Зірка розписалася в небі, не долетіла до озера й погасла.

– Чому ти злякався? – запитує дідо Капуш. – Це перехрещуються шляхи

Живих і мертвих.

– Я подумав: усе погасне, – відповів, боячись відняти долоні од очей.

– Ти не бійся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком. Ти

Повинен знати стільки, скільки може знати людина.

Хлопець відняв від очей долоні. Серпневе небо стояло над землею. Ясні

Зорі відбивалися в тихім озері. По один бік лежало в долині село, а по другий

Виднілися, піднісшись над долами, замок і собор. Біліли дороги і стежки.

Іскрився камінь, і блищали роси на травах. Було широко, вільно. Прозоре чисте

повітря забивало дух. Він запитав учителя:

– Але як я можу це знати? – і не почув відповіді.

Оглянувся – Капуша вже не було.

На сході вияснювалося: треба було квапитися, щоб вчасно затрубити в

Чередницький ріг. Пасучи худобу, відтепер став ще задуманіший. Зіпреться на кавулю, стоїть

На узліссі: дивиться з-під солом’яного бриля – спиває ліс і поле, вбираючи їх у

Себе. Білі пасма волосся спадають на плечі й обрамляють його вродливе

Обличчя, яке не затінене жодною злобивою пристрастю: відкрите, відверте,

Щире й зігріте соромливістю.

Нічне зоряне небо й дідо Капуш заввишки з лікоть, з бородою в сім ліктів,

Не йдуть з голови. Він думає: небо відбивається у земних водах, як у дзеркалі.

Але земля і людина хіба теж не відбиваються в небі, як у великому дзеркалі?

Тоді доля неба, його сонця залежить від землі й від людини? Я бачу хмари і

Зорі в річці, в озері. Але чому я не бачу себе, як я відбиваюся в небі? Це

Правда: коли погожий день і сонце, гори й доли залиті світлом, коли ж хоч

Трішки звихріє, гори й доли вкриваються тінями. А коли зареве буря чи

Хуртовина й хмари заступлять сонце, гори й доли занепадають у пітьмі. Бо так

Воно і є, що відбувається в небі, те відразу ж дістається і землі. Так вони

Віддзеркалюються одне в одному. І якби я зміг, якби я побачив, як я

Віддзеркалююся в небі за будь -якої погоди, я, мабуть, знав би не одну

Таємницю. Чому те небо таке високе? Як туди забратися? Хлопець терпеливо чекав, щоб його знову покликав Капуш: розпитає його

Про це. Не раз підходив до куща бузини, обдивлявся зі всіх боків, але

даремно…

Йому хотілося вчитися, знати, як зв’язаний світ, проникнути у цю

Складність. Як у дріб’язку вгадати велике? Як у частинці по бачити ціле?

Народжений для краси, міг бачити її скільки завгодно й де завгодно. Вона

Жила скрізь, повсюдно дивуючи і ваблячи. І, спираючись на кавулю,

Спостерігаючи, як вранішній туман стелеться долиною, падає і никне на

Сіножатях, як у тумані кигикнула, знялась і летить біла чайка, він

Затамовувавсь: кожна клітинка тіла вбирала у себе сивий туман, а кигикання

Чайки, її передосінній сум і помах крила торкнули, зачепили щось у душі,

Залишивши там свої сліди назавжди.

– Чередникуєш? – окликнуто його. Він почув хрипкий голос, повитий

Хрипким сміхом, – дідо Капуш стояв у нього за плечима й тримався за його

Кавулю.

– А я не чув вашого свисту, – каже ніяково хлопець.

– Я нині сам прийшов до тебе. Навіщо ж мені зайве трудитися, свистати? –

Відповідає старий. – А чи ти не хочеш мене бачити?

Хлопцеві просилося з язика, що чекав і не міг дочекатися, коли його

Покличуть: має багато розпитати, розвідати, але язик одубів – бажана зустріч

Застала несподівано, і він мовчав, оторопівши.

Дідо Капуш узяв його кавулю, ступив кілька кроків і зупинився. Був

Схожий на маленького засушеного старця з патерицею.

Перед ними, з узлісся, відкривалися поля.

– Минулого разу, мій учню, ми спробували трохи читати небо, а зараз

Спробуємо приглянутися до того, на чому стоїмо, – до землі,– починає

учитель. – Перед нами зелена книга…

І він казав: он вруниться молодий засів – це наше з тобою життя

Виколисується на кожному тендітному тоненькому листочку. Бо що ми без

колоска? Ми залежимо від зерна: людина, звір і пташка. І ми самі як зерно –

Вийшли із землі. Але про це згодом, колись, а тепер запам’ятай: краси людини