Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і жанр літератури

Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і жанр літератури

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократізація драми та її мови.На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія. У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Драма в українській літературі

В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця 18 ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка).На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.
Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, Олекса Коломійця, Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. За принципом організації сценічної дії розрізняють комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі; характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей. По характеру розрізняють сатиричну, гумористичну і трагікомедії, комедію.Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті.

Витоки української комедії — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу17-18 ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини 19 ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), У другій половині 19 ст. з'явилися комедії, які розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенко-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі 20 ст. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»)

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19 століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

Література20 століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917).

Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єсиЮрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

 

ЕПІЧНІ (ОПОВІДАЛЬНІ) ЖАНРИ

На епічних творах (греч. epos - слово, оповідання) варто зупинитися трохи докладніше.

"У добутках епічного жанру, - пише теоретик Н. Гуляєв, - письменник виступає як аналітик, дослідник дійсності, що з'ясовує обставини, що змусили персонажів зробити ті чи інші вчинки".

Прозаїчне оповідання поділяється на дві категорії: мала форма - новела (в українській термінології - оповідання) і велика форма - роман. Саме розмір - визначальний фактор у класифікації оповідальних творів. М. Веллер визначає розповідь як закінчений прозаїчний твір обсягом до 45 сторінок. Така річ читається на одному подиху, без стомлення.

Границю між великою і малою формами установити неможливо. Так, у російському літературознавстві для оповідань середнього розміру часто використовують термін "повість".

Від обсягу твору залежить, як автор розпорядиться матеріалом, як побудує сюжет, як введе в нього свою тематику.

Мала форма звичайно має просту фабулу (що не стосується складності і заплутаності окремих ситуацій) з коротким ланцюгом ситуацій, що змінюються, чи, вірніше, з однією центральною зміною ситуацій.

Тому що розповідь дається звичайно не в діалозі, а в оповіданні, то в ньому набагато велику роль грає казковий момент, а значить і особистість оповідача. Виведення оповідача супроводжується, по-перше, роз'ясненням його мотивів, що обрамляють, (обстановка, у якій був почутий розповідь, мотиви, що викладають привід до розповіді і т.п.), по-друге, розробкою розповідної манери в мові і композиції.

Втім, безліч новел написана в манері відверненого оповідання, без введення оповідача.

Крім фабульних, можливі і безфабульні розповіді, у яких немає причинно-тимчасової залежності між мотивами. Типовим прикладом такої розповіді може служити чеховська "Книга скарг".

Основною ознакою жанру новели є тверда кінцівка. У фабульній новелі такою кінцівкою може бути розв'язка. Можливо, що оповідання не зупиняється на мотиві розв'язки і продовжується далі. У такому випадку, повинна виявити себе ще якась кінцівка.

Звичайно в короткій фабулі, де важко із самих фабульних ситуацій розвити остаточну розв’язку, розв'язка досягається шляхом введення нових осіб і мотивів, не підготовлених розвитком фабули. Ця новизна кінцевих мотивів і служить головним прийомом кінцівки розповіді. Так, наприкінці новели може стояти моральна чи інша сентенція, що як би роз'ясняє зміст того, що відбулося. Сентенціозність може бути і неявною.

У Марка Твена є новела, де він ставить своїх героїв у безвихідне положення. Як кінцівку він оголює літературність побудови, звертаючись як автор до читача з визнанням, що ніякого виходу він придумати не може. Цей новий мотив (автора) ломить об'єктивне оповідання і є міцною кінцівкою.

У самі різні епохи існувала тенденція до об'єднання новел у цикли, що викладаються за принципом деякої єдності: в оповідання вводилися об'єднуючі мотиви. У "1001 ночі" об'єднуючим є казка про Шахерезаду, а в "Декамероні" - історія про суспільство, що переживає епідемію чуми і витрачаючим час за розмовами і оповіданнями.

При більш тісному зближенні цикл новел можна перетворити в роман. На цьому порозі між циклом і єдиним романом знаходиться "Герой нашого часу". Але однієї тільки спільності героя розповідей недостатньо, щоб виник роман. Так, "Пригоди Шерлока Холмса" усе-таки залишаються збірником новел.

Звичайно в новелах, об'єднаних у роман, не задовольняються спільністю тільки головного героя, але й обличчя епізодичні також переходять з новели в новелу (ототожнюються). Але і цього недостатньо. Необхідно не тільки об'єднати новели, але і зробити їхнє існування немислимим поза романом, тобто зруйнувати їхня цілісність. Це досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв'язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як сюжетний елемент роману (інакше - епізод).

Роман як велика оповідальна форма звичайно зводиться до зв'язування розповідей воєдино.

Типовий прийом зв'язування - це послідовний виклад новел, нанизується звичайно на один героя і, що викладається в порядку хронологічної послідовності. Подібні романи будуються як біографія чи героя історія його подорожей.

Для того, щоб спостерігався поступальний рух у романі, необхідно, щоб кожен новий чи епізод розширював тематичний матеріал, чи кожна нова пригода повинна бути складніше попереднього, чи повинні відкриватися нові сторони внутрішнього світу героя.

Роман такої побудови називається східчастим (ланцюговим).

Інший тип романічної побудови - кільцеве. Техніка його зводиться до того, що новела (обрамляюча) розсовується. Виклад її розтягується на весь роман, і в неї впроваджуються як перебуваючі епізоди всі інші новели.

Нарешті, третій тип - це рівнобіжна побудова. Персонажі поділяються на кілька самостійних груп. Історія кожної групи, їхньої дії, район їхньої дії складають особливий "план". Оповідання ведеться многопланово. Герої одного плану переходять у рівнобіжний потік - в інший план, відбувається постійний обменперсонажами і мотивами між оповідальними планами. У таких романах варто розрізняти паралельність як одночасність дії і паралельність як зіставлення і порівняння (згадаєте детектив Вайнерів, де розповідається про історію зі скрипкою Страдіварі і життєпис самого майстра).

Тому що роман складається із сукупності новел, то для роману недостатня звичайна новелістична чи розв'язка кінцівка. Замикати роман треба чимось більш значним, чим замикання однієї новели.

У замиканні новели існують різні системи кінцівок.
1) Традиційне положення: одруження, загибель героя.
2) Розв'язка новели, що обрамляє, як правило, стає розв'язкою роману кільцевого типу.
3) При східчастій побудові розв'язкою стає введення нової новели, побудованої інакше, чим попередні. Так, у романі "20000 льє під водою" герой переживає ряд авантюр, як бранець капітана Немо. Порятунок з полону - кінець роману, тому що руйнує принцип нанизування новел.
4) Для романів великого обсягу характерний прийом "епілогу", де на декількох останніх сторінках ми довідаємося про події і долі героїв за якийсь проміжок часу.

Узагалі ж розповідь, повість і роман - не жанри прозаїчного епосу, а, скоріше, його види. Прикладами жанрів можуть служити замальовка, мініатюра, нарис, новела, історичний роман, детективний роман, фантастичний роман і т.п. Розподіл це, звичайно ж грубе і дуже умовне. Так, фантастичний жанр сам по собі можна розділити на тверду наукову фантастику, наукову фантастику, "космічну оперу", технотриллер, кіберпанк, фентезі, містику, хоррор і т.д.

Крім докладно освітленого прозаїчного епосу існує епос поетичний, виниклий на стику ліричного й оповідального родів літератури. Поетичний епос представлений поемою, баладою й особливим романом у віршах.

Жанти ліроепічних творів

 

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

Балада – невеликий ліроепічний твір фантастичного, героїчного або морально-етичного характеру, в якому перебіг подій є драматично напруженим і має траг закінчення.

Дума – л.еп. віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, в яких оспів героїчне історичне минуле.

Байка віршована. Алегоричний хар. Склад з двох частин: в першій –сюжет, в другій тлумачення.

Співомовка – віршована гумореска, в онові якої нар. Анекдот.

Поема – великий за обсягом твір, в якому зображ. Значні події і яскраві характери.

Мемуари – суб*єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху певної постаті, здійснене письменником в худ.формі.

Роман у віршах – велике ліро-еп. Полотно, яке містить велику рількість сюжетних ліній, порушене значне коло життєвих проблем.

Поезія у прозі – твір, для якого властиве ліричне розкриття життєвих подій.

Художня біографія – спец. Міжродове утворення. Реалізується в найрізноманітніших жанрах (Олійник про Л.Українку «Дочка Прометея»)
144. Тропи у художній системі твору, їх різновиди.

Тропи – худ. засоби

Анафора – повторення слів або словосполучень на поч. суміжних мовних одиниць

Антитеза – зіставлення слів або словоспол. Протилежних за знач. Часто трап в прислівях та приказках.

Гіпербола – художнє перебільшення.

Евфемізм - - вираз, вжитий для заміни табуйованих слів, небажаних, непристойних: Смерть- біла коса

Епітет – художнє означення

Іронія – глузливо-критичне ставлення митця до предмету обговорення

Метафора – перенесення ознаки з одного предмету на інший на основі подібності чи контрасту.

Метонімія – перенесення на основі суміжності

Синекдоха – кількісне перенесення

Оксиморон – поєднання непоєднаного

Перифраз – описова назва предмету – чорне золото – нафта

Порівняння – зіставлення з метою відображення спільних ознак

Ритор.питання – троп, вжитий для узагальнення, підкреслення

Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і жанр літератури

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократізація драми та її мови.На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія. У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Драма в українській літературі

В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця 18 ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка).На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.
Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, Олекса Коломійця, Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. За принципом організації сценічної дії розрізняють комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі; характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей. По характеру розрізняють сатиричну, гумористичну і трагікомедії, комедію.Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті.

Витоки української комедії — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу17-18 ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини 19 ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), У другій половині 19 ст. з'явилися комедії, які розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенко-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі 20 ст. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»)

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19 століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

Література20 століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917).

Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єсиЮрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».