Геоморфологія та палеогеографія

Павло Аполлонович Тутковський (1.3.1858, с. Липовець - 3.6.1930, Київ)Український геолог, географ і педагог. Один з основоположників геології й географії України, дійсний член Української (з 1919 р.) і Білоруської (з 1928р.) Академій Наук та НТШ (з 1923р.).1881 - закінчив Київський університет.1884-1895 - консерватор мінералогічного та геологічного кабінетів цього університету.1896-1904 - викладач в середніх школах Києва.1904-1913 - інспектор та директор народних шкіл на Волині.1913 - приват-доцент Київського університету.З 1914р. - професор Київського університету.1918-1921 - голова природничої секції Українського наукового товариства в Києві.Брав активну участь у підготовних працях до створення Української Академії Наук; один із перших її дійсних членів, з 1919 р. — голова Фізико-математичного відділу УАН (1919-1930), організатор і керівник (з 1924 р.) науково-дослідної катедри геології УАН, один із організаторів її геологічного музею, голова Комісії для вивчення природних багатств України.

Внесок П.Тутковського в науку різнобічний. Він працював практично у всіх галузях науки про Землю. Всесвітню відомість йому принесли праці (понад 300), присвячені питанням мінералогії, петрографії, палеонтології, стратиграфії, ґрунтознавству, регіональній і динамічній геології, четвертинним відкладам і проблемам четвертинного періоду, геоморфології, фізичній географії, етнографії та етнології, гідрогеології, корисним копалинам, крає - і ландшафтознавству.Монографічні праці стосуються переважно Волині й Полісся. Праці Тутковського присвячені палеогеографії четвертинного періоду; він розвинув учення про материкове зледеніння антропогену та про зв'язок стадій зледеніння з епохами українського лесу й довів його еолове походження. П.Тутковський - один із основоположників мікропалеонтологічного дослідження осадових гірських порід. 1895р. Тутковський висунув пропозицію артезіанського водопостачання Києва.П.Тутковський дав перший україномовний довідник «Загальне землезнавство» (1927), перший «Словник геологічної термінології» (1923); він автор статей про географію як науку і з дидактики географії; також з економіки, зокрема, сільського господарства України; автор низки статей з географії України в «Енциклопедичному Словнику Брокгауза і Єфрона».

Сергій Степанович Соболєв - вивчав ерозію ґрунтів, бонітування ґрунтів у лісовому господарстві. Доктор сільськогосподарських наук (1943), професор (1944), академік ВАСХНИЛ (1964), директор Ґрунтового інституту ім. В.В. Докучаєва (1971-1975). Створив наукову школу по підвищенню родючості ґрунтів, попередження ерозії. Опубліковане близько 400 наукових праць, у тому числі 13 монографій. Випускник Харківського с/г інституту (1926), Сергій Степанович працював інженером - таксатором у лісовпорядній партії (1926-1928), потім завідував підвідділом меліорації ґрунту при кафедрі загального лісівництва, потім при кафедрі ґрунтознавства Харківського сільськогосподарського інституту (1928-1932). В 1932 перейшов на роботу у Всесоюзний науково-дослідний інститут лісового господарства й агролісомеліорації, де очолював ґрунтову лабораторію й групу гідрогеології (1932-1934). З 1934-1939р. працював заступником завідувача відділу географії й картографії ґрунтів Харківського університету. В 1939р. переїжджає в Москву, де завідує спочатку лабораторією, потім відділом ерозії ґрунтів Ґрунтового інституту ім. В.В. Докучаєва. В 1971р. стає директором інституту (1971-1975). Одночасно завідує кафедрою ґрунтознавства (1949-1980) Московського лісотехнічного інституту. Основні наукові дослідження присвячені географії й картографуванню ґрунтів, гідрогеології й геоморфології, лісівництву й лісомеліорації, історії природознавства й землеробства. С.С. Соболєв досліджував ерозію ґрунтів, їх зрошення й осушення, генезис солонців. Вивчав розвиток ерозійних процесів на території європейської частини СРСР. Створив ґрунтово-ерозійну карту цього регіону. Запропонував зональні системи ґрунтозахисних заходів. Уперше розробив бонітувальну шкалу ґрунтів СРСР на підставі їх властивостей, що корелюють із урожайністю с/г культур і продуктивністю лісових насаджень. Вніс великий вклад у залісення придніпровських пісків.

Микола Ізмайлович Дмитрієв (9.4.1886 – 8.11.1957) - український географ, геоморфолог, палеогеограф, геолог, доктор географічних наук (з 1938р.), професор (з 1922р.).Народився в селі Улянівка, на Сумщині. У 1912р. закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Ще будучи студентом, у 1909р. М.І. Дмитрієв здійснив свою першу кругосвітню подорож. Наукові результати та враження від цих подорожей були опубліковані у кількох науково-популярних статтях.Після другої подорожі М.І. Дмитрієв викладав географію в гімназії, а з 1916р. - на кафедрі географії університету. У 1920р. він склав магістерський іспит і був затверджений радою Харківського державного університету приват-доцентом, а в 1922р. отримав звання професора. З 1928 до 1934 Микола Ізмайлович керував сектором фізичної географії Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. З 1930 по 1941рік він працював у Науково-дослідному інституті геології при ХДУ, а у 1943-1948рр. очолював сектор геоморфології цього інституту.

Вчений був знавцем природи України, одним з найкрупніших спеціалістів з геоморфології і палеогеографії нашої держави. М.І.Дмитрієв досліджував еволюцію рельєфу території України, на базі геологічної будови і рельєфу вперше здійснив її геоморфологічне районування. Він є автором перших узагальнень геоморфології території України: у 1936р. вийшов друком його геоморфологічний нарис «Рельєф УСРР», у 1938р. - «Геоморфология Украинского кристаллического массива», а в 1958р. - «Рельеф Харьковской области». У своїй головній роботі М.І.Дмитрієв виділив і описав на території України 14 геоморфологічних районів.

Повний перелік його опублікованих наукових праць включає 52 найменування. В більшості з них він встановлює поширення і геологічну будову 7 терас Середнього Придніпров'я, доводить існування в Україні тільки одного древнього зледеніння і уточнює його межу, встановлює південну межу моренних відкладів антропогенового зледеніння на території України. М.І.Дмитрієв докладно описав льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу України, вперше вивчив і закартував так звані мертві долини. Багато уваги він приділяв питанню походження лесу і вивченню лесової серії. М.І. Дмитрієв вивчав антропогенові відклади України. Він обґрунтував походження, поширення і стратиграфію лесових порід.За його редакцією і при особистій участі були опубліковані: навчальна фізико-географічна карта УРСР (М 1:1000000), геоморфологічна карта України, кілька палеогеографічних карт, що характеризують плейстоцен нашої території, карта четвертинних відкладів України.Немало праці вклав М.І.Дмитрієв у підготовку наукових кадрів через студентські наукові гуртки і аспірантуру. Творча атмосфера дискусії була типовою для аспірантського семінару, яким він керував. З 1947р. і до дня смерті М.І. Дмитрієв очолював Харківський відділ Географічного товариства, сприяючи популяризації географічних знань.Помер М.І.Дмитрієв у Харкові 8 листопада 1957р. [10, 218]

Володимир Гаврилович Бондарчук (29.7.1905, Дениші – 27.2.1993, Київ) - український геолог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, академікАН УРСР (з 19.5.1951р.). Вищу освіту отримав у 1924р., закінчивши природничо-географічне відділення Волинського інституту народної освіти і Житомирі. З 1926 по 1929 рік навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного геологічного інституту за фахом «палеонтологія і стратиграфія». У 1929р. захистив дисертацію «Каспійські відкладення на північно-східному узбережжі Азовського моря» й отримав звання наукового співробітника. З 1933 по 1938 рік працював на виробництві в Українському геологорозвідувальному управлінні старшим, головним геологом, начальником геологознімальних партій, завідувачем сектора геологічних карт. Одночасно, у 1930-1935рр., працював доцентом Київського гірничого інституту. У березні 1938р. був заарештований органами НКВС за звинуваченням у причетності до контрреволюційної організації. Через кілька місяців його справу було припинено у зв'язку з відсутністю доказів провини. Того ж року перейшов на постійну наукову роботу до Інституту геологічних наук АН УРСР, захистив кандидатську дисертацію «Четвертинні відкладення УРСР». На початку 1941р. захистив докторську дисертацію, на основі якої у 1949р. було видано посібник для вищих навчальних закладів «Геоморфологія УРСР». У червні 1941р. був призначений проректором Київського університету з навчальної роботи. Затверджений у званні доктора геолого-мінералогічних наук. З 7.7.1941 по осінь 1941р. був ректором Київського державного університету. З 26.10.1941 по лютий 1944р. проводив наукову роботу в Інституті геології Узбецького філіалу Академії наук СРСР на посаді професора, керував відділом рудних корисних копалин. З 1944р. продовжував працювати професором в Київському університеті, завідував кафедрою загальної геології, був проректором із навчальної роботи. З 7.8.1944 по 15.11.1951р. був ректором Київського державного університету. Член ВКП(б) з 1945р.

Опублікував понад 120 наукових праць, присвячених геологічній будові та геоморфології УРСР. Вчення про тектонічний розвиток Землі Бондарчук виклав на основі створеної ним теорії тектоорогенії; основне положення цієї теорії - єдність розвитку структури і рельєфу Землі. Праці Бондарчука з четвертинної геології стосуються походження основних генетичних типів антропогенових відкладів, їх стратиграфії і стратифікації, фауни молюсків. Бондарчук - автор кількох підручників, в тому числі першого підручника з загальної геології, що вийшов українською мовою. Праці:

• Геологічна структура УРСР. К., 1946
• Тектоорогенія. К., 1946
• Геологічна будова УРСР. К.—X., 1947
• Курс загальної геології. К., 1947
• Геоморфологія УРСР. К.,1949
• Основи геоморфології. М, 1949
• Радянські Карпати. К., 1957
• Геологія України. К., 1959

Каленик Іванович Геренчук (14.11.1904, село БілаХмельницької області-5.2.1984, поховано у Кам'янці-Подільському) - український фізико-географ, геоморфолог, ландшафтознавець. Доктор географічних наук (1958), професор (1960). Закінчив 1925р. Кам'янець-Подільський національний університет. Викладав у Кам'янець-Подільському учительському інституті (1932-1938). У 1945-1954рр. працював у Чернівецькому університеті. Завідував кафедрою фізичної географії. Від 1954р. працював у Львівському університеті. У 1954-1974рр. був завідувачем кафедри фізичної географії. Від 1979р. - професор. Був членом КПРС від 1962р.Каленик Геренчук - один із засновників структурної геоморфології. Основні його праці присвячено:

• питанням розвитку рельєфу,
• проблемам ландшафтознавства,
• проблемам фізико-географічного районування території України,
• природоохоронним проблемам,
• загальним і регіональним питанням фізичної географії, геоморфології.

Автор підручника та кількох навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів і вчителів. Співавтор восьми монографій, присвячених природі західних областей України. Очолював Львівський відділ Географічного товариства УРСР. Почесний член Географічного товариства СРСР (від 1970 року) [25].

Галицький Василь Іванович (1912-1990) - український учений у галузі фізичної географії, геоморфолог, педагог. Доктор географічних наук з 1971р., професор. Працював у різних освітніх установах СРСР. З 1976р. працював у відділенні географії Інституту геофізики Академії Наук УРСР. Автор понад 100 наукових праць. У 1930-1933рр. вчився в Уманському інституті соціального виховання і після його закінчення працював вчителем. У 1934р. вступив на заочний відділ географічного факультету Ленінградського університету і в 1941р., закінчивши навчання, одержав спеціальність географа-геоморфолога. У 1944-1946рр. навчався в аспірантурі. З 1940р. викладав географію в Київському педагогічному інституті. З 1946р. разом зі своєю дружиною працював старшим викладачем кафедри фізичної географії Кіровоградського педагогічного інституту, а з 1950 по 1953 роки – старшим викладачем та заступником декана Дніпропетровського інституту іноземних мов. З 1953р. працював на кафедрі фізичної географії Курського педагогічного інституту – старшим викладачем, доцентом, професором. З 1972 по 1977 рік – завідував кафедрою фізичної географії.

Брав активну участь у багатьох польових практиках студентів, польових ландшафтних дослідженнях-експедиціях відділу фізичної географії на Поліссі, у Лісостепу України. У 1950р. В.І. Галицький захистив кандидатську дисертацію "Геоморфологія середньої і нижньої частини басейну річки Псел", а в 1971р. - докторську дисертацію "Основні принципи і методи палеогеоморфологічного аналізу". В 1972р. йому присвоєно вчене звання професора. Науково-дослідницька діяльність В.І. Галицького була спрямована на вивчення проблемних питань ландшафтознавства, зокрема значення літогенної основи у формуванні і розвитку ландшафтів, сучасних процесів і динаміки природи, оцінки природних ресурсів. Основні наукові праці присвячені теоретичним і методичним питанням геоморфології і палеогеоморфології, сучасному та похованому рельєфу Придніпровської низовини, природним та антропогенним процесам на території України. Зокрема, вчений розробив шкалу палеогеоморфологічної ритмічності. Багато наукових праць написав спільно зі своєю дружиною Надією Федорівною Галицькою, кандидатом географічних наук.

4.2 Гідрологія та океанологія

Опоків Євген Володимирович (1.2.1869-11.11.1937) - Творець української школи гідрологів, гідролог, гідрогеолог, академік Академії наук УРСР (з 1929), дійсний член ВАСГНІЛ (з 1935). Організував першу на Україні кафедру гідрології при Київському політехнічному інституті, яку було перетворено у 1926р. на Науково-дослідний інститут водного господарства. Народився Євген Опоків в с. Руда, Київської області. Початкову освіту здобув вдома. З 1878 по 1886 рік навчався в Київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Цього ж року він вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Після першого курсу залишає його і вступає до Петербурзького технологічного інституту і закінчує його 1892р., отримавши спеціальність - інженер-технолог. З 1894р. він працює інженером-технологом з осушення боліт Полісся, з 1902 по 1912 рік керує гідротехнічними роботами в Мінській губернії. Цей період його наукової і практичної діяльності був досить успішним. Використовуючи багатий матеріал Західної експедиції, Євген Володимирович написав понад 90 наукових праць. Серед них і фундаментальна праця «Режим речного стока в бассейне Верхнего Днепра выше г. Киева». Перший том її вийшов у світ 1904р., другий - в 1913р.

Впродовж 32 років Опоків провадив спостереження в басейні Дніпра, встановив факт накопичення та витрати вологи в ґрунтах в балансі води в ріках. Він уточнив рівняння круговороту в річкових басейнах в окремі роки введенням додаткового складника, що враховує «прибуття» та «витрату» вологи в ґрунті: атмосферні опади дорівнюють річковому стоку плюс витрати на випаровування, плюс накопичення вологи в ґрунті, мінус витрати її при осушенні ґрунтів. Саме це рівняння в теорії гідрології і носить назву Пенка-Опоківа. 1908р. йому присуджується премія Академії наук. 1915р., вченого нагородили великою золотою медаллю ім. Літке. В 1916р. він дістає звання члена-кореспондента Міністерства землеробства.

1.4.1926р. було прийнято рішення створити Науково-дослідний інститут водного господарства України. Першим директором інституту став Євген Опоків. Головною метою діяльності інституту - комплексне дослідження і вивчення водних ресурсів республіки і найбільш раціональне їх використання. До 1936р. вчений опублікував понад 200 робіт. Його роботи були високо оцінені. У 1926р. Опокову присуджено ступінь доктора гідрології. В 1929р. Опокова обирають академіком Академії наук УРСР, а в 1935р. - дійсним членом ВАСГНІЛ. Вчений бере активну участь у наукових конференціях з питань вивчення продуктивних сил, землевпорядкування, меліорації. Його ім’я стає добре відомим серед світової наукової громадськості. Його вважають творцем київської школи гідрологів. Найважливіші наукові праці вченого: «Речные долины Полтавской губернии» (1901), «Режим речного стока в бассейне Верхнего Днепра и его составных частях в период 1876-1908 гг.» ч. 1-2 (1904-1914), «Водные богатства Украины» (1925), «Сільськогосподарська гідротехніка» (1925), «Проблеми Великого Дніпра» в книзі «Водне господарство України» (1932).

В 1936р. наукова громадськість готувалась урочисто відсвяткувати 40-літній ювілей його науково-дослідницької роботи. Президія Академії наук УРСР створила комісію. Але цьому не судилося збутися. За наклепницьким доносом та звинуваченням у німецькому та польському шпигунстві 4.11.1937р. Опокова арештували. В енциклопедичних довідниках подається дата смерті Євгена Оппоківа 1.9.1938р. А насправді, Євген Оппоків був розстріляний через тиждень після винесення вироку 11.11.1937р. у Києві. А місцем поховання став ліс біля селища Биківня під Києвом. Наукові праці вченого були вилучені з бібліотек, а його ім’я було занесено до списку осіб, яких треба забути [17].

Максимович Микола Іванович – разом із Опоковим, основоположник гідрології в Україні, автор двотомного ілюстрованого видання «Дніпро і його басейн» (1901) В Україні перші систематичні гідрологічні дослідження проводилися на Дніпрі на початку 19 століття, переважно для потреб водного транспорту. Планомірні гідрологічні дослідження виконували партії Навігаційно-описової комісії (1875—1898), «Західна експедиція з осушення боліт», для потреб осушення Полісся, 1873—1898, експедиція зі зрошування на Півдні Росії (1880—1898). Наприкінці 19 ст. були здійснені перші узагальнення щодо гідрології Дніпра - М. І. Максимовичем, почато вивчення окремих річкових басейнів. У 1925-1930рр. Українською метеорологічною службою була створена стаціонарна гідрологічна мережа з вивчення режиму поверхневих вод, розпочато випуск «Гідрологічного щорічника».

Огієвський Анатолій Володимирович (31.8.1894, м. Стародуб - 3.4.1952, Київ) - український гідролог, доктор технічних наук з 1936p., професор з 1937p.; один з основоположників гідрологічної школи в Україні. В 1922р. закінчив Київський політехнічний інститут. З 1926р. працював в Науково-дослідному інституті водного господарства. У 1933-1952pp. - завідуючий відділом гідрології, 1937-1939pp. - директор цього інституту. В 1928-1932pp. керував Службою гідрологічних оповіщень Дніпробуду. Ініціатор створення і директор (1944-1946pp.) Київської науково-дослідної гідрологічної обсерваторії. Одночасно з 1931p., викладав у Київському гідромеліоративному інституті; в 1934-1952pp. - завідуючий кафедрою гідрології, гідрометрії та гідрогеології цього інституту. Досліджував режим річкового стоку, прогнозував водний режим річок України, виконував гідрометричні роботи. Розробив макрогенетичну теорію формування стоку, запропонував методику визначення максимальних витрат талих вод за наявністю та відсутністю спостережень за стоком. Вперше для всієї території України розробив формули розрахунку зливального стоку. Вивчив питання регулювання сезонного і багаторічного стоку, впливу системи водосховищ на паводковий стік. Організатор Богуславської експериментальної гідрологічної бази (1946p.). Автор підручників та навчальних посібників для вузів з гідрології і гідрометрії [6, 115].

Калінін Геннадій Павлович (23.11.1916 - 2.1.1975), гідролог. З родини вчителів. В 1932р. вступив на гідрологічний факультет Харківського гідрометеорологічного інституту. Одночасно вивчав курс математики в Харківському університеті. В інституті брав активну участь у роботі наукового студентського гуртка й уже в студентські роки опублікував перші наукові статті. В 1938р. вступив в аспірантуру Харківського гідрометеорологічного інституту, де під керівництвом відомого інженера- гідротехніка й гідравліка проф. Я. Т. Ненько розробив ряд методів гідрологічних прогнозів. Після захисту дисертації (1940р.) він доцент, а з 1941р. - завідувач кафедри гідрології й водних досліджень Харківського гідрометеорологічного інституту. В 1952р. він захистив докторську дисертацію. Був одним з ініціаторів створення Інституту водних проблем АН СРСР і проробив у ньому з 1968 по 1975рр. Очолюючи відділ регіонального й глобального водообміну, він заклав основи глобальної гідрології, що вивчає загальні закономірності водообміну на Земній кулі з урахуванням діалектичного взаємозв'язку гідросфери з атмосферою й підземними водами. Автор більше 200 робіт, у тому числі 8 монографій і 2 підручників. Лауреат премії ім. М. В. Ломоносова першого ступеня (1969, за роботу "Проблеми глобальної гідрології"), Державної премії (1981) у складі авторського колективу за книгу "Світовий водний баланс і водні ресурси Землі".