, як патлатяться верби, помили в дощівці й свої голови й

Розчесали коси.

А Планетник узявся за лопату, прокопав уздовж свого городу канаву, щоб

Повені й грози не заливали грядок і не зносили їх. Те саме зробив і в полі.

Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, тоз ціпом, – косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки,

Кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці, біля криниці.

Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлював ся,

Розтирав снігом руки й обличчя – вони горіли як жар. Ще й не пахло

Бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх  до пори в погребі. А з теплом

Щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв. Старанно робив надріз,

Припасовував кору до кори, змащував смальце м, обкладав глиною, туго

перев’язував – приймались!

Але найважливішим була сівба. Важило і не загаятися, і не поспішати.

Ніхто ж не дійшов до таких дурощів і безглуздя, щоб сіяти по снігу а чи

Позачасно?

Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. Замоховілі з північного,

Холодного боку – так і ставив їх, як вони звикли рости в лісі. Щепи його

Приймалися, бо він не щепляв на вербі груші.

І на сівбу завжди вибирався вчасно. Журавлі, відлітаючи у вирій,

Накурликували йому зі свого прощального ключа, коли пов ернуться, а

Ведмідь, залягаючи в барлогу, сповіщав своїм ревінням перед зимовою

Сплячкою, коли прокинеться. І зайці приплигували обгризати щепи, та він

Виносив їм сіно, щоб не псували молодняка, залишали пучки своєї шерсті, як

Знак, коли вони перший раз окотяться. Одначе головне віщували сонце, місяць

і зорі…

Планетник вибирався в поле не рано й не пізно, а вчасно, якраз упору. А

Що той день ніколи не припадав на одне й те ж число, то його належало

Визначити й не прогавити. І все село звірялося по ньому. Лю ди пам’ятали, як

Він посіяв рано – і вродило, як посіяв пізніше – й теж уродило. А коли стягнув

хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він неабищо – мудрець, Планетник…

– Я такий Планетник, як ви усі! – відмагався хлопець, не хотячи про таке й

Чути. – Навіщо плещете язиками? – й брався собі до свого діла – за чепіги чи за

Борони, що не могло чекати.

І, не розгинаючись, думав: "Я такий мудрагель: робити – це і є жити у

згоді зі всім світом". І не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався

Б. На його подвір’ї не залежувався не то що гній, а й линячка. Зі свого поля він

Позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв

Шкіри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, кликали – і допомагав корові.

Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А