Припічку, а юнак не дає йому перепочити, – якби пересілися морози, синички

замерзають на льоту, люди дубіють з холоду. Терпцю нема!

– Куди й чого квапитися, – заспокоїв старий, – усе має свій час. Вище

Голови скачуть нерозумні. Світ підлягає суворій необхідності: зима відповідає

Літу, весна – осені.

И провадив про розважливість, мовлячи, що світ збудувався і держиться

на двох силах – на потузі любові й на потузі терпіння. Ненависть і нетерпець –

Не менш потужні, але вони великі сили спротиву і тому не варто піддаватися

Їм. З любові й терпіння народжуються людина і хліб. Ненависть, нетерпець і

незгода на таке нездатні. Грози, віхоли[13] вип робовують потуги любові й

Терпіння. Хто не витримує, той пропав.

– Так пропав від граду і мій нарцис, – пожалкував юнак.

– Знаю, – каже учитель. – Я тоді був з тобою.

– Чому ж ви не захистили мою квітку?

– Щоб ти це затямив і сам був готовий до захисту… – промовив старий. – З

Цієї весни ти вже не трубитимеш у ріг, а візьмешся за чепіги.

– Мати мені ще не казали…

– Скаже… Ти ж виходь сіяти найраніше, бо травневих дощів чекати марно.

А як буде назарік, я не знаю, сам – здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобо ю

Ще тільки один-єдиний раз.

– Коли? – спохопився юнак.

Але, відтанувши і обігрівшись, дідо Капуш розпрощався, зник, залишивши

Свою науку – думати.

У найтріскучїші морози наспіли свята. Люди для того їх і понаставляли,

Щоб легше перебути зиму. Мати внесла у хату снопа а він водив коляду,

Стукаючи в замерзлі вікна, просячи дозволу славити сонце, яке повернуло до

Тепла й привело Новий рік.

Потім на озері прорубано ополонку – святили воду, а він виймав із-за

Пазухи й пускав голубів: вода – на здоров’я, голуби – на щастя, їли кутю, й

мати сказала, що він більше не чередникуватиме. Юнак сказав: "Добре", – й

Почав лагодити плуга, борону й пашик. Нарешті відсвяткували найбільше свято

– воскресіння трави, і він зібрався в поле.

Мати почала сварити: ще на горах сніги, земля ще добре не відтала. Але

він не хотів і слухати. Їхав селом – село глузувало: не має кебети![14] Проклавши борозну й кидаючи в ріллю пашню, він відчув, як це дорого,

мовби сіє зовсім не зерно, а свої надії…

Травень справді випав без дощів, і хто по сіяв пізно, в того мало й зійшло.

А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати раділа, а він сумував і

Журився: дідо Капуш не викликав його – як же здогадатися, коли сіяти на

Майбутню весну?

Юнак зробився ще пильнішим, ще зосередженішим. Часто не ночував

Дома, а в лісі, над річкою, в полі. Вже знав: птиці – тлумачать явища природи,

А звірі охороняють її. Тому стежив за птахами й за звірами. Бусли рано

Відлетіли у вирій, білки полиняли за тепла – це віщувало нагальну зиму. Але

Яка вона буде – довга чи коротка? Осінь відповідає весні – і прикладав осінні

Дні до весняних, які ще колись настануть.

Снігу випало мало. Він одразу й розтанув. Стряхало, просихаючи, але

Чомусь не вились, співаючи, жайворонки, білки барилися червоніти, а миші не

Вилазили з нірок. Село заквапилося сіяти, а він лише споряджав воза.

Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом. Їхав селом – село знову

глузувало: не має кебети!

Він ледве встиг посіяти, пішов теплий дощик. І травень випав дощовий.

Його  поле відразу зазеленіло. Хто ж поквапився, кин увши насіння в суху й

Холодну землю, зерно лежало й не поспішало сходити.

– Е, він щось знає…– почали казати люди. – Не інакше, як звязаний з

Нечистою силою.

Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість?

Йому було кривдно, але мовчав.

Літо загриміло грозами, вибило, столочило поля – панські, людські і його.

Він вийшов на поле – вся праця пропала. Ячмінь повклякав. Віла гречка

Підпалилася. І він стояв, мов зламаний колосок, а йому всередині щось наче

Осмалилось.

Заскреготав зубами, наче вовк. І, наче вовк, к идав злісними

Розчервонілими очима – у небо, по землі. Земля раювала під блакитним

Небом. Непогано червонів мак, і синіли вмиті волошки. Спалахнула прекрасна