ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ. ПРОВІДНІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ШКОЛИ ХІХ СТОЛІТТЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ. ПРОВІДНІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ШКОЛИ ХІХ СТОЛІТТЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.



На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці виникає міфологічна школа (романтичного типу), котра спирається на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Ними обстоювалась думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Романтичне усвідомлення сутності „народної душі" (зокрема германців, іранців, слов'ян тощо) доконечно оформилися після видання „Німецької міфології" братів Якоба та Вільгельма Грімм. Міфологічна школа займалася проблемою народності мистецтва і мала два основні напрями: 1) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою „палеолітичної" методології) і 2) демонологічний (порівняння схожих за змістом міфів)4. Серед основних представників: А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін. До українських міфологістів зараховують: І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бодянського, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Костомарова, А. Метлинського, О. Потебню та ін.
Основоположником біографічного методута школи, що виникла на основі цього методу, був французький вчений Ш. Сент-Бев (1804–1869). Визначальними моментами у творчості стали біографія та особистість письменника. Основним критичним жанром став імпресіоністичний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833–1894), що написав „Історію літератури руської". У цій роботі вчений розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника.
Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера. Ця школа досліджувала твори мистецтва у зв'язку з середовищем, що породило їх. Основоположником культурно-історичної школи став французький філософ та літературознавець І. Тен (1828–1893) (теоретик реалізму та натуралізму), що виклав свої погляди у роботах „Критичні досліди", „Філософія мистецтва" та „Історія англійської літератури". Одним із основних принципів цього методу став детермінізм, що спонукав до пошуків „причин" появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх „невидимих" першооснов. Такими першоосновами Іпполіт Тен вважав: 1) „расу" (вроджений національний темперамент), 2) „середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і 3) „момент" (досягнутий рівень культури, традиція). Головним предметом історії літератури проголошувався сам літературний процес. Послідовниками французького вченого стали науковці різних країн: Ф. Брунетьєр, Г. Лансон, Г. Брандес, В. Шерер, Г. Гетнер, Ф. де Санктіс, О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров тощо.
Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко, а також представники так званого „народницького" напряму: М. Комаров, В. Горленко, В. Доманицький, Б. Грінченко, С. Єфремов, О. Терлецький та ін. Слід зазначити, що, на думку сучасного дослідника Ігоря Михалина, „українська критика ще у період свого становлення, в 1840–1860-ті роки, власними зусиллями виробляє саме таку методологію, яку Європа пізніше, в добу І. Тена, назве культурно-історичною"5. Ідеться про роботи Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша. Однак правда й те, що їм не вдалося витворити закінченої літературознавчої системи.
У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникаєеволюційний метод (від латинського – розвиток). Цей метод, що нехтував іманентними ознаками літератури, заснував послідовник І. Тена Ф. Брунетьєр, автор книги „Еволюція жанрів в історії літератури" (1890). Брунетьєр безпосередньо застосовував методи природознавства (дарвінізму) при вивченні художніх творів (боротьба літературних жанрів „за існування"), згодом цей вчений трактував розвиток літературних напрямів і стилів з погляду впливів та особистих уподобань митців. Еволюційну концепцію поділяв київський автор підручників В. Сиповський, котрий розглядав літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість і старість. Компаративістика (порівняльно-історичний метод) (від латинського – порівнюю) розвивалася впродовж усього XIX cт. (згодом – у XX-му) під впливом філософії позитивізму. Вона передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для розвитку компаративістики мали праці Т. Бенфея (1809–1881) та О. Веселовського (1838–1906). В Україні засади компаративістики використовували М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, згодом, у XX ст.,– Г. Вервес, Д. Наливайко, Р. Гром'як та ін. Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соціально зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти. Суттєвим внеском представників психологічного методу було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань. Основними представниками психологічної школи в українському літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Згодом, у XX ст.,– Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін. Особливо великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового) мала теорія Олександра Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі базується художня творчість.
Філологічна школа, що почала формуватись з середини XIX ст., базувалася на вченні основоположника естетики А. Баумгартена (1714–1762) про естетику як теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. Головна ідея філологічного методу полягала в тому, що основним критерієм оцінки твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Така думка простежувалась у роботах Ш. Сент-Бева, Т. Готьє, „парнасців" (Леконт де Ліль, Ередіа, Прюдом та ін.). Найвідомішими теоретиками філологічного напряму на початку XX cт. стали француз Анрі Бергсон (1859–1941) та італієць Бенедетто Кроче (1866–1952). У творах цих мислителів на зміну раціонального і логічного в пізнанні приходить інтуїція та підсвідомість, які тільки й здатні проникати в глибину художніх візій та образів. Б. Кроче називає твір „естетичним фактом", який слід тлумачити тільки з точки зору форми.

Філологічний семінар у Київському університеті В. Перетца (1904–1914) дав поштовх для розвитку філологічної школи на початку XX ст. у російському (В. Жирмунський, Ю. Тинянов, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, О. Брік, Л. Якубинський та ін.) та українському (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.) літературознавствах. Взагалі ж в українській науці до філологічного напряму належали Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, М. Сріблянський, Л. Білецький, Д. Чижевський та ін. Наприкінці XIX ст. сформувалась духовно-історична (культурно-філософська) школа. Її теоретичною базою стала „філософія життя" (споріднена з українською „філософією серця") та романтична естетика. Основоположником цієї школи став німецький філософ і водночас капітальний герменевт Вільгельм Дільтей (1833–1911). Ідеї останнього вибудовувались на усвідомлення єдності часу та нації, власне, історичного духу, що виникає завдяки могутності генія, на поєднанні категорій „історичного" й „психологічного" в переживанні митця, об'єктивованому через поетичну форму в цілісну поетичну реальність.
Розквіт духовно-історичної школи припадає на 20-ті роки XX ст. Основними представниками цього методу стали Ф. Штріх, Г. Корф, Г. Цізарц, Р. Унгер, Ю. Петерсон та ін.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.33.139 (0.008 с.)