Бородище розпускається по траві.

– Люблю… Я ніколи їх не покину, дідусю, хоч я серед них і останній –

Чередник, – тихо, але гідно відповідає хлопець.

Дідо Капуш перестав з нього насміхатися. Пригладив свої вуса й бороду,

розчесав їх пальцями, як гребінцем, і каже, хвалячи його:

– Це добре, що ти правдивий і вірний. Мені якраз такого й треба.

– Як же ж я покину череду? – не здається хлопець.

– Ти будеш людським чередником, але, коли б тебе не покликав, прийдеш.

Свисну – і ти прийдеш. – Старий заклав пальці до рота, свиснув – трава

Прилягла, ліс зашумів.

"Малий, мені до колін, а свище скажено", – думає хлопець і каже:

– Я почую, дідусю…

– От і добре.

– А чому ж ви мене вчитимете?

Дідо Капуш заклав собі руки за спину, ступає по галявині. Борода йому

Трішки заважає, і він ступає повільно, розважливо.

– Ми будемо, отроче, шукати з тобою корінь… Корінь весни і літа, корінь

осені й зими… А шукатимемо його до схід сонця і при зорях… Я спостерігаю за

Тобою із самого твого малечку, але не відкривався тобі – ще було рано. Тепер

твоя пора прийшла… – він промовляв чітко, розмірковано. – Отож чекай, аж

покличу. А поки прощавай!

Чередник не встиг і попрощатися, як нікого вже не було: затріщав

Бузиновий кущ, під ним синів дзвіночок. На галявині мирно паслася худоба.

Тепер залишилося чекати Капушевого свисту. І дідо викликав його.

Хлопець спав у клуні, почув посвист і, не гаючись, рушив. Сон як рукою

Зняло. Село безпробудно спало – стріхи поопускались на вікна, так старі баби

Насувають на очі хустки. А він ішов жвавий, бадьорий. Ноги самі несли його.

Жоден собака не забрехав.

Вибравшись на вигін, звернув на греблю, – озеро спало, і спали верби й

Очерети. А річка несла сон-хвилю, присипляючи озеро, верби, очерети й береги.

Вони зустрілися на греблі. Капуш наче вигулькнув з дупластої верби і повів

Чередника, спроваджуючи його вгору і вгору крутою стежкою. Сам попереду,

Хлопець за ним: учитель і учень. Цю стежку називали прощанською, бо люди

Ходили нею на прощу. Почавшись з греблі, вона заводила в ліс, а тоді вилась і

Крутилася по горі, де рідко росли сосонки, кущі терну, глоду і де бігли кам’яні

Скелі, іноді вкриті мохом. Учитель не проронив і слова, поки не дісталися

Шпиля.

Ставши на камені, як на великому млиновому колесі, промовив:

– Дивись…

Хлопець стоїть поряд з ним. Над ними здіймається, відкриваючись у високостях, зоряне небо, а

Навкруги розлягається земля.

– Я ще ніколи такого не бачив, дідусю.

– Бо ти спав, сину. Ми стоїмо серед ночі і серед землі,– почав Капуш свою

Науку.

Він казав: почалися серпневі ночі, а це саме той час, коли зорі достигають у

Небі, вони тихі, тому їх добре видно й можна прочитати. А хіба не так і на землі?

У серпні вже достигло зело в полі, молодняк у кошарі, виводки на болотах. Усе

На світі зв’язане. Ось над нами в небі зоряний Віз. Він їде Чумацьким Шляхом,

Але це й дороги людей.

Хлопець дивився на червоні, вишневі, на ледь видимі у срібних туманах

Зірки, запам’ятовуючи їх. Зоряна картина неба мерехтіла і миготіла,

Змінюючись. Мінялися й самі зорі. Червоні засвічувалися зелено, зелені

Вишневіли, а то ставали блакитними.

А простори неба, його глибини, чорніли і ніби дихали холодом…

І старий навчав: подих цих незвіданих, недосяжних глибин вривається у

Людські почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вуху, що не понюхаєш, що не

Відчуєш шкірою, те невпізнано відгукується у нас, у всьому сущому. Хмари і

Ясність, сонце і місяць, мінливе небо й мінлива земля живуть у людині. І хіба

Лишень у ній? Не тільки звірина, кожен листочок трави несе в собі крапельку

Небесного мороку. В тому-то й річ, що в усіх нас гуде крапелька небес. Життя

Землі залежить від життя сонця: воно налило зерном колосок, від нього зацвіла

квітка, з його теплом піднявся на крильця метелик…

У цей час зірвалася зірка і, залишаючи слід, покотилася небом. Хлопець

Бачив і чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно – затулив

Долонями очі.