Основні жанри ліричних творів. Поділ лірики за тематичним принципом

Жанровий поділ лірики здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: «Види ліричної поезії залежать від ставлення суб’єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб’єкт заглиблюється в елемент об’єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому споглядання свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани.

Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, як вираз чисто суб’єктивних відчуттів.

Суб'єкт, крім цих суто особистих відчуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання,, думки, увесь об’єктивний запас знань. Сюди крім пісні, належать сонети, канцони, станси, елегії, послання, сатири. До ліричних творів відносять також: епіталаму, панегірик, епітафію, думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

Епіталама – весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. (Сапфо, Катулл, Стапій).

Панегірик – урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Він присвячувався певним видатним особам.

Дифірамб - урочиста хорова пісня, присвячена різним богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди і гімну.

Пеан – хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона.

Мадригал – невеличкий вірш на любовну тему.

Епітафія – вірш, призначений для напису на пам’ятникові померлої особи. Представники: Л. Баранович, В. Ясинський, Г. сковорода, В. Симоненко.

Канцона – жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання.

Станси – невеличкий вірш з кількох чотирирядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену думку.

Ода – первісно – пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше – хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Представники: І. Котляревський, П. Данилевський, П. Куліш.

Елегія – вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії. Представники: В. Сосюр, М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, В. Стус, І. Світличний.

Думка – досить поширений в укр. літературі жанр короткого ліричного вірша елегійного змісту. В укр. поезії жанр започаткував А. Мелетинський зб. «Думки та пісні та ще дещо».

Гімн – не має чіткого етимологічного значення; в античності розуміють гімн, як урочистий музичний твір програмного звучання. Гімн в наш час виконується в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадського пафосу та певної символіки. Лексика має бути урочистою, мелодія – величною, образи – монументальними.. Гімн як жанр вперше з'являється в укр. літературі у творчості П. Куліша «Гімн єдиному цареві.

Послання – епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи. Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм.. Широко представлений цей жанр в укр.. літ. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим…»

Пісня – вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу.

Романс – це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. (Є. Гребінка, А. Кримський, Л. Українка)

Ліричний портрет – це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкривається її внутрішній світ. («Шевченко» М. Рильського.)

Псалми – жанр духовної лірики. Він був досить поширеним у творчості мандрівних дяків, входив до репертуару сліпих лірників. Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Скоаороди, що ввійшли до зб. «Сад божественних пісень». Цикл творів «Давидові псалми» належить Шевченкові.

Сонет - канонічний жанр ліричного вірша, який складаються з двох катренів, і двох терцетів, написаних переважно п’ятистопним ямбом. Український сонет з'явився в сер. 19 ст., його пов'язують із творчість О. Шпигоцького і А. Метлинського.

ЕПІЧНІ (ОПОВІДАЛЬНІ) ЖАНРИ

На епічних творах (греч. epos - слово, оповідання) варто зупинитися трохи докладніше.

"У добутках епічного жанру, - пише теоретик Н. Гуляєв, - письменник виступає як аналітик, дослідник дійсності, що з'ясовує обставини, що змусили персонажів зробити ті чи інші вчинки".

Прозаїчне оповідання поділяється на дві категорії: мала форма - новела (в українській термінології - оповідання) і велика форма - роман. Саме розмір - визначальний фактор у класифікації оповідальних творів. М. Веллер визначає розповідь як закінчений прозаїчний твір обсягом до 45 сторінок. Така річ читається на одному подиху, без стомлення.

Границю між великою і малою формами установити неможливо. Так, у російському літературознавстві для оповідань середнього розміру часто використовують термін "повість".

Від обсягу твору залежить, як автор розпорядиться матеріалом, як побудує сюжет, як введе в нього свою тематику.

Мала форма звичайно має просту фабулу (що не стосується складності і заплутаності окремих ситуацій) з коротким ланцюгом ситуацій, що змінюються, чи, вірніше, з однією центральною зміною ситуацій.

Тому що розповідь дається звичайно не в діалозі, а в оповіданні, то в ньому набагато велику роль грає казковий момент, а значить і особистість оповідача. Виведення оповідача супроводжується, по-перше, роз'ясненням його мотивів, що обрамляють, (обстановка, у якій був почутий розповідь, мотиви, що викладають привід до розповіді і т.п.), по-друге, розробкою розповідної манери в мові і композиції.

Втім, безліч новел написана в манері відверненого оповідання, без введення оповідача.

Крім фабульних, можливі і безфабульні розповіді, у яких немає причинно-тимчасової залежності між мотивами. Типовим прикладом такої розповіді може служити чеховська "Книга скарг".

Основною ознакою жанру новели є тверда кінцівка. У фабульній новелі такою кінцівкою може бути розв'язка. Можливо, що оповідання не зупиняється на мотиві розв'язки і продовжується далі. У такому випадку, повинна виявити себе ще якась кінцівка.

Звичайно в короткій фабулі, де важко із самих фабульних ситуацій розвити остаточну розв’язку, розв'язка досягається шляхом введення нових осіб і мотивів, не підготовлених розвитком фабули. Ця новизна кінцевих мотивів і служить головним прийомом кінцівки розповіді. Так, наприкінці новели може стояти моральна чи інша сентенція, що як би роз'ясняє зміст того, що відбулося. Сентенціозність може бути і неявною.

У Марка Твена є новела, де він ставить своїх героїв у безвихідне положення. Як кінцівку він оголює літературність побудови, звертаючись як автор до читача з визнанням, що ніякого виходу він придумати не може. Цей новий мотив (автора) ломить об'єктивне оповідання і є міцною кінцівкою.

У самі різні епохи існувала тенденція до об'єднання новел у цикли, що викладаються за принципом деякої єдності: в оповідання вводилися об'єднуючі мотиви. У "1001 ночі" об'єднуючим є казка про Шахерезаду, а в "Декамероні" - історія про суспільство, що переживає епідемію чуми і витрачаючим час за розмовами і оповіданнями.

При більш тісному зближенні цикл новел можна перетворити в роман. На цьому порозі між циклом і єдиним романом знаходиться "Герой нашого часу". Але однієї тільки спільності героя розповідей недостатньо, щоб виник роман. Так, "Пригоди Шерлока Холмса" усе-таки залишаються збірником новел.

Звичайно в новелах, об'єднаних у роман, не задовольняються спільністю тільки головного героя, але й обличчя епізодичні також переходять з новели в новелу (ототожнюються). Але і цього недостатньо. Необхідно не тільки об'єднати новели, але і зробити їхнє існування немислимим поза романом, тобто зруйнувати їхня цілісність. Це досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв'язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як сюжетний елемент роману (інакше - епізод).

Роман як велика оповідальна форма звичайно зводиться до зв'язування розповідей воєдино.

Типовий прийом зв'язування - це послідовний виклад новел, нанизується звичайно на один героя і, що викладається в порядку хронологічної послідовності. Подібні романи будуються як біографія чи героя історія його подорожей.

Для того, щоб спостерігався поступальний рух у романі, необхідно, щоб кожен новий чи епізод розширював тематичний матеріал, чи кожна нова пригода повинна бути складніше попереднього, чи повинні відкриватися нові сторони внутрішнього світу героя.

Роман такої побудови називається східчастим (ланцюговим).

Інший тип романічної побудови - кільцеве. Техніка його зводиться до того, що новела (обрамляюча) розсовується. Виклад її розтягується на весь роман, і в неї впроваджуються як перебуваючі епізоди всі інші новели.

Нарешті, третій тип - це рівнобіжна побудова. Персонажі поділяються на кілька самостійних груп. Історія кожної групи, їхньої дії, район їхньої дії складають особливий "план". Оповідання ведеться многопланово. Герої одного плану переходять у рівнобіжний потік - в інший план, відбувається постійний обменперсонажами і мотивами між оповідальними планами. У таких романах варто розрізняти паралельність як одночасність дії і паралельність як зіставлення і порівняння (згадаєте детектив Вайнерів, де розповідається про історію зі скрипкою Страдіварі і життєпис самого майстра).

Тому що роман складається із сукупності новел, то для роману недостатня звичайна новелістична чи розв'язка кінцівка. Замикати роман треба чимось більш значним, чим замикання однієї новели.

У замиканні новели існують різні системи кінцівок.
1) Традиційне положення: одруження, загибель героя.
2) Розв'язка новели, що обрамляє, як правило, стає розв'язкою роману кільцевого типу.
3) При східчастій побудові розв'язкою стає введення нової новели, побудованої інакше, чим попередні. Так, у романі "20000 льє під водою" герой переживає ряд авантюр, як бранець капітана Немо. Порятунок з полону - кінець роману, тому що руйнує принцип нанизування новел.
4) Для романів великого обсягу характерний прийом "епілогу", де на декількох останніх сторінках ми довідаємося про події і долі героїв за якийсь проміжок часу.

Узагалі ж розповідь, повість і роман - не жанри прозаїчного епосу, а, скоріше, його види. Прикладами жанрів можуть служити замальовка, мініатюра, нарис, новела, історичний роман, детективний роман, фантастичний роман і т.п. Розподіл це, звичайно ж грубе і дуже умовне. Так, фантастичний жанр сам по собі можна розділити на тверду наукову фантастику, наукову фантастику, "космічну оперу", технотриллер, кіберпанк, фентезі, містику, хоррор і т.д.

Крім докладно освітленого прозаїчного епосу існує епос поетичний, виниклий на стику ліричного й оповідального родів літератури. Поетичний епос представлений поемою, баладою й особливим романом у віршах.

Жанти ліроепічних творів

 

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

Балада – невеликий ліроепічний твір фантастичного, героїчного або морально-етичного характеру, в якому перебіг подій є драматично напруженим і має траг закінчення.

Дума – л.еп. віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, в яких оспів героїчне історичне минуле.

Байка віршована. Алегоричний хар. Склад з двох частин: в першій –сюжет, в другій тлумачення.

Співомовка – віршована гумореска, в онові якої нар. Анекдот.

Поема – великий за обсягом твір, в якому зображ. Значні події і яскраві характери.

Мемуари – суб*єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху певної постаті, здійснене письменником в худ.формі.

Роман у віршах – велике ліро-еп. Полотно, яке містить велику рількість сюжетних ліній, порушене значне коло життєвих проблем.

Поезія у прозі – твір, для якого властиве ліричне розкриття життєвих подій.

Художня біографія – спец. Міжродове утворення. Реалізується в найрізноманітніших жанрах (Олійник про Л.Українку «Дочка Прометея»)
144. Тропи у художній системі твору, їх різновиди.

Тропи – худ. засоби

Анафора – повторення слів або словосполучень на поч. суміжних мовних одиниць

Антитеза – зіставлення слів або словоспол. Протилежних за знач. Часто трап в прислівях та приказках.

Гіпербола – художнє перебільшення.

Евфемізм - - вираз, вжитий для заміни табуйованих слів, небажаних, непристойних: Смерть- біла коса

Епітет – художнє означення

Іронія – глузливо-критичне ставлення митця до предмету обговорення

Метафора – перенесення ознаки з одного предмету на інший на основі подібності чи контрасту.

Метонімія – перенесення на основі суміжності

Синекдоха – кількісне перенесення

Оксиморон – поєднання непоєднаного

Перифраз – описова назва предмету – чорне золото – нафта

Порівняння – зіставлення з метою відображення спільних ознак

Ритор.питання – троп, вжитий для узагальнення, підкреслення