Портрет і його функція у літературно-художньому світі. Приклади.

Портрет персонажа - це опис його зовнішності: тілесних, природних і, зокрема, вікових властивостей (риси обличчя і фігури, колір волосся), а також всього того у вигляді людини, що сформовано соціальним середовищем, культурною традицією, індивідуальною ініціативою (одяг і прикраси, зачіска та косметика). Портрет може фіксувати також характерні для персонажа рухи і пози, жест і міміку, вираз обличчя та очей. Портрет, таким чином, створює стійкий, стабільний комплекс рис «зовнішнього людини». Портрети літературних героїв різняться за метою, ступенем розгорнення і деталізації, місцем, відведеним їм у творі.

Метою портрета може бути ідеалізація або, навпаки, сатиричне осміяння героя.

У ідеалізованому портреті увага зосереджена на вираженні духовності у зовнішньому вигляді - очах, усмішці, виразі обличчя, русі рук. При цьому відчуття гармонії і грації, що виходить від людини, ставиться вище зовнішньої краси. Саме на цьому грунтується протиставлення пушкінських Ольги і Тетяни. Краса Ольги бездоганна, але не одухотворена (Онєгін говорить про неї: «У рисах у Ольги життя немає»). Про Тетяну ж, навпаки, сказано, що вона некрасива, але в ній немає вульгарності, мішури, кокетства, вона приваблива своєю справжністю.

Зовсім інший характер мали портретні описи у творах сміхового, комедійно-фарсового характеру.(сатиричний портет) Тут, за словами М.М. Бахтіна, увага зосереджувалася не на духовному, а «на матеріальному початку в самій людині». Характеризуючи образність повістей Ф. Рабле про Гаргантюа і Пантагрюелі, вчений говорив, що центром реальності для письменника було людське тіло, що подається гротескно. Вот, к примеру, портретная характеристика Гаргантюа-ребенка: «мордашка была славная, число (181) подбородков доходило едва ли не до восемнадцати». У подібних портретах немає місця ні стрункості фігури людини, ні виразу його очей, зате присутні щоки, носи, животи і так далі.

При всій їх протилежності ідеалізовані і гротескні портрети володіють загальною властивістю: в них гіперболічно відображається одна людське якість: в першому випадку-тілесно-душевна досконалість, у другому - матеріально-тілесне начало в його мощі.

У ряді літературних творів розгорнутий портрет дається при першій появі персонажа. Цей вид портрета називається експозиційним, оскільки опис зовнішності героя передує читацьке знайомство з ним. Такий, наприклад, портрет героя в романі Гончарова «Обломов». Экспозиционные портреты характерны для прозы Лермонтова, Гоголя, Тургенева.Інакше створюються портрети персонажів у «Війні і мирі». Замість розгорнутих описів тут представлені дві-три яскраві деталі зовнішності, які згадуються кожен раз, коли мова заходить про героя. Это «черные глаза» и «большой рот» Наташи Ростовой, «усики над верхней губой» и «беличье выражение лица» маленькой княгини, «лучистые глаза» и «тяжелая поступь» княжны Марьи, полнота и неуклюжесть Пьера. Кілька деталей тут стають наскрізним мотивом портрета. Ось чому такий тип портрету називається лейтмотивним або динамічним. У романах Достоєвського можна відзначити особливий прийом «подвійного портретування». Так, зовнішність Раскольникова у романі описана двічі: до злочину і після нього. Перший портрет підкреслює зовнішню і внутрішню красу героя: «Кстати, он был замечательно хорош собою, с прекрасными темными глазами, темно-рус, ростом выше среднего, тонок и строен». Во второй раз Раскольников описан совсем иначе: «…был очень бледен, рассеян и угрюм. Снаружи он походил как бы на раненого человека или вытерпливающего какую-нибудь сильную физическую боль: брови его были сдвинуты, губы сжаты, взгляд воспаленный». Портрет героя створюється не тільки в творах епічних жанрів, але і в драмі і ліриці. У драмі введення портрета можливе або у списку діючих осіб, або в мові одного персонажа, що описує іншого. У ліриці портрет може бути як узагальненим, так і деталізованим.

 

 

22. ПЕЙЗАЖ ТА ЙОГО ФУНКЦІЯ В ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ. ПРИКЛАДИ.

Пейзажем (франц. paysage, від pays — країна, місцевість) називається образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне зна­чення в його загальній змістовій організації. Найважливіша функція пейзажу полягає в тому, що він виступає у творі як додатковий опосередкований засіб характеристики окреслюва­них у ньому героїв, персонажів. Під пейзажем у літературному творі розуміється «опис будь-якого незамкненого простору», тобто не тільки природи, але міста (урбаністичний пейзаж - наприклад, у романі «Злочин і кара») і включених в природний світ рукотворних речей. Разом пейзаж і інтер'єр створюють у творі зовнішнє відносно героя середовище. Можна виділити кілька основних різновидів пейзажу в літературному творі.

Ідилічний пейзаж передбачає зображення природної гармонії. Людина може бути включеною у природну ідилію як її частина. Именно так происходит во Обломовке, где «тихо и счастливо прожили три-четыре поколения» и «правильно и невозмутимо совершается годовой круг». стихотворение «Деревня». В первой его части рисуется «приют спокойствия, трудов и вдохновенья», где герой учится «свободною душой закон боготворить»

Для сентиментального пейзажу характерно протиставлення природної чистоти та наївності міській цивілізації. Природа тут співчуває людині, переживає все, що відбувається разом з нею. Таков пейзаж в повести Н.М. Карамзина «Бедная Лиза»: «Какая трогательная картина! Утренняя заря, как алое море, разливалась по восточному небу.… Вся натура пребывала в молчании». Но уже в «Мертвых душах» возникает пародия на такой тип пейзажа: незнакомка, отправившая письмо Чичикову, приглашает его «в пустыню, оставить навсегда город, где люди в душных оградах не пользуются воздухом».

Романтичний пейзаж будується на різких контрастах. Для нього характерно опис природної екзотики, яка співвідноситься зі світом виняткових почуттів і думок героя. Так, в поэме М.Ю. Лермонтова «Мцыри» значимым оказывается то, что герой бежит из монастыря вовремя страшной грозы, «в час ночной, ужасный час». Описание бури становится «эквивалентом движений»[2] души героя.

В романе Лермонтова «Герой нашего времени» романтический пейзаж (в повестях «Бэла» и «Тамань») соседствует с психологическим (печоринские описания гор в «Княжне Мери») и философским (в повести «Фаталист»). В каждой повести можно выделить центральный, доминирующий пейзажный образ. в «Бэле» и «Княжне Мери» - это горы, в «Тамани» - море, в «Фаталисте» - звезды.

Філософські пейзажі характерні і для романів І.С. Тургенєва. Саме пейзажне опис дозволяє визначити, як автор ставиться героя і піднятим у романі проблем. Так, протягом усього роману «Батьки і діти»Тургенєв жодного разу не дає прямої оцінки Базарову і його світогляду. Але у фіналі роману через пейзажне опис чітко проглядається позиція автора: «Какое бы страстное, грешное, бунтующее сердце ни скрылось в могиле, цветы, растущие на ней, безмятежно глядят на нас своими невинными глазами: не об одном вечном спокойствии говорят нам они, о том великом спокойствии «равнодушной» природы; они говорят также о вечном примирении и жизни бесконечной»

Психологічні пейзажі традиційно будуються на прийомі паралелізму: стану природи і людської душі співвідносяться, оскільки людина бачить у природі саме те, що йому близько в даний момент. Саме так будуються дві симетричні пейзажні сцени в романі Л. Н. Толстого «Війна і мир»: когда князь Андрей едет в Отрадное, он способен увидеть только «огромный, в два обхвата дуб, с обломанными, давно видно, суками и с обломанною корой, заросшею старыми болячками». Но уже на следующий день, после того как в доме Ростовых в его душе поднялась «неожиданная путаница молодых мыслей и надежд», он видит совсем иное. «Старый дуб, весь преображенный, раскинувшись шатром сочной, темной зелени, млел, чуть колыхаясь, в лучах вечернего солнца. Конечно, преобразился за этот весенний день и сам старый дуб, но главное преображение произошло не во внешнем мире, а именно в душе князя Андрея.