А він, до якого горнулися колоски в полі, до чиїх рук і очей самохіть

Тягнулося гілля яблунь і груш, вкриваючись цвітом, знав, що добра погода, що

Поліття не назавжди, не навічно. Тому його не покидала зухвала думка

Осідлати хмару. І Планетник, орючи, жнучи, а то й сидячи над озером чи

блукаючи лісом, не раз чув, мовби з роси і води, голос Капуша: "Спробуй!.."

Таївся з цими  думками. Інколи вони здавалися йому такими

Неймовірними, що жахався їх і бліднув, наче стіна, а волосся ставало сторчма,

Як на їжаку.

Та дивлячись, як легко літають ластівки, що кури й ті інколи знімаються на

Крило, знов повертався до свого. Він розмірковував, що в Капушевому

"Спробуй!.." вчувається не лише застереження, погроза, а й спонукання. І,

Проводжаючи хмаринку, яка пропливала над селом, над лісом, мандрував

разом із нею – вона сама вабила, наче запрошувала: "Осідлай!.."

Для початку спробував підкинути капелюха і спостерігав, як той кружляє,

А потім опускається на землю. Він узяв хустину, прив’язав до її чотирьох кінців

Нитки й підвісив камінчика. Підкинув, хустинка надулася й, зависши в повітрі,

Легенько осідала. Побачив, як літають мильні бульки. Так спало на думку

Пошити великого круглого полотняного мішка.

Він умів ткати полотно, бо в щоб вони з матір’ю одягалися. Верстат стояв

Цілу зиму в хаті. І ось, сказавши, що йде в місто, в Острог, продавати полотно,

Планетник узяв його тридцять ліктів, вибіленого, льняного, і прийшов у ліс.

Знайшов печеру в скелі, пошив, що хотів, а злетіти спробував зі шпиля гори, з

Того каменя, на якому вони не раз стояли з Капушем. Ро бив це серед ночі.

Наповнив вітром мішок і зав’язав його. Мішок кидало, поривало, ледве його

Втримував, але не зміг піднятися й на вершок над землею. Вітер з мішка

Звіявся та й усе.

– Почекай, я просмолю тебе, а тоді наповню… – не здавався Планетник.

Купив в Острозі смоли, приніс у печеру.

Не так воно швидко робиться, як мовиться. Але на те він і Планетник.

Ніхто й не бачив, і не здогадувався, як просмолював мішка, готуючись до

Польоту. Щасливо зеленіло й щасливо опадало листя – минув не один рік. Кілька

Разів йому доводилося спиняти хмари, викликати дощ, і навпаки – тучі

Розганяти, не кажучи про те, що виправляв, людям вивихи, складав кості,

Обкладаючи їх лубом, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобі.

Ось настала безсніжна, з лютими морозами зим а. Дороги вкрилися

Грудою, поля закострубатіли. Озимина вимерзла. Якою ж буде весна?

Село захвилювалося й не давало Планетникові проходу: зима без снігу –

Рік без хліба. Він нічого не міг порадити, бо такої голої безсердечної зими ще

Не пам’ятав, а тому вирішив, що-з весною неодмінно спробує піднятися в небо

На просмоленому мішку. Жорстока непогода посилювала його бажання, і воно

Стало пристрастю.  Сплів міцні посторонки, а з лози корзину. Прив’яже

Посторонками корзину, як прив’язував до хустинки камінчика. А чим

Наповнити просмоленого мішка – вітром чи димом? Вітер невидимий,

Повсюдний, тому його нелегко зловити й приручити. Ліпше димок. Спалить

Гречанку – дим з неї густий, чорний. Напустить у мішок, зав’яже, а тоді в

корзину – і вітер понесе…

Планетник уже бачив, як, зринувши в небо, осідлавши хмару,

Підіймається, стає і стоїть над громом і як хмара, покірна його волі, повертає

Туди, куди її спрямує.

Він потайки позносив у печеру посторонки, корзину й гречанку. Дуже

Остерігався, бо замислив нечуване серед лю дей, які лише в казках літали на

Килимі-самольоті, а він наважився здійснити казку. Ні разу не подумав, що

Може впасти й розбитися. Нітрохи не жалів себе, ні свого життя, а думав, як,

Опинившись коло сонця, коло місяця і зірок, буде керувати погодою. Не

Зламає зими й літа, весии й осені – він тільки допоможе родити землі. Думки й

Почуття з’єдналися в порив – зробити, змогти.

Тим часом настав березень. Сухе, кострубате груддя розмерзлося. Подули

Бурі. Не задзюркотіли струмки й потоки. Чорні вітри підіймали р озмерзлу