Метеорологія та кліматологія

Михайло Петрович Кудрицький - український метеоролог. Один з організаторів метеорологічної мережі на території України. Михайло Петрович народився 23.2.1856р. в с. Огіївка, Житомирської області. 1882р. закінчив фізико-математичний факультет Київського університету. Навчаючись в університеті, Михайло Петрович зацікавився метеорологією. Брав участь у розробці програми розвитку метеорології на території України. У 1882-1901рр. організував підготовку спостерігачів у Коростишівській учительській семінарії. Створив місцеву агрометеорологічну мережу на Поліссі. Підготував понад 150 спостерігачів-метеорологів, котрі налагодили спостереження за погодою в різних куточках України. 1900р. книга «Клімат Коростишева», в якій він узагальнив результати своїх 15-річних спостережень за погодою, експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі і була відзначена бронзовою медаллю. Проблеми клімату і мікроклімату лісу, розподілу атмосферних опадів, гроз та граду, їхній вплив на господарську діяльність в умовах Полісся узагальнив у монографії «Нові дані про вплив лісу на клімат». 1895р. за заслуги у розвиткові метеорології Російське географічне товариство нагородило Кудрицького іменною срібною медаллю. Був членом Товариства дослідників Волині, створеного 1900р. Від 1901р. жив у Житомирі. У 1901-1919рр. викладав у гімназіях, у 1919-1926рр. - у Житомирському державному університеті ім. Ів.Франка. Керував філіалом с/г комітету Наркомзему УСРР. 1920р. організував наукову бібліотеку краєзнавчого музею. Михайло Петрович Кудрицький помер 27.12.1933р. в Житомирі. 1992р. в Житомирі провулок Шкільний, в якому мешкала родина Кудрицьких, отримав ім'я Михайла Кудрицького.

Борис Ізмайлович Срезневський - метеоролог і кліматолог, професор, дійсний член АН УРСР (з 19.4.1920р.), організатор метеорологічної служби в Україні, директор Київської метеорологічної обсерваторії (1919-1934), засновник кафедра геофізики АН УРСР, кафедри с/г метрології при Народному комісаріаті освіти УРСР, ряду періодичних українських метеорологічних наукових видань. Народився 1.4.1857р. в Санкт-Петербурзі у родині філолога-славіста. У 1879р. він закінчив фізико-математичний факультету Петербурзького університету і обрав метеорологію та кліматологію. Науково-педагогічний стаж академіка Бориса Івановича Срезневського становить понад 54 роки: викладання метеорології та загальної фізики у Московському (1892-1893), Петербурзькому (1888-1891) та Воронезькому університетах; 10 років наукової праці у Головній фізичній обсерваторії ім. О.І. Воєйкова; 25 років (1894-1918) - у Дерптському університеті (Естонія), з 1899р. декан фізико-математичного факультету; 1 рік у Київському політехнічному інституті та 14 років у Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У Київському університеті з 1919р. і до кінця свого життя очолював Метеорологічну обсерваторію. Читав лекції з метеорології і геофізики у Київському інституті народної освіти. Тоді ж його обрано академіком кафедри прикладної фізики природничого відділу Української академії наук.

Академік Б.І. Срезневський - один з активних засновників Української метеорологічної служби (УкрМету) та перший науковий керівник відділу Служби погоди. Срезневський організатор метеорологічної служби в Україні, у 1920р. організував евапорометричні та поновив куле-пілотні спостереження. У 1922р. розпочав роботи з вимірювання сонячної радіації, згодом - з атмосферної оптики, а з 1928р. - з атмосферної електрики. Науковий керівник бюро погоди з 1921р. 1926р. організував при Укрнауці науково-дослідну кафедру геофізики та сільськогосподарської метеорології. Запровадив використання фронтологічного методу в оперативній роботі УкрМету. Зробив вагомий внесок у вивчення синоптичної і агрометеорології, теорії випаровування, гідрографії. Розробив теорію ознак посушливості клімату, а також одну з перших схем кліматологічного районування України. Винахідник метеорологічних та геофізичних приладів: психрометр-пращ, пластинчасті випарники, радіоінтегратори, випарна будка, полегшений випарник, сумарний зливомір, гіпсометрична лінійка, стереофотограмметри та ін. Тільки за 4 роки (1920-1923) в Українській академії наук ним на засіданнях II Природничого відділу було зроблено 32 наукові доповіді. Колом основних наукових інтересів для академіка Б.І. Срезневського було питання посух та злив, особливо важливих для пд.-сх. України. На основі обробки багаторічних метеорологічних даних Придніпровської сітки станцій для Києва ним була напрацьована теорія «ознак посухи». У 1930-і роки він написав важливу працю про водний балансДонбасу, зокрема про випаровування з замкнених водоймищ. Учений детально і глибоко розробив це питання, власноруч створив карту природного випаровування на території Європейської частини колишнього Радянського Союзу та склав Звід спостережень випаровування. Серед головних праць: «Про шляхи циклонів»; «Синоптичний аналіз термічної аномалії південного заходу СРСР у зв'язку з атмосферними збуреннями центру і сходу 1-3.11.1926р.». «Аерологічні спостереження Київської метеорологічної обсерваторії Укрнауки». Помер 24.3.1934р., похований у Києві, на 17-й дільниці Лук'янівського кладовища. Його могила з 2005р. перебуває під охороною держави. Доглядає її колектив гідрометслужби [14, 41].

Косоногов Йосип Йосипович - український фізик, геофізик, метеоролог, ординарний професорКиївського університету, академікВУАН. Народився 31.3.1866р. в станиці Кам'янська в сім'ї козака. Самостійно навчився читати у 4 роки, в 6 років вже навчався в училищі, а згодом - у Каменській прогімназії. Закінчив у 1889 році Університет святого Володимира. Працював асистентом на кафедрі фізики. У 1895-1902рр. керував Метеорологічною обсерваторією та Придніпровською метеорологічною мережею. У 1901р. після захисту магістерської дисертації призначений екстраординарним професором кафедри фізики. У 1903-1922рр. працював в Університеті св. Володимира на посаді професора, завідувача кафедри фізичної географії. У 1904р. захистив докторську дисертацію, став ординарним професором. У 1904-1922рр. керував роботою кафедри теоретичної фізики та фізичною лабораторією. Викладав курси фізики експериментальної та теоретичної фізики, метеорології, фізичної географії. У 1914-1916рр. викладав фізичну географію на курсах підвищення кваліфікації учителів-географів Києва. Ініціатор видання с/г бюлетеня Метеорологічної обсерваторії, а також окремого видання про стан цукробурякових плантацій. У 1922р. обраний академіком ВУАН. Помер 22.3.1922р. Похований в Києві на Байковому кладовищі у родинному склепі.

Сфера наукової діяльності: дослідження з фізики діелектриків, електричних коливань, оптичного резонансу, метеорології і фізичної географії. Вивчав річний хід тривалості сонячного сяйва, інтенсивність нічного випромінювання, а також залежність розвитку цукрових буряків та їх врожаю від температури і вологості повітря, атмосферних опадів, хмарності та інших метеорологічних величин. Найважливіші наукові праці стосуються дослідження оптичного резонансу та електролізу за допомогою ультрамікроскопу.

Половко Іван Кирилович (20.7.1887р., Чернігів – 24.4.1967р., Київ) - український метеоролог, кліматолог, геофізик, кандидат фізико-математичних наук, професорКиївського національного університету ім. Тараса Шевченка. 1912р. - Закінчив фізичний факультет Київського університету, де протягом майже 50 років займався наук.-пед. діяльністю. 1919р. зараховують до аспірантури. З 1912р. - працював у Київському університеті на фізичному факультеті. У 1912-1936рр. працює у Метеорологічній обсерваторії Київського університету спостерігачем, лаборантом, асистентом, старшим асистентом, геофізиком, старшим геофізиком. У 1937-1941рр. - професор, завідувач кафедри фізичної географії, у 1949-1953рр. завідувач кафедри метеорології та кліматології географічного факультету, у 1953-1956рр. - професор кафедри. Сфера наукових досліджень: загальна метеорологія і атмосферна електрика, клімат земної кулі і клімат України. Брав участь в організації метеослужби в УРСР. Праці Івана Кириловича присвячені дослідженню клімату України, питанням актинометрії, тепловому режиму грунту й повітря, радіоактивності гірських порід тощо. Основні праці: "Кліматичні елементи Києва (1881—1930)»; «Клімат Української РСР».

Тесля Іван (19.8.1902 – 12.4.1996) - український географ і педагог. Один з очільників УУОП. Народився у с.Настасів Тернопільського повіту (Галичина); член НТШ (з 1949). По закінченні Львівського Університету - науковий співробітник Інституту Геофізики і Метеорології Львівського Університету (1932-1939); 1939-1944 - референт шкільного відділу УЦК; з 1944 на еміграції в Німеччині і з 1948 в Канаді. Праці з метеорології, геофізики, кліматології і гідрографії: про довгорічні зміни кліматичних елементів земної кулі у фахових польських і німецьких журналах; нарис клімату і гідрографії України в «Географії України», демографії й історії українських поселенців у Канаді; картографії; шкільні підручники з географії.

Дубинський Георгій Петрович (19.1.1913, Москва) - географ, метеоролог, доктор географічних. наук з 1975, професор з 1980. У 1937 закінчив Московський гідрометеорологічний інститут. У 1937-1939 працював у Новосибірському управлінні гідрометеослужби. З 1941 - у Харківському гідрометінституті. У 1945 - 1960 рр.- директор Харківського гідрометеорологічного технікуму і одночасно викладач Харківського університету, з 1960 - завідувач кафедрою загальної фізичної географії та картографії (1960 - 1973 рр. - декан геолого-географічного факультету). Основні дослідження присвячені фізиці атмосфери, меліоративній географії, вивченню посух, суховіїв, їх походження та боротьби з ними шляхом меліоративних заходів. Розробив теплобалансовий критерій - коефіцієнт теплового обміну для визначення меліоративного впливу різних типів зрошування, а також лісонасаджень на мікроклімат приземного шару полів різних с.-г. культур. Почесний член Географічного товариства СРСР з 1980 р.

Щербань Михайло Ілліч - український географ-кліматолог, доктор географічних наук, професорКиївського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Народився 23.2.1921р. в с. ЗарічанціХмельницької області. У 1945р. закінчив географічний факультет Київського університету. У 1946-1949рр. працював у Київській науково-дослідній геофізичній обсерваторії (1947-1949 - завідувач відділу актинометрії). У 1950 - 1952рр. - аспірант Київського університету, науковий керівник І.К. Половко, кандидатська дисертація про клімат Києва. У 1952 - 1991рр. працював у Київському університеті: старшим викладачем, доцентом, професором, в 1968 - 1980рр. - декан географічного факультету, 1974 - 1991рр. - завідувач кафедри метеорології та кліматології. Докторську дисертацію захистив у 1974р. Викладав курси: «Клімати земної кулі», «Аерологію», «Мікрокліматологію». Протягом 1958 - 1960рр. працював у Шанхайському університеті, КНР. Помер 21.8.2000р. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Основні праці професора Щербаня М. І. присвячені сучасним проблемам метеорології, кліматології, географії. Він досліджував альбедо різних видів діяльних поверхонь, радіаційний та тепловий режим земної поверхні і атмосфери. Визначав кількісні показники розподілу рідких атмосферних опадів на схилах височин різної експозиції та крутизни. Розробляв теорію, механізми та закономірності формування і кількісні показники мікрокліматичних контрастів природних зон, враховуючи складові величини радіаційного балансу земної поверхні. Окремо виділяв питання мікроклімату сучасних міст. Приділяв багато уваги вивченню кліматів земної кулі, теоретичним та історичним питанням науки. Обґрунтував необхідність вивчення термічного режиму та кількості опадів окремо протягом дня і ночі з точки зору їх різного впливу на вегетаціюс/г культур. Цікавився охороною навколишнього середовища, проблемами природокористування. Один з перших в Україні показав роль мікрокліматичних умов у формуванні і розвитку ландшафтів та фізико-географічних процесів у них. Свої ідеї та розробки він виклав у 230 наукових працях, серед яких особливе місце займають 9 монографій та підручників. Основні з них: «Фізична географія УРСР»; «Клімати земної кулі».

Ґрунтознавство

Василь Васильович Докучаєв (1.3.1846 – 8.11.1903) - природознавець, основоположник наукового генетичногоґрунтознавства та зональної агрономії. Народився у с. МілюковоСмоленської області, у родині сільського священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фізико-математичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук у 1871р. Від 1872р. працює на посаді консерватора в університетському геологічному кабінеті. З 1875р. у Товаристві дослідників природи (Санкт-Петербург) та журналі «Вітчизняні записки» подав повідомлення «З питання осушення боліт, зокрема осушення Полісся». Досліджував пухкі відклади та структуру річкових долин, головним чином - дніпровської. У 1878р. узагальнив результати досліджень в магістерській дисертації «Способи утворення річкових долин Європейської Росії».

У 1877-78рр. взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною. Висунув теорію генезис чорнозему. У 1879р. видав записку «Картографія руських ґрунтів». Того ж року почав викладати в Петербурзькому університеті. У 1880р. обійняв посаду завідувача кафедри мінералогії (1881 - штатний доцент, 1884 - професор). У 1882р. за колекцію ґрунтів отримав диплом першого ступеня Всеросійської промислово-художньої виставки. У 1883р. був нагороджений Макаріївською премієюПетербурзької академії за книгу «Руський чорнозем». У 1888-94 роках керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наш степ раніше й тепер», розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах. 31.10.1888р. у Вільному економічному товаристві виступив з відповідною доповіддю «Методи дослідження питання: чи були ліси у південному степу Росії». Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві»Всесвітньої виставки у Парижі, 1889р. У 1892р. очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департаментом до Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував «Праці» експедиції у 18 випусках. Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харківській губернії та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії.

У 1899р. сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в тому числі в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин». Від кінця 1900р. тяжко хворів. Помер у Санкт-Петербурзі [18, 41].

Георгій Миколайович Висоцький (19.2.1865, с. Микитівка – 6.4.1940, м. Харків,) - видатний український вчений у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, академік НАНУ, основоположник науки про ліс і лісову дослідницьку справу. Автор понад 200 наукових праць. Вчений вивчав вплив лісу на водний режим місцевості, заклав основи ґрунтової гідрології посушливих районів, розробив теорію трансгресивної ролі лісів, класифікацію дібров; заслужено визнаний корифеєм степового лісорозведення. Велике значення мають розроблені Г.М. Висоцьким для степових умов деревно-чагарниковий і деревно-тіньовий типи лісових насаджень.

Середню освіту отримав у Глухівській прогімназії, яку закінчив у 1883р. Потому вступив у Тімірязєвську с/г і лісову академію (1886) в Москві, де присвятив себе природничим наукам, особливо ґрунтознавству. Працюючи в басейні річки Сули, він досліджував вплив лісу на весь природний комплекс і на врожайність зернових культур. У 1890р. Г.М. Висоцький закінчив академію і відбув на практику в Бердянське степове лісництво. По закінченні практики він подав прохання в Лісовий департамент про зарахування на лісову службу. Він з цікавістю вивчав, на прикладі штучних насаджень, взаємозв'язок лісу зі степовою цілиною, польовими ділянками, рівень ґрунтових вод, лісовий мікроклімат, і головне - взаємовпливи лісу і степу, дію лісових полезахисних смуг на снігонакопичення і на врожай с/г рослин. У 1913р. Одеський університет присвоїв Г.М. Висоцькому ступінь доктора агрономії (без захисту дисертації), а Київський університет запросив його на кафедру ґрунтознавства. Працюючи в Києві, він захоплено вивчає піщані (борові) тераси річок України з метою закріплення пісків за допомогою рослинності і господарського освоєння. У 1915р. за заслуги перед географічною наукою Г.М. Висоцький удостоюється вищої нагороди Географічного товариства - золотої медалі ім. П.П. Семенова-Тянь-Шанського. У 1918р. він очолив кафедру ґрунтознавства Сімфер. університету. Викладав у різних вузах країни: у Сімфер. університеті (1918-23), Білоруському сільськогосподарському інституті (1923-1926), Харківському інституті сільського і лісового господарства (1926-30). У 1930-40рр. учений працював у Українському науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації (Харків). У 1934р. Г.М. Висоцький обраний академіком ВАСГНІЛ, а в 1939 - АН УРСР.

Основні роботи Висоцького присвячені впливові середовищеформуючих гідро-кліматичних і ґрунтових умов на лісову рослинність, а також зворотному впливу лісу на навколишнє природне середовище. Він вивчав проблеми водного балансу ґрунту в залежності від умов рельєфу і рослинного покриву, уперше розрахував формулу балансу вологи під лісом і полем, встановив критерії індексу сухості й вологості клімату, комплексні причини безлісся степів, класифікував типи водного режиму ґрунтів. Вчений був одним із творців і активним автором першого у світі журналу «Ґрунтознавство», започаткованого в 1899р. Ним закладені основи ґрунтової гідрології посушливих районів і розроблене вчення про типи водного режиму ґрунтів; сформульована теорія походження солонцюватості степових ґрунтів. Уперше він описав процес оглеєння і показав його біологічний характер. Георгій Висоцький першим установив закономірності приземних повітряних течій, що викликають пилові бурі. Він розробив основи орокліматичної класифікації ґрунтів, увів поняття про мікрорельєф, мікроклімат, плакор, ілювій та ін. Помер вчений у Харкові6.4.1940р.

Олексій Соколовський (1884 - 1959) - аґроґрунтознавець, дійсний член АН УРСР (з 1929), Всесоюзної академії с/г (з 1935). Родом з с. Великої Бурімки з священичої родини. 1908 закінчив Київський університет, 1910 - Московський с/г інститут, з 1911 працював, у лабораторіях російських ґрунтознавців і агрохіміків; з 1922 - професор Московського Межового Інституту, з 1924 - Харківського с/г інституту (з 1944 його директор); одночасно з 1924 очолював катедру ґрунтознавства, з 1945 - лабораторію ґрунтознавства АН УРСР, з 1956 - директор створеного на її базі науково-дослідного інституту Ґрунтознавства (тепер Український науково-дослідний Інститут ґрунтознавства і аґрохімії ім. О. Соколовського). У середині 1930-их pp. був заарештований і перебував на засланні.Праці Соколовського (понад 140) присвячені вивченню фізично-хімічних властивостей ґрунту, впливу обмінних катіонів на механічні й водні властивості ґрунту, окультурення підзолистих і солонцюватих ґрунтів, ролі кальцію у збагаченні ґрунтів на гумус і фіксації в ґрунті мінеральних колоїдів та гумусу. Соколовський створив новий напрям у вивченні колоїдів ґрунту, зробив цінний вклад у розвиток теорії про ґрунтовий колоїдний комплекс, умови структуроутворення й агрономічне значення структури ґрунту тощо. Він є основоположником колоїдно-хімічної технології ґрунтів, запропонував методу осолонцювання ґрунту для боротьби з фільтрацією води у зрошувальних каналах, ставках. Соколовський автор підручника з с/г ґрунтознавства «Курс с/г ґрунтознавства», 1951 та підготував багатьох ґрунтознавців. 1971 видано у Києві «Вибрані праці» Соколовського.

Григорій Махів – одне із забутих імен українського ґрунтознавства народився в 1886р. в Києві. З 1920р. працював доцентом Київського університету, а пізніше - професором Харківського с/г інституту. З 1923р. він - у С/г Науковому Комітеті України створеному при Наркомземі в 1919р. Удосконалив наукові методи дослідження ґрунтів. Для дослідження ґрунтів України було організовано 12 експедицій, проводились спеціальні обстеження на с/г дослідних станціях, окремі маршрутні роботи ґрунтознавців, які дали змогу розшифрувати старі матеріали та після відповідного коригування використати їх. На основі цих робіт у 1925р. була остаточно складена “Мапа ґрунтів України”. Через брак коштів карта була надрукована в обмеженій кількості. Вона була представлена на Міжнародному Конгресі ґрунтознавців у Вашингтоні в 1927р., хоча професора Махова серед делегатів Конгресу не було. Радянська влада не давала можливості Г.Махову працювати на міжнародному рівні. Ще в 1924р. він одержав запрошення на ІV Міжнародну Конференцію Ґрунтознавства у Римі, на яку підготував і надіслав доповідь “Питання еволюції ґрунтів України”. Проте йому не дозволили поїхати до Риму. У 1927р. С/г Науковий Комітет було зліквідовано, не дивлячись на великий обсяг науково-дослідної роботи, яка цим Комітетом проводилась. Фактично Комітет було зліквідовано як націоналістичну організацію. Багато його наукових працівників було заслано. Проф. Махів спочатку залишався на посаді керівника секції морфології й географії ґрунтів науково-дослідної кафедри в м. Харкові, куди входив весь персонал Секції ґрунтознавства С/г Наукового Комітету. Потім він був змушений написати прохання про звільнення його з посади керівника Секції. Деякий час по тому працював керівником відділу ґрунтознавства Центральної агрохімічної лабораторії в м. Києві. Тут Махів активно працює над вивченням ґрунтів півдня України. З 1929р. Григорій опиняється без роботи в зв’язку з реорганізацією Центральної агрохімлабораторії. Він перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. Напевно тому, він пише прохання поновити його в штаті науково-дослідної Кафедри ґрунтознавства. Г.Махів стає керівником секції Географії ґрунтів. Незважаючи на всілякого роду утиски, проф. Махів у цей час плідно працює, виходять його праці “Ґрунти України” (1930р.), “Ґрунти бавовносіяння України” (1937р.).

Михайло Михайлович Годлін (26.11.1886, Новозибков – 5.9.1973, Київ) - український радянський ґрунтознавець. У 1914 році закінчив с/г відділення Київського політехнічного інституту. З 1930р. - професор Київського с/г інституту. Створив нові методи визначення механічного, мікроагрегатного і агрегатно-дисперсного складу грунту, загальної кислотності ґрунту і його солонцюватості; розробив класифікацію ґрунтів за їхнім механічним і мікроагрегатним складом. Запропонував показники, що характеризують здатність різних ґрунтів до оструктурювання. Помер 5 вересня 1973 року. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берківцях».

Петро Степанович Погребняк - український вчений-лісівник та ґрунтознавець, доктор географічних наук, професор кафедри лісівництва Національного університету біоресурсів і природокористування України, академік та віце-президент АН УРСР. Народився 10.7.1900р. в с. Волохів на Харківщині в родині фельдшера. Закінчив 1924р. Харківський с/г інститут. У 1931-1933рр. працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті лісового господарства та агролісомеліорації в Харкові. У 1933-1941рр. був завідувачем кафедри Київського лісотехнічного інституту. 1928р. захистив кандидатську, а 1939р. - докторську дисертацію. У 1946р. присуджено вчене звання професора. З 1954р. завідувач кафедри фізичної географії географічного факультету Київського університету. У 1954-1956рр. директор, створеного Інститут лісу. Водночас віце-президент АН України. У 1948-1952 голова Ради з вивчення продуктивних сил. Вже не очолюючи Ради. У 1957-1961рр. завідувач відділу екології рослин Ботанічного саду АН України. У 1965-1976рр. очолював відділ географії ґрунтів України Ради по вивченню продуктивних сил України; відділ фізичної географії Сектора географії АН України; відділ екології й охорони рослинності Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного. Був головою Комітету наукової термінології АН УРСР, членом регіональної комісії АН СРСР та АН УРСР з розвитку продуктивних сил західних областей України. Голова Українського товариства охорони природи у 1950—1962 роках. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Наукові дослідження в галузі лісівництва, лісового ґрунтознавства, екології рослин, що широко застосовувалася у лісовому господарстві, та заліснення пісків. Один із основоположників порівняльної фітоекології. Обґрунтував питання про походження степів за рахунок ценологічного фактора. Створив вчення про природну родючість лісових ґрунтів; удосконалив лісову типологію. творив українську типологічну наукову школу у лісівництві і був засновником еколого-лісового напрямку. Досліджував закономірності обміну речовин і енергії між компонентами ландшафту. Розробив ряд способів лісорозведення. Погребняк проводив значну науково-організаційну та громадську діяльність. Він брав участь у розробці нових методів заліснення нижньодніпровських пісків. Був одним із ініціаторів створення Українського товариства охорони природи, яке очолював протягом 1950-1962 років. Автор понад 80 наукових праць. Помер 25 липня 1976 року, похований на Байковому кладовищі [10].

Вернандер Наталія Борисівна (5.10.1901 – 25.1.1986) - доктор с/г наук, професор, ґрунтознавець. Народилася в місті Щецин, Пруссія. У 1918р. закінчила гімназію в Москві, пізніше Тімірязєвську с/г академію. Отримала направлення 1924р. до Всесоюзного науково-дослідного інституту гідротехніки і меліорації в Харкові. У 1926р. вступила до аспірантури на кафедру ґрунтознавства Харківського с/г інституту, працювала асистентом, викладачем кафедри ґрунтознавства і водночас старшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту агроґрунтознавства. У 1933-1940рр. очолювала експедиційні роботи з обстеження ґрунтів Чернігівської, Вінницької, Житомирської та Одеської областей. Займалася дослідженнями процесів реградації опідзолених ґрунтів Полісся і Лісостепу. У 1937р. на матеріалах досліджень була захищена кандидатська дисертація. У 1944 році продовжила роботу в Інституті землеробства: спочатку старшим науковим співробітником, пізніше - завідувачем сектором територіальних досліджень. 1944-1949рр. доцент кафедри ґрунтознавства Київського с/г інституту. У 1946-1948рр. вивчала ґрунти Закарпатської і колишньої Ізмаїльської областей. Матеріали досліджень ґрунтів, зібрані в 1932-1948рр. і узагальнені, покладені в основу першої ґрунтової карти України (масштаб 1:750 000). З 1950р. працювала в Київському університеті доцентом кафедри ґрунтознавства. З 1958р. доцент, з 1961 професор кафедри фізичної географії географічного факультету. В 1956р. захистила докторську дисертацію «Ґрунти Правобережної України». 1962р. присуджено вчене звання професор. Викладала курс «Географія ґрунтів». Виконані фундаментальні дослідження генезису сірих лісових ґрунтів західної частини України, що зберігають свою актуальність і донині. Розробляла інструкції та методичні вказівки для здійснення великомасштабного ґрунтового обстеження колгоспів і радгоспів, здійснювала керівництво дослідженнями ґрунтів. Крім щорічних літніх виїздів в експедиції, здійснила багато подорожей по різних регіонах колишнього СРСР, побувала в багатьох країнах Європи і Азії. Учасник Першого Географічного товариства УРСР (1964), VІІІ Міжнародного з'їзду ґрунтознавців у Румунії в 1964р. Автор понад 100 наукових праць.

4.5 Ландшафтознавство

Міллер Гаврило Петрович (1934–1994), доктор географічних наук, професор, засновник школи гірського ландшафтознавства на базі кафедри фізичної географії разом із К.І. Геренчуком. Декан географічного факультету (1976-1984) Львівського національного університету ім. І. Франка. Народився в м. Хуст Закарпатської області. В 1956р. закінчив географічний факультет Львівського університету. Працював старшим лаборантом кафедри фізичної географії, а з 1960р. – на посаді старшого лаборанта кабінету землезнавства. У 1960р. вступив до аспірантури під керівництвом професора К. І. Геренчука. Від 1963р. працював старшим викладачем кафедри фізичної географії. У 1964р. захистив кандидатську дисертацію на тему: “Структура, генезис і питання раціонального використання ландшафту Чорногори в Українських Карпатах”. Від 1965р. працював на посадах доцента кафедри фізичної географії, старшого наукового співробітника, завідувача кафедри фізичної географії (1974–1994рр.), декана географічного факультету (1976–1984рр). Підготував 10 кандидатів наук.

Зробив значний внесок у розуміння загальних закономірностей динаміки і розвитку природних територіальних систем, прогнозування їхніх станів, експертизи сучасного стану і станів з різноваріантними антропогенними модифікаціями. Активний прибічник застосування ландшафтної парадигми практично у всіх можливих напрямках життя сучасного суспільства. Розробив основи гірського ландшафтознавства, встановив закономірності генезису структури і динаміки гірських ландшафтів. Розробив методику картографування гірських територій. Започаткував низку прикладних напрямків у ландшафтознавстві.

Геренчук Каленик Іванович - доктор географічних наук, професор. Народився в с. Біла, Хмельницької області. У 1925р. закінчив факультет агробіології Кам’янець-Подільського інституту народної освіти, у 1938р. - аспірантуру Науково-дослідного інституту географії Московського державного університету. Займав посади завідувача кафедри фізичної географії державного університету в Ростові-на-Дону (1938-1941рр.), завідувача у Хмельницькій області, доцента Учительського Інституту у м. Кам’янець-Подільський (1944-1945рр.), завідувача кафедри фізичної географії Чернівецького університету (1945-1954рр.), в. о. декана географічного факультету Чернівецького університету (1947-1948рр.), завідувача кафедри фізичної географії Львівського університету (1954-1974рр.), професора кафедри фізичної географії Львівського університету (1974-1984рр.). У 1938р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Розвиток рельєфу моренних межиріч центра Руської рівнини”, у 1958р. - докторську дисертацію “Тектонічні закономірності в орографії і річковій сітці Руської рівнини”. Автор майже двохсот наукових праць, в тому числі 11 монографій та 5 підручників і навчальних посібників. Підготував 17 кандидатів наук, 4 з яких захистили докторські дисертації [25].

Біогеографія

Євген Михайлович Лавренко (23.2.1900, Чугуїв – 18.7.1987, Ленінград) - радянський геоботанік і ботаніко-географ, академікАН СРСР (1968; член-кореспондент1946).

Закінчив природниче відділення Харківського університету (1922). Тут він вступає у природоохоронну організацію - Харківське товариство любителів природи. З 1921 до 1928 працював у Харківському ботанічному саду, з 1926 до 1929 - в Харківському інституті охорони природи, з 1929 - в Харківському с/г інституті, з 1931 - професор цього інституту; з 1934 - в Ботанічному інституті АН СРСР. Євген Михайлович Лавренко брав участь в організації заповідників«Хомутовський степ», «Михайлівська цілина», охорони унікального дендропарку в Кременчуці. У 1957 р. він очолює групу відомих радянських вчених з розробки плану географічної мережі заповідників СРСР, який був опублікований в 1958р. в бюлетені «Охорона природи і заповідна справа в СРСР». 10 років очолював Всесоюзне ботанічне товариство(з 1963 до 1973). Основні праці по рослинностістепів і пустельСРСР, МНР і частково КНР (географія та екологія окремих видів, типологія рослинності, ботаніко-географічні закономірності). Розробив зональний і провінційний поділ степів і пустель Євразії і Північної Африки. Ряд робіт присвячені районуванню, картографуванню рослинності (карти світу, окремих материків, СРСР в цілому і його окремих частин) і загальних питань біогеоценології (ввів поняття про фітогеосферу як частину біосфери).

Реман Антоній (1840-1917) Визнаний науковець проблем геоботаніки та фізичної географії, засновник львівської школи географів. Очолював наукові геоботанічні експедиції в Карпати, Молдавію, на Поділля, Кавказ, Південну Америку (1865- 1882рр.). В 1882 р. став завідувачем кафедри географії Львівського університету, якою керував упродовж 28 років. Антоній Реман був ініціатором утворення при цій кафедрі Географічного інституту (1911).

Юзеф Конрадович Пачоський (1864-1942) польський вчений, довгий час працював в Україні й вивчав її флору й рослинність. Основоположник фітоценології, кращий знавець південних українських степів, лісів Східної Європи й рослинності Польщі. Він запропонував виділити стадії розвитку флори в окрему науку про рослини й співтовариства - флорологію, або "геоботаніку". На його думку, флорологія - це наука про генезис, життя, розвиток і поширення рослинних асоціацій (формацій). В 1891р. він запропонував замінити термін флорологія на "фітосоціологія". Виділив фітоценотипи, компоненти й інгредієнти. Йому належить відкриття фітосоціологічного закону, або фітоценогенезу, під яким розуміється багатовіковий розвиток фітоценозів від простих прадавніх до сучасних складних. Його значний внесок в українську науку й дуже величезний внесок у розвиток саме української геоботаніки, дає нам право причеплять його до українських учених.

Владимир Олексійович Поварницин (1899-1962) - відомий геоботанік, який написав монографію "Лісу Українського Полісся". Інші його праці також присвячені результатам дослідження лісів України. Він описав типи лісів, їх будову, дав лісівницьку, флористичну й ценотичну їх характеристику, визначив основні напрямки господарського використання лісів. Розробив класифікацію лісів і встановив основні закономірності їх географічного розподілу й мінливості провідних таксонів.

Петро Степанович Погребняк (1900-1976) розробляв практичні питання лісівництва, зокрема, запропонував способи залеснення нижньодніпровських пісків, обумовив типи лісових культур для різних умов. Засновник української школи лесотипологій. Їм уперше розроблена класифікація лісів за ознаками торфності й вологості і наочно уявивши їх у вигляді едафічної сітки. У геоботанічній літературі вона відома як едафічна сітка Погребняка, або сітка лісорослинних умов. Їм описані типи лісів і лісові асоціації Лівобережного й Правобережного Полісся.

Єлизавета Модестівна Брадис (1900-1980) - відомий український геоботанік, фітогеограф, невтомний дослідник боліт України. Нею описане більш 300 боліт, які були включені в "торф'яний фонд України". В Україні вона виділила п'ять типів боліт. Розвивала думку про самостійність болотної рослинності. Уперше розробила класифікацію болотної рослинності за еколого-ценотичним принципом, виділивши на першому етапі класи формацій по характеру мінерального живлення. На другому - групи формацій і формації по життєвих формах головних едифікаторів, обґрунтувала виділення надґрунтових формацій. Уперше розробила основні принципи геоботанічного районування рослинності України, а також основи охорони рідких видів боліт і болотних видів рослинних співтовариств.

Микита Дмитрович Рижутін (1901-1980) - відомий геоботанік і флорист. Предметом його дослідження були природні кормові угіддя південно-східної України, степова рослинність Донецького краю, а також рослинність цілинних степів Луганщини й прилягаючих районів