Землю і, вириваючи коріннячко озимини, крутили й розносили, розкидаючи

По світу. Сонце зовсім пропало, зникло: серед білого дня було темно. Ревіли

Корови, іржали коні, мекали вівці. Люди поопускали голови – страшний суд

настав…

Найбільше свято – воскресіння трави – було сумне, як похорони, бо трава

І не зійшла.

Хоч би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, і

Вони поскручувались. Ліщина й не бралася бростю. Ліс і сади – немов скелети.

Нема роси – гуде чорна буря.

Треба починати сівбу. Планетник вибрався в поле. Розім’яв грудку,

понюхав, а вона не пахне ніякими соками. Занурив руку, набрав землі –

холодна, наче камінь, і як мертва. Вернувся з поля, думаючи: "Озимину

пересівай, ярину сій – час, пора, а земля не хоче… – і постановив: дочекається, пересіє, обсіється й тоді підніметься в небо, щоб осідлати хмару. Село теж

Чекало, потерпаючи.

Вітри втихомирилися, земля степліла, і він почав роботу. Всі обсіялися.

Поля і городи волали дощу. Дощу! – волали трави й дерева. Люди з ранку й до

ночі товпилися на Планетниковому подвір’ї:

– Наклич дощу! – благали його й матір.

Він вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблі, а він

Стояв на шпилі, на камені і весь у білому, у білій сорочці, в білих штанях,

Височів, звівши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав боротися за

Дощ. Пасма білого волосся тріпотіли на його голові.

Дощ закрапав. Спочатку дрібний, теплий. На очах зазеленіли береза й

Ліщина – ліс і сади відроджувалися. А дощ не вщухав, цебенів, як із прорваної

Гатки. Заблискало, загриміло – це недобрий знак, бо гілля голе. Лило тиждень.

Озеро вийшло з берегів, зламавши греблю. Річка теж вийшла з берегів,

Затопивши городи. Перестало лити – відразу почалася спека. Сонце палюче,

Мовби вихопилося з горна. Надворі наче в кузні – шкварчать кущі й бур’яни. На

Городах, у полі ніщо не виткнулося, не проросло: то його залило і притовкло, а

Потім вхопило у цілець – земля рівна, як збитий тік, і гаряча, як піч. Колеться,

Репається і зяє, вишкірюючись, наче мрець.

"Пора летіти, – подумав Планетник. – Дочекаюся вечора, піду в печеру…"

– і готував кресало та губку.

Та люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потім

Голосніше. Хто винен, що зима була без снігу? Чому довго не падав дощ і

Полилася злива? Хто винен, що залягла спека?

Їх ніхто не скликав – зібрав відчай,  і вони громадою прийшли до

Планетника. Старі баби розмахували коцюбами, чоловіки були з сокирами,

Вилами, ціпами й косами, молодиці із заступами й прачами, діти з каміняччям.

– Це ти! Ти в усьому винен – ти знаєшся з нечистою силою! – загукали, як

В одне горло.

Він вийшов на поріг. Босий, у вишиванці, штани на очкурі – звичайний, як і

Вони. Хотів щось сказати, але на нього посипалися камінці, погрозливо

Наставилися кочерги, вила, ціпи, сокири.

– Хмарник! Бурівник! Смерть йому! Смерть!..

Над’їхав пан у малиновому кунтуші, а з ним і піп у чорній рясі. Вони не

Втихомирили село.

Пан сказав:

– Скараємо, але без самосуду.

А піп проголосив:

– Спалити.

…Вечоріло. Його закували – не боронивсь. Повели в холодну. Село

Повалило з подвір’я, пильнуючи, щоб часом не обернувся у вовка чи у птаха й

Не втік. Зовсім стемніло. А в те, що він може обернутися вовком чи птахом, мабуть, не дуже вірили: прив’язали до спини дві свічки – не втече, нехай

світить… А його вже стара мати побігла слідом, але спіткнулася у воротях,

Упала, ридаючи і б’ючись головою об землю.

Не було кому пожаліти ні Планетника, ні старої матері: народила

виродка! Злі, сердиті, страшні люди… Очі банькаті, груди ходуном, руки

Трясуться і на лобах написано: ненависть і нетерпець.

Горять дві свічки, які несе на своїх плечах, – він освітлює дорогу, а перед

Ним темрява.

Пан і піп перемовляються в колясці: навезти, нарубати дров, припнути до

стовпа! Ніч пересидить у холодній, а вранці почнуть…

Планетникова мати, припадаючи до землі, підвела голову, а перед її