ОСНОВНІ НАУКОВІ ШКОЛИ В УКРАЇНІ



Ландшафтознавство

У кінці XIX ст. у Росії формується потужна географічна школа. Її засновником став професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв, великою науковою заслугою якого було створення науки про ґрунт.

У 1898 р. він дійшов думки про необхідність розроблення нової науки про співвідношення і взаємодію між усіма компонентами живої і неживої природи і про закони їх спільного розвитку. Сам Докучаєв не дав ніякої назви цій науці і не встиг здійснити свій задум – присвятити їй спеціальну книгу. Але його найближчі учні і послідовники передбачили в ідеях Докучаєва початок сучасної географії.

У 1898-1900 рр. вийшла серія статей, у яких В. В. Докучаєв викладав своє вчення про зони природи, або природно-історичні зони. Це вчення послужило немовби вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між живою і неживою природою. Вперше зональність трактувалась як світовий закон, дія якого поширювалася на всі природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи і «мінеральне царство».

Докучаєв вперше на практиці здійснив принцип комплексного польового дослідження територій шляхом організації відомих експедицій Нижньоновгородської (1882-1886), Полтавської (1888-1894) і Особливої степової (1892-1898). У ході останньої експедиції було покладено початок принципово новому методу дослідження – стаціонарному: на 3 типових ділянках степової зони здійснювались багаторічні дослідження всього комплексу природних процесів у їх динаміці, а також велися досліди щодо меліоративного впливу на природу з метою її перетворення.

Своє вчення про природні зони вчений хотів поставити на службу практиці: для кожної із виділеної ним зони він запропонував схему меліоративних і агротехнічних заходів для того, щоб піднести рівень сільського господарства. До цього часу залишається прикладом його праця «Наші степи в минулому і тепер» (1892), в якій на основі глибокого комплексного аналізу степових ландшафтів їх походження і сучасного стану запропонована всебічно розроблена програма їх перетворення. Докучаєв є засновником прикладної географії, а точніше – прикладного ландшафтознавства.

В. В. Докучаєв виховав цілу плеяду географів-дослідників нового типу, які розвинули його ідеї. Головною школою цих досліджень були докучаєвські експедиції. Власне, пройшовши через них, стали видатними географами А.М.Краснов, Г.Ф.Морозов, Г.М.Висоцький, Г.І.Танфільєв. Серед знаменитих учнів Докучаєва – М.М.Сибірцев, В.І.Вернадський, К.Д.Глінка. Його послідовниками стали Л.С.Берг, С.С.Неуструєв, Б.Б.Полинов та ін. Докучаєвська географічна школа – явище унікальне в історії науки за її згуртованістю, прогресивністю ідей і спрямованістю і тим впливом, який вона мала на подальший розвиток географії.

На початку ХХ ст. в теорію і практику географії надійно увійшла докучаєвська концепція природної зональності. Г.М.Висоцький ще в 1899 р. вніс у неї суттєві доповнення, а в 1905 р. запропонував перший кількісний критерій для розмежування зон – показник атмосферного зволоження у вигляді відношення річної кількості опадів до випаровування.

Завдяки працям послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх межі уточнювалися на карті. Тим самим створювалася модель для синтезу в природному районуванні. З цього часу починається вживатися термін «фізико-географічне районування».

Перший досвід такого районування, що поклав початок переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г. І. Танфільєву (1897). Танфільєв розділив європейську Росію на фізико-географічні області, зони і округи. Це районування ще багато в чому недосконало, але для свого часу воно було найбільш детальним і обґрунтованим. За ним послідували інші схеми для тієї самої території – П. І. Броунова (1904), О.О. Крубера (1907), В. П. Семенова-Тянь-Шанського (1915). У них так чи інакше відбився зональний принцип, а, крім того, автори прагнули врахувати інші чинники фізико-географічної диференціації, зокрема рельєф [18].

Накопичений досвід комплексних досліджень у різних регіонах з різними практичними завданнями на різних територіальних рівнях детальності наблизив дослідників до більш переконливого твердження в об’єктивному існуванні закономірних взаємообумовлених територіальних поєднань природних компонентів. Ще в 1895 р. А.М.Краснов назвав такі поєднання географічними комплексами (маючи на увазі територіальні одиниці, близькі до докучаєвських зон). На початку ХХ ст. ця ідея втілилася у поняття про ландшафт. Впродовж десятиліття 1904-1914 рр. наукове уявлення про ландшафт у різних формах було запропоноване незалежно одне від одного багатьма вченими і важко надати будь-кому із них перевагу, оскільки ідея ландшафту після праць В.В.Докучаєва вже назрівала очевидно.

Г. М. Висоцький, самостійно розвивав уявлення про ландшафт, який вважав за краще називати терміном «природний округ», або «місцевість». Він вважав, що різні місцевості повинні відрізнятися характером внутрішньої строкатості або одноманітності умов місця розповсюдження лісу і відповідних цим умовам рослинних співтовариств. У цій думці можна побачити уявлення про морфологію ландшафту, що отримало розвиток значно пізніше. З іншого боку, «природні округи» Висоцький розглядав як початкові одиниці всієї системи районування: вони об’єднуються в природні області, а останні – в країни. Висоцькому належить ідея створення синтетичних карт, які згодом стали іменуватися ландшафтними картами.

Перше визначення терміна «ландшафт» дав Л.С.Берг. У 1913 р. у статті «Опыт разделения Сибири и Туркистана на ландшафтные и морфологические области» він писав, що предметом фізичної географії є ландшафти.

Л. С. Берг визначив ландшафт як «область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, що повторюється впродовж відомої зони Землі». Зараз це визначення уявляється недостатньо чітким, але не слід забувати, що це перше визначення. При всій недосконалості воно містить надзвичайно важливу вказівку – на зв’язок між ландшафтом і природною (ландшафтною, за Бергом) зоною.

Цікаві висновки зробив російський ґрунтознавець, геоботанік і фізико-географ Р.І. Аболін (1886-1938), який наблизився до правильного розуміння співвідношення загальних і місце­вих географічних закономірностей. За Аболіним, природні компоненти тісно переплітаються й формують складний комплекс у вигляді епігеми (географічнаоболонка), яка огортає Земну кулю. Епігема залежно від широтної зональ­ності ділиться на «епізони», а стосовно геологічної історії – на «епіобласті». У межах областей за місцевими умовами спостерігаються «епітипи» (наприклад, болото).

Отже, Р.І. Аболін систему поділу земної поверхні подав зверху до низу, від ландшафтної оболонки до елементарно­го комплексу (фації). Але ця система була розроблена не до кінця і залишилася мало відомою.

Таким чином, у фізичній географіїтого періоду почина­ла закладатися ідея природного комплексу, взаємозв’язку між його компонентами.

Подальший розвиток фізичної географії зумовив необхідність вели­ких експедицій для вивчення малодосліджених земель. У зв’язку із сільськогосподарським освоєнням нових територій виникає потреба в ландшафтних картах, які складались на основі польових досліджень. Водночас з’являється необхідність систематизувати природно-територіальні комплекси (ПТК) при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження стає най­більш проста комплексна одиниця поділу – елементарний ландшафт (за С.П. Крашенинніковим).

У 1947 р. вийшла друком праця Л.С. Берга «Географические зоны Советского Союза», у вступі до якої він доповнив своє перше визна­чення ландшафту, навів конкретні приклади. Берг писав: «Географический ландшафт есть такая совокупность или группировка предметов и явлений, в которой особенности рельефа, климата, вод, почвенного, растительного покрова и животного мира, а также, до известной степени, деятельность человека сливаются в единое гармоничное целое, типически повторяющееся на протяжении данной зо­ны Земли». Л.С. Берг розумів ландшафт широко і трактував його як типологічне поняття (зазначав, що закономірно повторюються в межах однієї зони такі ландшафтні комплекси, як болото, горбисті піски та ін.), і як регіональний індивідуальний комплекс (Валдайська височина, Середньо-Сибірське плоскогір’я та ін.). Від нього і пішли два основні напрями в ландшафтній географії – типологічний і регі­ональний.

Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходило з учення Л.С. Берга, розвинув Л.Г. Раменський. Він зазначав, що ландшафтскладається з епіфацій (фацій), які формуються в різних умовах міс­цезростання, увів в ландшафтознавство термін «урочище».

Вчення про ландшафт продовжували розвивати в радянський пе­ріод А.О. Григор’єв, Б.Б. Полинов, пізніше М.А. Солнцев. А.О. Григор’єв звернув увагу на вивчення процесів у ландшафті, обґрунтував поняття про географічну облонку Землі (описав тропічну і субтропі­чну ландшафтні зони).

У 30-х роках Б.Б. Полинов почав розробляти вчення про ланд­шафт на геохімічній основі, запропонував методологію нового нау­кового напрямку. Ним встановлено поняття «геохімічний ланд­шафт». Це парагенетична асоціація елементарних ландшафтів (елю­віального, супераквального і субаквального), зв’язаних між собою міграцією хімічних елементів. Його частинами є, наприклад, водо­діл, схил, долина, водойма.

У повоєнний період на наукову арену виходить М.А. Солнцев, який очолює школу ландшафтознавців Московського державного університету. Він розвинув уявлення про ландшафт, його морфоло­гічну структуру, дав нове визначення ландшафту.На основі польо­вих досліджень показав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має морфологічні частини, тобто він визнавав урочище і фацію, які служать предметом польової зйомки.

У цей самий період широко практикуються ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в інших центрах: у Ленінграді – А.Г.Ісаченко, у Воронежі – Ф.М.Мільков, у Львові – К.І. Геренчук і Г.П.Міллер, у Києві – О.М. Маринич і П.Г.Шищенко , в Іркутську – В.Б.Сочава.

Перший період ландшафтознавчих досліджень (50–60-ті рр.) пов’язаний із розробленням теоретичних і методичних основ, що супроводжувалось складанням ландшафтних карт різних масштабів, написанням перших посібників з теорії ландшафтознавства (Геренчук, 1969) та методики ландшафтного картографування (Міллер, 1972). Основна увага приділялась вивченню генезису, історії розвитку і структури ландшафтів, питанням їхньої класифікації та прикладного використання для цілей сільського господарства, землеустрою та ін.

Ландшафтознавчі дослідження в цей час поєднували з розробленням принципів і методів фізико-географічного районування України, що згодом було втілено у фундаментальній праці “Физико-географическое районирование Украинской ССР” (1968). Важливою віхою в розвитку ландшафтознавства стала Друга всесоюзна нарада з питань ландшафтознавства, яка відбулась у Львові в 1956 р.

Основними центрами розвитку ландшафтознавчої науки в той час були Львівський, Київський, Чернівецький і Таврійський університети та відділення географії Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Академії наук України. Ландшафтознавство у Львівському університеті започаткував К.І. Геренчук, який з 1954 по 1974 рр. завідував кафедрою фізичної географії, а пізніше (до 1984) працював професором цієї ж кафедри. Під його керівництвом у 50–60-х рр. ХХ ст. було захищено дев'ять кандидатських дисертацій у галузі ландшафтознавства.

Розвиток ландшафтознавства у Київському університеті пов’язаний з дослідженнями член-кореспондента НАН України О.М. Маринича, який працював там з 1946 по 1971 рр. (з 1958 по 1971 рр. завідував кафедрою фізичної географії). Його наукові пошуки присвячені геоморфології та фізичній географії Полісся, вивченню природно-територіальних комплексів України. Ним розроблено низку теоретичних та методичних питань з фізико-географічного районування, ландшафтознавства, наукові засади раціонального природокористування на основі ландшафтознавчого підходу.

Комплексні фізико-географічні дослідження у відділені географії Інституту геофізики ім. І.С. Субботіна АН України були започатковані в 1964 р. академіком П.С. Погребняком. Після створення відділу фізичної географії протягом десяти років (1965-1975) за розробленим ним ландшафтно-геохімічним методом проводили дослідження на мережі комплексних географічних стаціонарів в Українському Поліссі (Межигір’я), Лісостепу (Тростянець, Михайлівська цілина, Феофанія, Саврань) і Степу (Раденськ) результати яких мали важливе загальнонаукове і прикладне значення.

В Чернівецькому університеті ландшафтознавчі дослідження були започатковані ще в 1953 р. Геренчуком К.І. (в 1945–1954 рр. завідував кафедрою фізичної географії) і розвинуті Л.І. Воропай, М.О. Куницею, М.М. Рибіним (1966 р.), які вивчали переважно природні територіальні комплекси Українських Карпат.

Комплексні фізико-географічні дослідження з природного районування і вивчення структури ландшафтів Криму проводили і в Таврійському університеті. Результати викладені в роботах В.Г. Єни (1960 р.), П.Д. Підгородецького (1961 р.) та інших.

Другий період розвитку ландшафтознавства (70–80-ті рр.) характеризується підвищеною увагою до вивчення структури і, особливо, функціонування й динаміки ландшафтів як експедиційними, так і стаціонарними методами на базі комплексних географічних стаціонарів, зокрема, Академії наук України (Димерський – Полісся (1981) і Львівського університету (Розтоцький – Розточчя (1969) і Чорногірський у Карпатах (1979)). Розгорталися дослідження з геофізики і геохімії ландшафтів, широко впроваджувалися дистанційні, аерокосмічні та математичні методи у ландшафтзнавство.

Продовжували розробляти питання теорії ландшафтознавства і фізико-географічного районування. Створюються нові ландшафтні карти на окремі регіони і в масштабах усієї країни, регіональні ландшафтознавчі описи і характеристики.

Були з геосистемний позицій проаналізовані фізико-географічні фактори середовища (А.М. Оліфеов, Таврійський університет), розроблені теоретичні та методичні засади ландшафтознавчих досліджень гірських територій (Г.П. Міллер, Львівський університет), ландшафтознавчі основи регіонального проектування (П.Г. Шищенко, Київський університет), радіогеосистемний підхід для дослідження природних територіальних комплексів (В.Ю. Некос, Харківський університет), концепція природно-господарських територіальних систем (Г.І. Швебс, Одеський університет), уявлення про просторово-чаову організацію геосистем і геосистемні взаємодії (В.А. Боков, Таврійський університет), основи палеоландшатознавства (М.Ф. Веклич, Інститут географії НАН України) та інші перспективні напрями.

Свідченням зростаючого потенціалу українського ландшафтознавства було проведення республіканського ландшафтознавчого семінару у Шацьку (1982 р.) та двох Всесоюзних нарад з питань ландшафтознавства – восьмої у Львові (1988 р.) і дев’ятої у Вінниці (1990 р.).

Значно розширилась сфера прикладних ландшафтознавчих пошуків – розвитку набули ландшафтно-інженерні, ландшафтно-меліоритавні, ландшафтно-рекреаційні, ландшафтно-проектувальні та інші дослідження. Розробляються ландшафтознавчі основи раціонального регіонального природокористування тощо.

Третій, сучасний, етап розвитку ландшафтознавчої науки в Україні (90-ті рр. по сьогоднішній день) пов’язаний із значним розширенням можливостей розвитку географічної науки в умовах державної незалежності України та впровадженням нових підходів. Для цього періоду характерне впровадження постнекласичних методологій (в 1994, 1996 і 1998 рр. в Києві відбулись три спеціальні конференції), ідей і методів екології у ландшафтознавство, геоінформаційних технологій і розроблення геоекологічних інформаційних систем. Так, наприклад, у Львівському університеті формуються середньомасштабні геоекологічні бази даних для Українських Карпат, басейну Верхнього Дністра і великомасштабні для міста Львова і кількох ключових ділянок Українських Карпат.

Розроблено нові напрямки ландшафтознавства, що стосуються методологічних проблем ландшафтознавчого аналізу і синтезу (В.М. Пащенко), організації геопростору і стратегії природокористування в горах (О.П. Ковальов), еколого-геохімічного аналізу ландшафтів (В.М. Гуцуляк), аналізу стійкості геосистем до антропогенних навантажень (М.Д. Гродзинський), ландшафтно-геохімічного аналізу й оцінки екологічного стану територій (Л.Л. Малишева), аналізу антропогенних ландшафтів Правобережжя України (Г.І. Денисик), закономірностей організації ландшафтознавчих фацій (В.М. Петлін), еколого-ландшафтознавчого аналізу гірських територій (А.В. Мельник), екогеохімії ландшафтів у зонах техногенезу (Ю.Г. Тютюнник) та ін.

В останні десятиліттяу зв’язку з дослідженням екологічних нас­лідків взаємодії суспільства і природи (особливо після аварії на Чор­нобильській АЕС) має місце екологізація географії і, зокрема, ландшафтознавства. В Україні з’являються праці, присвячені геоекологічному аналізу та оцінці різних територій. Це праці Давидчука В.С., Волошина І.М., Гриневецького В.Т., Гродзинського М.Д., Гуцуляка В.М., Малишевої Л.Л., Маринича О.М., Мельника А.В., Некоса В.Ю., Пащенка В.М., Руденка Л.Г., Черваньова І.Г., Шищенко П.Г. та ін. Розробляються теоретико-методичні основи геоекологічних (ландшафтно-екологічних) досліджень, створюються схеми районування на ландшафтній ос­нові та ін. Сформувалася самостійна наука – ландшафтна екологія (М.Д. Гродзинський, 1994; В.М. Гуцуляк, 2002).

Крім екологічного (головного) напрямку досліджень, зберігається зацікавленість питаннями функціонування, динаміки і розвитку ландшафтів, геохімії ландшафтів.

Останніми роками також спостерігається повернення інтересу до до­слідження просторової структури ландшафтів – ландшафтного різ­номаніття. Більш широкого застосування набули комп’ютерні технології. Продовжуються дослідження антропогенних ландшафтів України [29, 41].

Метеорологія – кліматологія

Епоху в історії кліматології склало винахід термометра і барометра (XVI, XVII ст.), Але лише з XVIII ст. метеорологічні спостереження набули більш-менш науковий характер. Спочатку спостереження велися окремими особами, в більшості випадків ученими, які цікавилися метеорологією, і в багатьох випадках ці спостереження були нетривалими. Лише у великих містах - Петербурзі, Парижі, Упсалі, Празі, Берліні та Лондоні-спостереження велися майже без перерв з початку XVIII ст. Найбільш довгий, майже безперервний ряд інструментальних метеорологічних спостережень в Росії був початий в Петербурзі в 1725 р. академіками щойно створеної Петром I Академії наук. XVIII ст. було століттям найбільших географічних відкриттів, які мали великий вплив і на розвиток кліматології, так як дали великий матеріал для вивчення клімату: За ініціативою Петра I була почата перша інструментальна зйомка країни. У 1725 р. він же власноруч написав припис Берингу побудувати на Камчатці суду, плисти на них на північ уздовж землі і "шукати, де она зійшлася з Америкою". Це питання цікавило Петра з точки зору можливості знайти шлях через Льодовитий океан у Китай та Індію . Дві експедиції Берінга, що тривали з 1725 по 1743г.; ознаменовані рядом найбільших відкриттів і наукових досліджень, які дали багатий географічний, картографічний та гідрографічний матеріал. У числі учасників цих експедицій були натураліст Гмелін і астроном Деліль. Вони організували метеорологічні станції в Казані, Єкатеринбурзі ( нині Свердловськ), Тобольську, Єнісейські, Томську, Туруханска, Іркутську, Якутську, Селенгінську, Нерчинську. Ряди спостережень на цих станціях, хоча і не були безперервними з часу їх організації, все ж таки є одними з найбільш довгих рядів спостережень і ще у XVIII ст . дозволили отримати уявлення про клімат величезній території, абсолютно до тих пір недослідженою. Спостереження велися за інструкцією, яка встановлювала їх терміни, а також метеорологічні елементи та явища, що підлягають спостереженню. Спостереження проводилися до 1749 р., і матеріали багатьох з них надруковані Академією наук .

Зіставляючи серйозну підготовку, цілеспрямованість і розмах зазначених вище робіт в Росії зі станом метеорологічних спостережень в той час в інших країнах і з огляду на виняткові труднощі організації метеорологічної мережі в Сибіру, ​​слід визнати, що нічого подібного в інших країнах не було. Скоро, однак, вчені стали розуміти, що для розвитку метеорології і кліматології істотно важливим є зіставлення даних про погоду різних пунктів між собою. Геніальний російський учений М. В. Ломоносов раніше за всіх оцінив значення такого зіставлення.

Роботи М. В. Ломоносова показують, як високо оцінював він ту користь, яку може принести людству знання метеорології.

М. В. Ломоносов вважав метеорологію самостійною наукою, головним завданням якої було "передзнання погоди". Було організовано за приватною ініціативою Маннгеймский метеорологічне товариство, яке створило в Європі на добровільній основі мережу з 39 метеорологічних станцій (в тому числі три в Росії - Санкт-Петербурзі, Москві, Пишменскій завод), укомплектованих єдиних і проградуйовані приладами. Мережа функціонувала 12 років.

Таким чином, до кінця XVIII ст. старе уявлення про різноманітність кліматів землі вже було підкріплено рядами інструментальних спостережень, абсолютно ясно визначилися найважливіші загальні причини існування різних кліматів, а також намітилися і деякі проблеми практичної кліматології. Все це були зародки ідей, яким судилося отримати повний розвиток у наступному столітті, коли вже стало можливим застосовувати паралельні ряди спостережень метеорологічних станцій для порівняння кліматів.

Великим етапом в історії розвитку кліматології було виникнення центральних метеорологічних установ, в обов'язок яких входила організація мережі метеорологічних станцій, постачання їх приладами та інструкціями для спостережень, збір, контроль та опублікування матеріалів цих спостереженні. Ці установи більшою чи меншою мірою забезпечували якість і порівнянність спостережень, шляхом публікації матеріалів робили їх доступними широкому колу дослідників, що дозволяло зробити великі кліматологічні роботи.

У Росії на самому початку XIX ст. передові вчені прийшли до думки про необхідність організації центрального метеорологічного установи. У 1810р. засновник Харківського університету В. Н. Каразін виклав у доповіді Московському суспільству любителів єство знання ідею про необхідність централізованого керівництва мережею метеорологічних станцій та наукової обробки їхніх спостережень а в 1818г. запропонував план організації Державного метеорологічного комітету, в який повинні були надходити і там оброблятися результати спостережень ряду метеорологічних станцій, що знаходяться в різних частинах країни. Основною метою цієї організації він вважав "сприяння розвитку торгівлі, мореплавства і військового мистецтва", але особливо він звертав увагу на користь метеорології для землеробства. Ідеї Каразіна нескоро втілилися в життя.

У міру накопичення метеорологічних спостережень робилися спроби охарактеризувати географічний розподіл окремих кліматичних показників, насамперед температури і тиску повітря.

У середині XIX ст. виникають державні мережі станцій. А на початку століття працями А. Гумбольдта і Г. Дове в Німеччині закладаються основи кліматології.

Перша карта ізотерм (річних) всієї земної кулі була побудована натуралістом і мандрівником А. Гумбольдтом в 1817р. на підставі даних всього 57 станцій, і лише в 1848г. Дове побудував ізотерми січня і липня. Перші ізобари з даними про переважаючих вітрах всієї земної кулі були побудовані гупання в 1869 р.

Подальше накопичення матеріалів спостережень зробило можливим поглиблення кліматологічної теорії, що знайшло яскраве відображення в класичних роботах А. І. Воєйкова про сніговому покриві (1871 і 1889), про атмосферної циркуляції (1874), про климатах земної кулі (1884), у ряді робіт австрійського метеоролога Ю. Ханна (що відносяться до клімату різних частин світу), вперше який пояснив походження фена, в роботах В. Кеппена та ін

Основоположником кліматології в Росії був геніальний географ і кліматолог Олександр Іванович Воєйков (1842 - 1916 рр..). Він написав величезну кількість робіт з самим раз-; дообразним питань кліматології.

Цінність робіт Воєйкова полягає насамперед у тому,: то в них всі явища, що відбуваються в атмосфері, розглядали ись в нерозривному зв'язку з географічним середовищем, вперше була розкрито сутність процесів, що створюють клімат. Крім> го, роботи Воєйкова мали практичну спрямованість, апример, в них вперше була висловлена ​​думка про організованої анном втручанні людини в кліматичний процес метою зміни клімату. Воєйков вказував ще в 1908 р. на необхідність використання вод басейну Аралу в маловодні роки для штучного зрошення, так як це, на його думку, має змінити місцевий клімат. Однак ідеї А. І. Воєйкова, як ідеї та інших передових російських вчених, в той час не могли здійснитися.

З робіт з кліматології, виконаних до Великої Жовтневої соціалістичної революції, слід також відзначити роботи І. В. Фнгуровского з вивчення клімату Кавказу, А. В. Вознесенського і В. Б. Шостаковича з клімату Східної Сибіру, ​​Б. І. Срезневського з вивчення бур і хвиль холоду.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції кліматологія в нашій країні отримала великий розвиток. У Головній фізичній обсерваторії був створений відділ кліматології, який приступив до роботи по більш повному вивченню клімату СРСР і розробці різних теоретичних питань і проблем з кліматології. Кліматологією почали займатися також в Інституті Географії Академії наук СРСР, Арктичному і антарктичному 'науково-дослідному інституті, Інституті аерокліматологіі (нині Московське відділення Все-"союзної науково-дослідного інституту гідрометеорологічної інформації - Світового центру даних) та інших; наукових установах.

Велике і постійна увага стала приділятися правильному розміщенню станцій з тим, щоб територія СРСР була висвітлена повністю. Було організовано багато полярних, морських, сільськогосподарських, курортних, гірських та інших метеорологічних станцій і обсерваторій. З 1937 р. в Арктиці на багаторічних льодах стали створюватися дрейфуючі станції. Спостереження нх мали велике значення в пізнанні природних умов Полярного басейну.

У 1956 р. низкою держав, у тому числі і СРСР були оргат нізованной-великі метеорологічні спостереження на всьому просторі земної кулі, включаючи й Антарктику, а також спостереження в-високих шарах атмосфери. Ці спостереження в період 1957-1958 рр.. входили в програму Міжнародного геофізичного року, а потім продовжилися в порядку міжнародного геофізичного співробітництва. Вони мали величезне значення у з'ясуванні природи різних атмосферних явищ, зокрема процесів, що відбуваються в південному околополюсной районі, а також кліматичних умов Антарктики (роботи Н. П. Русина та ін.)

Для вивчення припливу променистої енергії Сонця в СРСР була створена велика кількість актінометричних станцій. Центром робіт по актинометри була магнітна і метеорологічна обсерваторія в Павловську (під Ленінградом). Розробкою актінометричних приладів, якими потім були оснащені метеорологічні станції, займалися С. І. Савінов, М. М. Калита, Ю. Д. Янншевскнй та інші.

Результати актінометрпческіх спостережень дозволили досліджувати умови надходження сонячної енергії на земну поверхню і її подальші перетворення, а також вивчити закономірності і географічний розподіл теплового балансу н його складових на поверхні землі. Ці роботи (М. І. Будико, Т. Г. Берлянд, В. Л. Гаєвського, 3. І. Півоваровою та ін) мали велике значення для пояснення процесів, що відбуваються в атмосфері і на поверхні землі, так як сонячна енергія є найголовнішим климатообразующих-щим чинником.

Значний розвиток мережі метеорологічних і актінометричних станцій дозволило кліматологам після Великої Жовтневої соціалістичної революції всебічно обслуговувати різні галузі народного господарства. Для задоволення запитів Головною геофізичною обсерваторією ще в 1931-1932 рр.. були опубліковані два випуски кліматологічного довідника СРСР, а з 1938 р. почалися роботи по складанню випусків нового довідника (Довідника з клімату СРСР). У них публікувалися кліматологічні дані по республікам, краях і областях СРСР. Крім того, в Головній геофізичної обсерваторії була складена серія кліматичних карт для Великого радянського атласу світу і Морського атласу. У 1955 р. випущений у світ Атлас теплового балансу, потім-послідувало видання Атласу теплового балансу земної кулі. Головною геофізичною обсерваторією спільно з Державним гідрологічним інститутом в 1974 р, був опублікований Атлас світового водного балансу.

Крім Довідників н Атласів було написано значну кількість робіт з клімату СРСР і його окремих частин. З них відзначимо праці А. А. Камінського про розподіл тиску повітря на території Радянського Союзу, про клімат і погоду рівнинній місцевості, про перенесення водяної пари з морів на Європейську територію СРСР н ін Велике значення для розвитку вітчизняної кліматології мали роботи Л. С. Берга.

Берг розробив географічну класифікацію кліматів і склав карту кліматів земної кулі. Він висвітлив питання про зміну клімату в різні геологічні епохи та історичний період, крім того, дав кліматичні опису окремих районів нашої країни - Іссик-Куля, Байкалу, Аральського моря, Туркестану. Цінність робіт Берга в тому, що в них тісно пов'язаний клімат з географічним середовищем і типами ландшафту [7].

З робіт з кліматології слід відзначити також праці В. Ю. Візе з клімату Арктики і Якутії, монографію Є. С. Рубінштейн про розподіл температури повітря на території Радянського Союзу, монографії про зміну клімату (Є. С. Рубінштейн, Л. Г. Полозова , М. І. Будико), роботи О. А. Дроздова про розподіл атмосферних опадів на території СРСР та ін Були складені кліматичні опису Радянського Союзу по великих фізико-географічних районах (Європейська частина, Західна Сибір, Східний Сибір і ін.) В останні роки вийшла в їде велика серія кліматичних описів і довідників зарубіжних країн світу, систематизована по континентах.

Розроблено класифікацію клімату у зв'язку з географічною зональністю (М. І. Будико, А. А. Григор 'єв). Велике значення має розроблена Б. П. Алісова генетична класифікація клімату, в основу якої покладені походження повітряних мас і характер їх циркуляції. З цієї точки зору їм написані роботи з клімату СРСР і зарубіжних країн. В області синоптичної кліматології слід відзначити роботи Г. Я. Вангенгейм, Л. А. Вітельса, Б. Л. Дзердзеев-ського, X. П. Догосяна, С. П. Хромова. У цих роботах розглянуті загальні питання зв'язку клімату з циркуляцією атмосфери, зокрема закономірності виникнення аномалій окремих років і коливань клімату, а також висвітлено окремі важливі сторони кліматообразованія, наприклад утворення мусонів.

У зв'язку з тим, що характеристики клімату по окремих елементах не для всіх цілей достатні, виник напрям, що отримало назву комплексної кліматології, згідно з якою клімат характеризується повторюваністю типів погоди, тобто певними поєднаннями метеорологічних елементів. Комплексна кліматологія в СРСР була розроблена Є. Є. Федоровим і Л. О. Чубукова.

У СРСР в 40-х роках великий розвиток отримала ще одна Галузь метеорології - фізика приземного шару повітря. Процеси, що відбуваються в цьому шарі, роблять значний вплив на умови формування погоди, мікроклімату і клімату. Фізика приземного шару повітря має велике практичне значення оскільки в цьому шарі протікає майже вся господарська діяльність людини. В царині цієї науки та застосування її у кліматології важливі результати були отримані М. І. Будико, І. А. Гольцберг, Є. Н. Романової, М. П. Тимофєєвим, С. О. Сапожнікова. Ці результати мають велике значення для мікрокліматологіі і агрокліматології, а також для будівельної кліматології. Останній напрям особливо активно розроблялося М. В. Заваріной і Л. С. Гандіні.

Велику роль у розвитку кліматології зіграли також і роботи зарубіжних вчених - А. Гумбольдта, Г. Дове (Німеччина), Ю. Ганна (Австрія) та ін Гумбольдт ще в 1817 р. побудував першу карту ізотерм і вказав на важливу роль рельєфу країни в процесі кліматообразованія. Він вперше став приводити температуру повітря до рівня моря. Дове першим з кліматологів став вважати загальну циркуляцію атмосфери найважливішим климатообразующих чинником. Ганн написав низку грунтовних робіт з кліматології. З них дуже важливе значення мало «Керівництво з кліматології», випущене в 1883 р. Ця праця, неодноразово перевидавалися, був присвячений опису кліматів земної кулі.

Великий внесок у вивчення кліматів минулого часу зробили К. Брукс, X. Флен, Дж. М. Мітчелл, Г. Ландсберг і ін Останнім часом велика увага приділяється вивченню сучасної зміни клімату під впливом господарської діяльності людини. Зростаюча швидкими темпами промисловість і техніка викликали спалювання палива у величезній кількості. Завдяки цьому атмосфера тепер стала отримувати додаткове тепло, а також вуглекислий газ, концентрація якого в атмосфері почала поступово збільшуватися. Цей газ поглинає довгохвильову радіацію, що також призводить до підвищення температури в земної поверхні. Крім, того, господарська діяльність людини в цей час викликала надходження в атмосферу у великій кількості аерозолю у вигляді твердих і рідких частинок різного хімічного складу. Особливо багато такого аерозолю викидається в повітря в промислових містах. Це також робить великий вплив на температурний режим повітря. З питання вивчення впливу всіх цих антропогенних факторів на клімат є роботи М. І. Будико, К. Я. Кондратьєва, Л. Р. Ракіповоі та ін

Одним з методів вивчення антропогенних впливів служить виникло в останні роки напрямок, що носить назву моделювання клімату. Загальною його завданням є встановлення середніх характеристик клімату і протікання кліматичних процесів на підставі законів і рівнянь гідродинаміки з широким використанням в якості вихідних даних відомостей про фізичну та хімічному стані підстилаючої поверхні, особливо океанів, і атмосфери. Моделювання дозволяє проводити експерименти по відновленню ходу кліматичних процесів у минулому і передобчислювання їх на майбутнє. Слід зазначити, що ряд теоретичних моделей клімату був створений ще в довоєнні роки А. А. Фрідманом, Н. Є. Кочін, Є. М. Блінової. В. даний час можливості моделювання незмірно зростають завдяки застосуванню електронно-обчислювальних машин.

Бурхливе зростання промисловості в другій половині 20-го століття надав несприятливий вплив на атмосферу. Величезне значення набули проблеми забруднення атмосфери і розповсюдження домішок як природного, так і антропогенного походження. Знадобилося створення спеціальної служби забруднень, під керівництвом Є. К. Федорова і Ю. А. Ізраеля.

Розвиток народного господарства призвело до необхідності більш ретельного врахування властивостей атмосферних процесів. Тому стали інтенсивно розвиватися багато галузей прикладної кліматології, такі, як авіаційна, медична, будівельна та ін

У всьому світі обсяг метеорологічних досліджень зростає, накопичений великий досвід міжнародного співробітництва в проведенні таких міжнародних програм, як Програма дослідження глобальних атмосферних процесів, і унікальних експериментів, подібних Міжнародному геофізичному році (1957-1958), Атлантичного тропічного експерименту (1974) і т.д [12, 140].

Неабияку роль відіграла Київська метеорологічна школа









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь - 54.162.10.211