Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика (зміст і обсяг поняття), види поетик. Роль «історичної поетики» В. Веселовського у розвитку дисципліни.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ З-ПОМІЖ ІНШИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН. ПОЕТИКА (ЗМІСТ І ОБСЯГ ПОНЯТТЯ), ВИДИ ПОЕТИК. РОЛЬ «ІСТОРИЧНОЇ ПОЕТИКИ» В. ВЕСЕЛОВСЬКОГО У РОЗВИТКУ ДИСЦИПЛІНИ.

Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін.

Літературознавство як наука, що вивчає художню літе­ратуру, розвивалася з найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна.

Cучасне літературознавство як наука про художню літе­ратуру об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику скла­довою частиною літературознавства.

Теорія літератури вивчає звязки, тенденції, те, що можна узагальнити. Досліджує загальні закони розвитку літератури, суспільні функції літературної творчості. Є фундаментальною, адже вивчає методологію та методику аналізу літературного твору, літературної творчості, літературного процесу.

Вона включає в себе вивчення трьох циклів питань. Перший цикл: вчення про особливості образного відзеркалення письменником дійсності. Включає в себе поняття естетичного ідеалу, світосприйняття, народності(застаріле поняття, замінене на «національну своєрідність»), образності, художності, принципів оцінки літературної творчості. Другий цикл: вчення про структурну літературно-художнього твору, фактично-поетика. Включає в себе поняття ідеї, теми, характеру, сюжету, композиції, стилістики, віршознавства. Третій цикл: вчення про літературний процес. Включає поняття стилю в його взаємовідносинах з певним літературним напрямом, родами, течіями та літературним процесом уцілому.

Поетика (зміст і обсяг поняття), види поетик.

Поетика:

1.Сукупність художніх естетичних і стилістичних якостей, котрі визначають своєрідність того чи іншого явища в культури, рідше кіно і театру. Внутрішня будова, специфічна система компонентів твору і звязок між цими компонентами.

Поетика роману, віршу, класицизму тощо.

2.Дисципліна літературознавства, що включає в себе вивчення загальних, усталених елементів, із взаємозвязків яких складається художня література: літературні роди, літературні жанри, окремі твори літературного мистецтва; певні закони зчеплення і еволюції згаданих елементів, вивчає структурно-психологічні закономірності руху літератури як системи. Поетика описує, класифікує історично-усталені літературно-художні форми, у тому числі ті, що розвивалися протягом багатьох століть\епох, які можуть бути не схожими в історично-культурному контексті.

Поетика як літературознавча дисципліна тісно повязана зі стилістикою і віршознавством, а з іншого боку з естетикою і теорією літератури.

Існує конкретна та загальна поетика. Конкретна поетика – будова конкретного жанру, творчість конкретного письменника, конкретний твір. Загальна поетика вивчає загальні закономірності. Включає в себе поетику теоретичну і історичну.

Теоретична поетика – вчення про літературу як систему, її елементи, їхні взаємозвязки.

Історична поетика – вчення про рух і зміну літературних форм.

Макропоетика – поняття літератури як системи, жанри, уявлення про композицію оповідання чи драматичного твору.

Мікропоетика – елементи художнього мовлення і вірша; виразний смисл певного вибору слів, граматичної будови речень, роль симетрії, роль ритмічних повторів.

Кожна національна література накопичувала досвід у створенні літературних творів – створювала свою поетику. Національні поетики складали своєрідну память національної літератури. Всі вони мали нормативний характер, орієнтували читача на сприйняття норм.

Трактат про мистецтво поезії Арістотеля 4 ст. до н.е. – наукова поетика. Напротивагу несвідомому наслідуванню традиції, Арістотель зробив спробу критично осмислити досвід розвитку давньогрецької літератури і акцент зробив на епосі та трагедії, високих жанрах. Тут він вперше дає визначення 3 родів літератури, дає поняття фабули, класифікацію тропів.

Горацій «Наука поезії» - зразок нормативної поетики. Мета його була указати римській літературі нові шляхи розвитку, що допомогли б їй подолати старі патріархальні традиції і стати літературою високого стилю.

Роль «Історичної поетики» В. Веселовського у розвитку дисципліни.

Веселовський розумів свій метод літературознавчих досліджень як історичний і на противагу умоглядним побудовам попередньої естетики (в дусі Геґеля) назвав свою теорію літератури історичною поетикою. Основним методологічним принципом поетики Веселовського був принцип причинності, що передбачав різного роду зумовленість літературних явищ. Зміст своєї історичної поетики учений визначав як “з’ясування сутності поезії — з її історії”, що спонукало його творити широку порівняльну базу, яка допомогла б йому через історико-літературний матеріал вийти до масштабних теоретичних узагальнень. Літературознавча концепція Веселовського загалом тяжіє до метафізичної методологічної позиції з її визнанням реального існування смислу літературних явищ: мотивів, сюжетів, жанрів і т.д. аж до поняття всезагальної літератури.

 

МИСТЕЦТВО У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ. ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ. КОНЦЕПЦІЯ «КРИЗИ МИСТЕЦТВА».

Місце, роль, значення мистецтва у різних соціально-історичних ситуаціях розумілися по-різному. Неодноразово отримував поширення погляд, згідно з яким мистецтво - це явище залежне, підпорядковане, службове: по відношенню до держави, до релігії та моралі, до даностей розуму, до наукового знання, до офіційної політичної ідеології.

Мистецтво не потребує ієрархічного піднесіння над іншими формами людської діяльності, воно знаходиться в ряду рівноправних йому граней культури (наука, філософія, мораль, політика, морально-практичне свідомість, особистісне спілкування, навички трудової діяльності і т. п.).

Людина формується і самовизначається на шляхах творчого прилучення до культури в цілому, наслідуючи її традиції і освоюючи цінності самого різного роду. І мистецтво в його високих, гідних проявах - в тісному і міцному союзі з іншими формами культури - активно сприяє «цілісному духовному самовизначенню особистості».

Революційні, радикально модерністські та авангардистські художні установки і теоретичні засади викликали численні судження про кризу мистецтва. У 1918 р. брошуру під цією назвою опублікував Н.А. Бердяєв. Пізніше говорилося, що техніка і технічний розум вихолощують джерела мистецтва і ведуть його до загибелі; що нині відбувається повільна смерть мистецтва. За словами всесвітньо відомого соціолога П.А. Сорокіна, сучасне мистецтво, що створює «гротескні псевдоцінності», являє собою «музей соціальної та культурної патології»; це мистецтво «приниження і наруги людини» «готує грунт для своєї власної загибелі». Негативним сторонам своєї художньої сучасності присвятив спеціальну монографію (1937) В.В. Вейдле, один з видних гуманітаріїв російського зарубіжжя. Він стверджував, що нині різко зросла «відчуженість художника серед людей», що розуміються ним як безлика маса, що «культура все далі відходить від органічної спільності людини і природи».

Подібного роду судження були розпочаті гегелівською полемікою з естетикою романтизму. Філософ вважав, що романтизм виявився завершальною стадією мистецтва, за межами якої доля художника зведеться до суто суб'єктивного гумору, властивому головним чином комедії. У «суб'єктивації» мистецтва Гегель вбачав небезпеку його розкладання, розпаду.

Наше століття ознаменувався не тільки зміцненням болісно-кризових художніх явищ, але й величними злетами різних видів мистецтва, у тому числі літератури. Досвід письменників XX ст. потребує неупередженому теоретичному обговоренні.

 

СТРУКТУРА ОБРАЗА. ТИПИ СПІВВІДНОШЕННЯ СМИСЛОВОГО ТА ПРЕДМЕТНОГО ПЛАНІВ В СТРУКТУРІ СЛОВЕСНОГО ОБРАЗУ (ОБРАЗИ АВТОЛОГІЧНІ, МЕТАЛОГІЧНІ, АЛЕГОРИЧНІ).

Художній образ - особлива форма естетичного освоєння свiту, при якiй зберiгається його предметно-чуттєвий характер, його цiлiснiсть, життєвiсть, конкретнiсть, на вiдмiну вiд наукового пiзнання, що подається в формi абстрактних понять. Загальноприйнятим у сучасно­му літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення»

Матеріальною основою літератури як виду мистецтва є слово. Слова, певним чином відібрані письменником із лексичного запасу мови й поєд­нані в певному порядку в мовленнєвому потоці, складають зовнішню форму літературно-художнього твору, матеріаль­но втілюють відтворюваний у ньому чуттєвий образ люди­ни, речі, природного чи суспільного явища і т. п. Слово — особливий матеріал. На відміну, наприклад, від живопису, матеріальна основа якого дає наочний, у прямому розу­мінні слова, чуттєвий образ зображуваного, слова, якими користується літератор, обмежені в можливості пластично відтворювати сприйману форму предмета. Тому сам термін «чуттєвий образ» стосовно словесних образів дещо умов­ний. Словесна форма художнього образу відтворює не пластично зримі, наочні чуттєві образи відображуваних предметів, а те, що називають інтелектуальним або умо-зримим образом. Не сприймаючи в безпосередній зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді певного емоційно-асоціативного пережи­вання, яке в окремих випадках може давати й досить повну ілюзію предметності, про що неодноразово свідчили як самі письменники, так і їхні читачі, які часто «бачать» чи немов­би бачать те, що описано у творі. Ілюзію подібної предмет­ності можуть давати вже окремо взяті так звані образ­ні слова, тобто ті, в яких ще не стерлося їхнє первинне, етимологічне значення. Різкий контраст між непевним, абстрагованим загальним значенням слова і вказівкою в самому ж слові на конкретну ознаку позначуваного пред­мета може викликати подібну ілюзію, наприклад, у словах: удав (вказівка на тварину й водночас на конкретну ознаку — спосіб умертвляти свою жертву, саме удавлюючи її), душо­губ, пролісок, подушка.За типом смислового співвідношення всі види художнього образу складають дві якісно відмінні групи: автологічні та металогічні. Автологічний - це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня, чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) нале­жать до одного кола явищ. Наприклад, шевченківський вірш «Садок вишневий коло хати», в якому «невеличкий кусок села й поведінка людей втілюють риси спільного побуту шевченківських часів». Автологічний тип художньої образності найбільш поширений у сучасній літературі. Особливим різно­видом автологічного образу можна вважати образ-гротеск. Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставля­ються реальне та ірреальне.(Гаргантюа і Пантагрюель) Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея на­лежать тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого — людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному лірично­му творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст. Си́мвол (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття, почуття. Алего́рія — зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу (наприклад, лев — сила, влада чи царственність). Підтекст — інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план. До таких засобів належать: лексичні засоби (метафора, метонімія, перифраз, порівняння); ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані); асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв'язки, які виникають між тим, про що йде мова, і досвідом автора або реципієнта).

ЛІРО-ЕПОС ТА ЙОГО ЖАНРИ (БАЛАДА, ПРИТЧА, БАЙКА, ПОЕМА)

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики. Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично­го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу.

Ліро-епос – двородове утворення (за Б.Форманом), поєднання епічного й лірично­го начал. У таких творах люди­на зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман.

Пое́ма — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т.п. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом.

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового гатунку з драматичним сюжетом. Ознаки: жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір; зосередження уваги на моральних проблемах; напружений сюжет; легендність та фантастичність; драматична, часто несподівана розв'язка; присутність оповідача; використання діалогів і повторів; невеликий обсяг. Різновиди: історичні, страшні, любовні, трагедійні, розбійницькі, сімейно-побутові.

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Відомими авторами байок є Езоп, Барбіус, Федр, Авіан, Лафонтен, Іван Крилов.

При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. Вона широко застосовується в євангелії, виражаючи в алегоричній формі духовні настанови.

Специфічними міжродовими утвореннями стали худож­ні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе­ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. ГЕРМЕНЕВТИКА (ТЕЛЕОЛОГІЧНА І АРХЕОЛОГІЧНА).

Герменевтика – это искусство и теория истолкования текстов (в первоначальном значении слова, восходящем к античности и средневековью), учение о понимании смысла высказывания и –шире –другой индивидуальности (в философской и научной традиции Нового времени, главным образом немецкой). Она может быть охарактеризована как учение о познании личности говорящего и ею познанного. Герменевтика ныне является методологической основой гуманитарного знания (наук о духе), в том числе искусствоведения и литературоведения. Ее положения проливают свет на характер общения писателей с публикой и отдельными лицами. Истоки герменевтики – в античности и христианском средневековье, когда стали предприниматься опыты толкования мифов и сакральных текстов. Как самостоятельная научная дисциплина она оформилась в XIX в. благодаря трудам ряда немецких мыслителей, среди которых наиболее влиятельны Ф. Шлейермахер и В. Дильтей. Герменевтика XX в. ярко представлена трудами Г.Г. Гадамера (Германия) и П. Рикёра (Франция), а также Г.Г. Шпета, который тщательно исследовал многовековую историю этого учения [4], и М.М. Бахтина (работы «Проблема текста...» и «К философским основам гуманитарных наук», известная также под названиями «К методологии литературоведения» и «К методологии гуманитарных наук»).

Интерпретация как вторичный (оформляющий и, как правило, рациональный) компонент понимания – это едва ли не важнейшее понятие герменевтики, весьма насущное для искусствоведения и литературоведения. Интерпретация сопряжена с переводом высказывания на иной язык (в другую семиотическую область), с его перекодировкой (если воспользоваться термином структурализма). Толкуемое явление как-то меняется, преображается; его второй, новый облик, отличаясь от первого, исходного, оказывается одновременно и беднее и богаче его. Интер(108)претация – это избирательное и в то же время творческое (созидательное) овладение высказыванием (текстом, произведением). При этом деятельность интерпретатора неминуемо связана с его духовной активностью. Она является одновременно и познавательной (имеет установку на объективность) и субъективно направленной: толкователь высказывания привносит в него что-то новое, свое. Говоря иначе, интерпретация (в этом ее природа) устремлена и к постижению, и к «досотворению» понимаемого. Задача толкователя текста, по словам Шлейермахера, состоит в том, чтобы «понять речь сначала так же хорошо, а затем лучше, чем ее инициатор», т.е. осознать то, что для говорящего «оставалось неосознанным» [5], т.е. придать высказыванию дополнительную ясность, как бы его высветить, обнаружить скрытый смысл в смысле очевидном.

В последнее время за рубежом (более всего во Франции) получило распространение и иное, более широкое представление о герменевтике. Ныне этим термином обозначается учение о любом восприятии (осмыслении, толковании) фактов (поступков, текстов, высказываний, переживаний). Современные гуманитарии стали включать в сферу герменевтики даже деятельность самопознания, которая связана с заботой человека о себе и переключением его взгляда с внешнего мира на собственную персону. Характеризуя современное гуманитарное знание, французский философ П. Рикёр говорит о двух радикально противоположных герменевтиках. Первую, традиционную, о которой шла речь выше (герменевтику-1), он называет телеологической (целенаправленной), восстанавливающей смысл; здесь неизменно присутствует внимание к иному смыслу высказывания и сказавшемуся в нем человеческому духу. Герменевтика-2, на которой сосредоточивается Рикёр, ориентирована археологически: на первопричину высказывания и выявляет подоплеку явного смысла, что знаменует его редуцирование, разоблачение, во всяком случае – снижение. Истоки этой ветви герменевтической мысли ученый усматривает в учениях Маркса, Нищие, Фрейда, видевших доминанту человеческого существования в экономическом интересе, воле к власти, сексуальных импульсах. Эти мыслители, полагает Рикёр, выступили «главными действующими лицами подозрения» и в качестве срывателей масок; их учения – это прежде всего «деятельность по разоблачению «ложного» сознания». Разоблачительные (редукционистские) герменевтики, утверждает он, основываются на теории иллюзии: человек склонен искать утешения (ибо жизнь жестока) в иллюзорном мире одухотворенности и провозглашаемых смыслов. И задача археологически ориентированной, разоблачающей герменевтики состоит в том, чтобы «рассекретить» неосознанное и потаенное: здесь «скрытая и безмолвствующая часть человеку выносится на всеобщее обозрение», что, подчеркивает ученый, в наибольшей мере относится к психоаналитическим интерпретациям [6]. К сказанному П. Рикёром добавим: в русле разоблачительной, редуцирующей герменевтики находится и деконструктивизм Жака Деррида с его единомышленниками и продолжателями. В составе герменевтики-2 интерпретации утрачивают свои связи с непосредственным пониманием и диалогической активностью, главное же, лишаются устремленности к обретению согласия. Эту ветвь герменевтики, воспользовавшись бахтинской лексикой, правомерно назвать «монологической», ибо она притязает на полноту обретаемого знания. Основной ее принцип – пребывание на позициях «отчужденной» вненаходимости, рассмотрение личностных проявлений как бы с птичьего полета. Если традиционная герменевтика устремлена к претворению чужого в свое, к обретению взаимопонимания и согласия, то «новая» герменевтика склонна к надменности и подозрительности к рассматриваемым высказываниям, а потому порой оборачивается этически небезупречным подглядыванием скрываемого и сокровенного. В то же время установки нетрадиционной герменевтики привлекательны устремленностью к четкости и строгости познания. Сопоставление двух охарактеризованных нами родов понимания и интерпретаций приводит к мысли, что для гуманитарных наук насущен и оптимален некий баланс доверия и критичности к «говорящему бытию», к сфере человеческих самопроявлений.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ З-ПОМІЖ ІНШИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН. ПОЕТИКА (ЗМІСТ І ОБСЯГ ПОНЯТТЯ), ВИДИ ПОЕТИК. РОЛЬ «ІСТОРИЧНОЇ ПОЕТИКИ» В. ВЕСЕЛОВСЬКОГО У РОЗВИТКУ ДИСЦИПЛІНИ.