Формування наукових географічних шкіл в Російській імперії. Географія в Україні

У ХІХ ст. в Російській імперії, до складу якої входила більша частина території сучасної України, склалися чотири наукові географічні школи, традиції яких певною мірою, зберігаються і донині. Розвиток географії в Росії був зумовлений як накопиченням великого фактичного матеріалу про природу різних регіонів імперії упродовж ХVІ – початку ХІХ ст., так і впливом європейської теоретичної думки (чимало географів були іноземцями за народженням – П.С.Паллас, І.А. Гюльденштадт, Карл Бер та інші). Ще з ХVІІІ століття активні географічні дослідження велися під егідою Російської Академії Наук (так звані «Академічні експедиції»).

Першою науковою географічною школою (з 1832 р.), слід вважати Військову Академію Генерального штабу, офіцери якої ґрунтовну освіту, в тому числі і географічну, збирали й обробляли обширну інформацію про природу, населення й господарство губерній та інших частин Імперії з метою забезпечення потреб армії та охорони її кордонів.

Другою за часом виникнення є наукова школа Російського Імператорського географічного товариства (з 1845 р.). У числі його засновників і найактивніших членів – Ф.П.Літке, К.І.Арсеньєв, К.М.Бер, В.І.Даль, І.Ф.Крузенштерн, П.П.Семенов-Тань-Шанський, М.М.Пржевальський, М.М.Міклухо-Маклай, О.І.Воєйков, П.О.Кропоткін. Заслуга цієї школи – в накопиченні первинної географічної інформації, розвитку регіональної географії та широкій популяризації географічних знань. Впродовж 41 року Географічне товариство очолював П.П.Семенов-Тань-Шанський (1827-1914 рр.). Він був організатором ряду блискучих за своїми наслідками експедицій. Зокрема своєї – в гори півдня Сибіру й Центральної Азії; М.М. Пржева́льського – на Далекий Схід, у гори й пустелі Монголії та Китаю; М.М. Міклухо-Маклая – у Нову Гвінею тощо. Керівники експедицій залишили цікаві описи своїх подорожей.

У 1869-1870 роках під керівництвом Павла Платоновича Чубинського була організована експедиція товариства на Україну (для вивчення побуту й традицій населення). За ініціативою П.П.Чубинського в Києві був створений Південно-Західний відділ географічного товариства (невдовзі закритий царським урядом).

Дослідження окремих представників школи мали значний вплив і на розвиток теорії географії. Так, О.І.Воєйков є основоположником сучасної кліматології. Його праця „Клімати земної кулі, в особливості Росії” принесла йому світове визнання. П.А.Кропоткін поклав початок розробці теорії льодовикового періоду.

К.І.Арсеньєв, П.П.Семенов, М.П.Огарьов та інші вчені заклали основи статистичної географії (попередниці соціально-економічної географії) в Росії. Вони застосовували метод районування.

Для довідки: Район — територіальна система, яка завжди є частиною найкрупніших територіальних підрозділів всієї земної поверхні — континентів, океанів, країн (держав), природних зон і так далі. Районування — процес виявлення і вивчення об'єктивно існуючої (в природі, розселенні, господарстві) територіальної структури, впорядкованості, організованості і ієрархічної підлеглості. Виділення районів — шлях до управління територіальною організацією сукупністю явищ в природі, розселенні людей, господарстві.

Перший досвід економічного районування Росії був здійснений К.І. Арсеньєвим.

ï П.П. Семенов Тянь-Шанський із 1863 по 1897 роки стояв на чолі служби державної статистики Росії. Під його редагуванням виданий «Географічно-статистичний словник Російської імперії» (у 5-ти томах, 1863-1885 роки), «Статистика поземельної власності і населених місць Європейської Росії» (8 випусків, 1880-1886 роки) і «Росія. Повний географічний опис нашої Вітчизни» (11 томів, 1899-1913 рр). У цей же період розвивається земська статистика.

Третьою є географічна школа Московського університету, фундатором якої є Д.М.Анучин (1843-1923). З 1884 року він очолював кафедру географії університету. У дусі того часу він вважав географію не єдиною наукою, а комплексом наук. Йому належить вузівські підручники „Курс землезнавства” та „Курс фізичної географії”. У 1894 р. організував і тривалий час був редактором журналу "Землеведение". Д.М.Анучин мав широке коло наукових інтересів (антропологія, етнографія, археологія, фізична географія, геоморфологія, гідрологія) і виховав цілу плеяду фахівців у різних галузях географії – геоморфології, країнознавства, загальної і регіональної фізичної географії тощо. Багато з його учнів створили свої галузеві наукові школи (Л.С.Берг – комплексної фізичної географії та ландшафтознавства, О.О.Крубер – школу карстознавства).

У Петербурзькому університеті знаходяться витоки четвертої за часом виникнення – знаменитої докучаєвської комплексної конструктивно-географічної школи. Заснована В.В.Докучаєвим (1846–1903) у кінці ХІХ ст. школа – унікальне у світовій науці явище по переліку видатних імен вчених, ідейному багатству, конструктивному духу і тому величезному впливу, який вона мала на всю географічну науку ХХ століття й сучасності.

В.В.Докучаєв був засновником наукового ґрунтознавства, одним із основоположників прикладної (конструктивної) географії, автором концепції про взаємодію і взаємозв’язок між усіма компонентами єдиної і неподільної природи, з урахуванням впливу всіх природних і антропогенних чинників. У своїй праці „Вчення про зони природи” він виклав „закон світової зональності”. Кожна зона – це закономірна природна система, в межах якої явища живої і мертвої природи – клімат, води, процеси вивітрювання і ґрунтоутворення, рослинний і тваринний світ – тісно взаємозв’язані й взаємообумовлені.

Завдяки своїй практичній діяльності, зокрема, на теренах Полтавщини, та застосування методу географічного синтезу він проводив ідею географічного комплексу і можливості управління процесами, що протікають у його межах. Його учні поглибили ідею про природний комплекс (Л.С.Берг, А.М.Краснов, Г.Ф.Морозов, Г.М.Висоцький, Г.І.Танфільєв), і ґрунт, як особливе природне тіло (К.Д.Глінка, А.І.Прасолов, Б.Б.Полинов). Діяльність багатьох учених школи Докучаєва тісно пов’язана з Полтавщиною. Так, А.М.Краснов (1860–1914) був засновником кафедри географії Харків-ського університету, фундатором фітогеографії, автором першого підручника „Основи землезнавства” (1895–1899), виконав «Ботаніко-географічний нарис Полтавської губернії». В.І.Вернадський (1863–1945), розпочав свою діяльність із дослідження геологічної будови й ґрунтів Кременчуччини, а пізніше став усесвітньо відомим ученим, фундатором учення про біосферу й ноосферу. Певний час проживав у Полтаві і Шишаках.

У Київському університеті працював П.І.Броунов (1853–1927), випускник Петербурзького університету, кліматолог, який висловив ідею про екзосферу (зовнішню оболонку), як об’єкт вивчення географії. Ця ідея отримала розвиток лише у 30-х роках ХХ ст.

Вагомий доробок у розвиток географії у ХХ столітті внесли українські вчені Степан Львович Рудницький і Павло Аполлонович Тутковський.

С.Л.Рудницького вважають основополож-ником української національної географії. Учений був організатором і першим директором Українського географічного інституту в Харкові (у кінці 1920 – на початку 1930-х років). С.Л.Рудницький визначив географію як загальну просторову науку про Землю й обґрунтував її центральне місце серед наук про природу. Учений вказував, що особливістю географії є те, що вона розглядає земні об’єкти і явища не самі по собі, а в їхніх усебічних взаємозв’язках. Видатний географ дав характеристику природи України та її регіонів. У роки Першої світової війни і після неї С.Л. Рудницький написав багато праць із політичної географії України, у яких показав, що українці мають створити власну державу в межах території свого розселення.

Академік П.А.Тутковський є засновником українського країнознавства та географічного краєзнавства. Учений відкрив багато географічних та геологічних об’єктів в Україні (наприклад, давніх вулканів). Він досліджував мінерали, гірські породи та форми земної поверхні, підземні води України.