Рука нібито. Годі їй до чогось доторкнутися, як воно погибає.

Хлопчик не знав, яке в нього – око, тому він, завмираючи, зупинився перед

Нарцисом, боязко очікуючи, розцвіте чи захиріє?

Вранці вибіг на город, спинився на протряхлій стежці й повільно, тягнучи

Ногу за ногою, підступив до свого кущика, начеб міг його злякати чи

Наполохати. Розпустивши крила, із саду вишугнула сойка. Ніби подала йому

Знак, і він став, віддалік спостерігаючи за нарцисом. Було тихо. Раптом він

Побачив, як довга стрілка зі своєю бубляшечкою повертається й тягнеться до

Нього. Малий так злякався, що його аж затрясло. Він закляк. Очі затьмарило. Він

Щільно їх склепив і обімлів. Відчув, як йому щось діється всередині,– ласкаве й

трепетне, чисте, урочисте й високе… Хтось начеб розсклепив йому очі, хтось

Начеб узяв його за руку й повів. Хлопчик навшпиньки підступив до кущика,

Присів і розкинув рученята. Бубляшечка захиталася на довгому стеблі,

Пориваючись то до однієї, то до другої його долоні. Він не доторкався до

Пуп’янка. Довге стебло витягнулося ще дужче, і бубляшечка почала

Розпускатися. Скидаючи зелененьке сороченя, викрадався білий цвіт.

Нарцис розцвів наче з його долонь – став квіткою. Ця квітка на довгій ніжці

Була вся біла, а всередині рожевий віночок – непорочність зі знаком сонця.

Нарцис, похитуючись, доторкнувся хлопчикові до пальців, і його пелюстки

Стали ще більші й ще біліші.

Хлопчик хотів закричати з радості, кинутися стрімголов до матері,

Розказати, що нарцис розцвів наче з його долонь, що став найгарнішою у світі

Квіткою, але онімів, а ноги підгиналися. Єдине, на що спромігся – доторкнувся

своїми устами до пелюсточок, не відаючи навіщо. Вони ніби поцілувалися –

Дитина і квітка.

Він нікому про це не розповів, навіть  матері. Затаївся і зберігав, як

Таємницю.

На кущах щойно святкувала брость, береза хвалилася своїми сережками,

Інші дерева теж почали пуп’янкувати, на грядках кільчилося, ледве

Пробиваючись з чорної землі, а його квітка вже веснувала.

З цієї весни перед ним відкрилося ще значніше: вилупилися курчата,

Каченята й гусенята. Поки що їх не випускали надвір – кволі. Але він мусив

Кришити їм варені яйця, сипати крупи, годуючи їх, напувати з черепка, щоб

Згодом, коли підростуть, берегти курчат і каченят від шуліки, сивої ворони й

Сороки, а гусенят гонити пастися. Малеча любила дзьобати з його рук, і йому це

Подобалося. Квочка, качка і гуска не поривалися його бити і не відганяли від

Своїх виводків. Навпаки, задоволено сокотали, тактали й гелготали. І він

озивався до них:

– Ціп-ціп… Тась-тась…

Жоден жовтий кволий "клубочок" не пропав.

Але нарцис цвів, і здавалося, що ніколи не перецвіте й не осиплеться.

Мати пошила торбинку, дала цілушку й цибулину. Хлопчик повісив

Торбинку через плече, взяв у руки прута і погнав гусей до води. Сидячи на

Березі під вербою, придивлявся до нового світу, який гомонів навколо. Патлата

Верба, нахилившись, щось казала річці. Річка, несучи хвилі, щось плюскотіла

Вербі. Та де йому збагнути їхню мову? А все ж те, що бачив навколо, – не жило

само по собі. Небо зі своїми хмарами й зі своїм сонцем перекидалося в річку –

Хмари і сонце ходили по її дну. І край берега, і він сам теж відбивалися в річці, й

Так можна було сидіти хоч цілу вічність, солодко спостерігаючи, як у дзеркалі

Води доторкаєшся головою і до хмар, і до сонця. Затямлював: небо є скрізь.

Воно виповнює собою глибоке озеро за греблею, до нього, в його синяву

Тягнеться травиця, яку пощипують гуси, на горі, ніби піднесений у високості,

Росте ліс, а за горою бовваніють, наче сняться, спускаючись із неба, фортечні

Мури і білий золотоверхий собор.

Та найсолодше було йому перекинутися горілиць і впиватися синявою.

Спробував дивитися й на сонце, але воно засліпило. Засльозився, в очах довго

Різало.

Розлігшись, заклавши руки за потилицю, раював: небо голубе, ясне і

Непроглядне. Що довше на нього дивишся, то воно ще блакитніше, ще ясніше й

Непроглядніше.