Художній образ як форма художнього мислення. Образ і знак.

Термін «художній образ» використовується в мистецтво­знавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специ­фічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складо­вих його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасно­му літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення».

Звертаючись до засобів, за допомогою яких література та інші види мистецтва здійснюють свою місію, філософи і вчені здавна користуються терміном «образ» (др.-гр. ейдос-образ, вигляд). У складі філософії і психології образи - це конкретні уявлення, тобто відображення людською свідомістю одиничних предметів (явищ, фактів, подій) у їх чуттєво сприймаому вигляді. Вони протистоять абстрактним поняттям, які фіксують загальні, повторювані властивості реальності, ігноруючи її неповторно-індивідуальні риси.

Існують образні уявлення (як феномен свідомості) і власне образи як чуттєва (зорова і слухова) втілення уявлень. А.А. Потебня у роботі «Думка і мова» розглядав образ як відтворене зобрежання.

Нині в літературознавстві вкоренилися слова «знак» і «знаковість». Вони помітно потіснили звичну лексику («образ», «образність»). Знак становить центральне поняття семіотики, науки про знакові системи. На семіотику орієнтується структуралізм,що зміцнів в гуманітарній сфері в 1960-і роки, якому прийшов на зміну постструктуралізм.

Знак - це матеріальний предмет, який виступає як представник і заміщувач іншого, предмету (або властивості і відношень). Знаки складають системи, які служать для отримання, зберігання і збагачення інформації, тобто мають насамперед пізнавальне призначення.

Творці і прихильники семіотики розглядають її як свого роду центр наукового знання. Один з основоположників цієї дисципліни, американський учений Ч. Морріс (1900 -1978) писав: «Ставлення семіотики до наук двояке: з одного боку-це наука в ряді інших наук, а з іншого боку, це - інструмент наук»: засіб об'єднання різних областей наукового знання і надання їм «більшої простоти, строгості, чіткості, шлях до звільнення від «павутини слів», яку «сплела людина науки».

Вітчизняними вченими (Ю. М. Лотман і його однодумці) поняття знаку було поставлено в центр культурології; обгрунтовувалося уявлення про культуру як феномен насамперед семіотичному. Саме відношення до знака і знаковості складає одну з основних характеристик культури.

Спеціалісти виявляють три аспекти знакових систем: 1) синтактика (відношення знаків один до одного), 2) семантика (відношення знака до того, що він означає); 3) прагматика (відношення знаків до тих, хто ними оперує і їх сприймає).

Знаки певним чином класифікуються. Вони об'єднуються в три великі групи: 1) индексальний знак (знак-індекс) вказує на предмет, але не характеризує його, він спирається на метонімічний принцип, 2) знак-символ є умовним, тут те,що означає не має ні подібності, ні зв'язку з означуваним, 3) іконічні знаки відтворюють певні якості означуваного або його цілісний образ і, як правило, володіють наочністю.

Таким чином, поняття «знак» не скасувало традиційних уявлень про образ і образності, але поставило ці уявлення в новий, дуже широкий смисловий контекст. Поняття знака, насущне в науці про мову, значиме і для літературознавства: по-перше-в області вивчення словесної тканини творів, по-друге - при зверненні до форм поведінки дійових осіб.

КАТЕГОРІЯ ТЕКСТУ. ТЕКСТ ЯК ПОНЯТТЯ ФІЛОЛОГІЇ.

Спочатку термін «текст» використовувався у мовознавстві, де текст – це акт застосування природної мови, що має комплекс певних властивостей (має бути звязним, відмежованим від мовленнєвої та позамовленнєвої діяльності, що його оточує).

Також текст може бути будь-який мовний фрагмент, або великий за обсягом твір.

У літературознавстві – за Лотманом, текст – це один з компонентів художнього твору. Художній ефект виникає із співставлення текста із складним комплексом життєвих і ідейно-естетичних уявлень. Сьогодні текст і твір синонімічні, бо у простір художнього тексту входить не лише мова, але й ідеї, концепції – художній зміст.

Найбільш традиційне поняття тексту – це організована послідовність мовленнєвих одиниць, яка наділена відносною єдністю. З цих позицій розрізняють: текст основний, текст допоміжний. Текст допоміжний – це заголоввки, присвяти, епіграфи, примітки, авторські передмови, позначки дат, дійових осіб, ремарки тощо, решта – основний текст.

Термін «текст» - це ключове, центральне поняття в текстології, галузі літературознавства. Текстологи вивчають текст в аспекті їх історії створення, а за наявності різних варіанті одного тексту в аспекті виділення канонічного.

 

ТЕКСТ ЯК ПОНЯТТЯ СЕМІОТИКИ І КУЛЬТУРОЛОГІЇ.

В останнє десятиліття ХХ століття термін «текст» став дуже широко використовуватися за рамками філології, наприклад у семіотиці, де текст – це звязаний знаковий комплекс, створений не лише на основі природних мов, адже з точки зору суміотики існують несловесні тексти, які теж звернені до зору, а також звязані з впливом на слух (звукова сигналізація), до зору та до слуху (релігіозний ритуал, будь-яка теле інформація).

Поняття текст у культурології – це мовленнєве або знакове утворення, яке має позаситуативну цінність – текст – це результат відбору колективної памяті.

За Лотманом, не усілякий меседж гідний того, щоб бути записаним і залишеним для наступних поколінь. Збережені культурою тексти бувають:

1) тексти, які не мають індивідуального характеру; (записані думки математиків, фізиків, історичні праці тощо;

2) тексти, які належать до гуманітарної сфери, при цьому мають світоглядну цінність і особистістно забарвлені(тексти-висловлювання).

Універсальна властивість тексту – це стабільність, цінність, вірність самому собі, але трансформуючись текст багато чого витрачає.

В работе «Проблемы текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа» (конец 1950-х – начало 60-х годов) Бахтин рассмотрел текст как «первичную данность (реальность) и исходную точку всякой гуманитарной дисциплины»: «Там, где человек изучается вне текста и независимо от него, это уже не гуманитарные дисциплины». Характеризуя текст как высказывание, которое имеет «субъекта, автора», ученый сосредоточил свое внимание на том, что назвал «истинно творческим текстом», являющим собой «свободное откровение личности»: смысл текста «в том, что имеет отношение к: истине, правде, добру, красоте, истории». Верный своей природе текст, подчеркивает Бахтин, осуществляет «диалогические отношения»: являет собой отклик на предыдущие высказывания и адресацию к духовно-инициативному, творческому отклику на него. Субъекты диалогических отношений, по Бахтину, равноправны. Эти отношения личностны, сопряжены с внутренним обогащением людей, с их приобщением к неким смыслам, устремлены к взаимопониманию и единению: «Согласие – одна из важнейших форм диалогических отношений.

Про текст як явище гуманітарно значуще в інший змістовій варіації говорив Ю.М. Лотман. Розглядаючи культуру як «механізм зростання інформації», як «сукупність текстів чи складно побудований текст», вчений стверджував, що текст за своєю природою має авторитетність, що він правдивий по суті, що можливість бути помилковим для нього виключається: «Помилковий текст - це таке ж протиріччя в термінах, як помилкова клятва, молитва, брехливий закон. Це не текст, а руйнування тексту».

Текст, що розглядається в аспекті культурологічному, далеко не обов'язково є зв'язаним ланцюгом речень, на чому наполягають лінгвісти. Він може бути гранично коротким («однофразовим»), як прислів'я, афоризми, гасла, і навіть однослівним.