Земна поверхня як географічне середовище людства

Античне землезнавство в системі знань. За батька географії, що є найдавнішою наукою про довколишнє середовище людства, вважають Ератосфена (275—195 рр. до н. е.) ‑ видатного грецького натурфілософа, бібліотекаря славетної Александрійської Бібліотеки (на той час особою, котра за сучасними уявленнями прирівнюється до президента Академії наук). Саме він запровадив термін географія для визначення сукупності наукового знання про Землю та склав «Географічні нотатки», що охоплювали майже всю античну сукупність знань про людське оточення.

Ератосфен поділяв географію на дві складові ‑ землезнавство й країнознавство. Він вважав, що у землезнавчій частині географії треба запровадити методи точних наук ‑ астрономії, фізики, математики. В картографії він запропонував меридіани й паралелі, проводячи їх через довільні пункти.

Ератосфенові належить і перший систематичний опис території Середземномор'я, в тому числі Причорномор’я, й первісні назви географічних об’єктів (Борисфен ‑ Дніпро, Танаїс ‑ Дон, Скіфія, Сарматія — степова частина України, рівнинного Криму та прилеглих земель тощо), можливо, почерпнуті з карти Гекатея, що була на той час найґрунтовнішою.

На жаль, «Географічні нотатки» дійшли до нас лише в переказі від іншого видатного післяантичного географа Страбона, що жив у Малій Азії (64 р. до н. е. ‑ 24 р. н. е.).

Страбон, на відміну від Ератосфена, дотримувався деяких обмежувальних уявлень щодо місця точних наук у географії, вважаючи, що остання має використовувати лише ті з точних знань, що їй конче потрібні: надмірне поширення географічної науки на сферу інших наук нічого не дає ані їй, ані тим наукам.

Страбон стверджував, що географія має описувати доступну, обжиту частину Землі ‑ Ойкумену, її положення, клімат, межі, населення; тобто він заклав підвалини сучасного географічного країнознавства. Водночас, як представник країнознавства, Страбон склав своєрідний проспект землезнавства. Він вважав, що смішним було б, аби хтось, прагнучи точно описати населений світ, однак, не звернув уваги на Землю як ціле (частину якої складає населений світ): ні на її розмір, характер, положення у Всесвіті, ні навіть на те, чи населений світ лише в одній частині... Далі до цього різноманітного знання додамо ще історію Землі, тобто тварин і рослин та всього корисного й шкідливого, що породжує Земля.

Страбону належить найбільший за обсягом огляд античної географії й історії ‑ «Географія» у 17 та «Історія» в 43 книгах. Але до наших часів збереглася лише «Географія».

Римський учений-енциклопедист Пліній Старший (23‑79 рр.) написав 37 книг «Природничої історії», чотири з них присвячено географії. Цей твір був популярним в Європі аж до XVIII ст., визначивши через широту уявлень автора контури географії епохи Відродження.

Клавдій Птолемей (100‑178 рр.) ‑ александрійський математик, астроном, якого вважають автором геоцентричної системи (крім того, представник династії Птолемеїв ‑ правителів Єгипту), був іще й географом та склав «Посібник з географії». Птолемеєві належить суттєвий внесок у картографію, а саме використання науково побудованої конічної рівнопроміжної проекції Птолемея, що застосовується досі (наприклад, для оглядової карти України).

Саме Птолемей уперше розчленував географічне знання на дві різнорідні частини: 1) хорографію, що є по суті географічним описом; 2) географію, що начебто досліджує лише кількісні відношення.

Хорографія, ‑ писав Птолемей, ‑ вивчає переважно якість, а не кількість ‑ вона завжди дбає про схожість, а зовсім не сумірність положень. Географія ж визначає швидше кількість, оскільки вона завжди дбає про відповідність відстаней, а про схожість ‑ лише тоді, коли зображує великі частини й загальні обриси. Хорографія аніскільки не потребує математичного методу, тоді як у географії це ‑ найголовніша частина.

Обидві названі Птолемеєм галузі географії існують і нині, хоч оцінки їхнього змісту сьогодні були б істотно іншими: сучасна хорографія, вивчаючи місце розташування, більшою мірою використовує математичний апарат і формальні методи, аніж класична географія.

Отже, під час античного періоду розвитку географії, як вважав визначний географ А. Г. Ісаченко, в межах античної географії склалося три напрями знання, які мають наскрізний характер аж до сучасності:

1) описово-країнознавчий (або хорографічний у сучасному розумінні), найповніше викладений Страбоном; цей напрям є змістом сучасної гуманітарної географії й проявляється в регіональній геоекології;

2)математико-географічний (Піфагор, Гіпарх, Птолемей), що найпослідовніше втілюється в сучасній картографії;

3) фізико-географічний (Ератосфен, Посідоній, частково Страбон), що заклав підвалини вчення про географічну оболонку як цілісну систему.

Дещо деталізуючи А. Г. Ісаченка, зауважимо ‑ антична натурфілософія дала людству певні уявлення, що мають вирішальне значення в науках про Землю в цілому, а саме:

• геоцентричну й геліоцентричну моделі Сонячної системи;

• уявлення про космос як певний порядок та про його саморозвиток;

• правильні оцінки розмірів та форми Землі.

Землезнавство Середньовіччя та Відродження. Середньовічне землезнавство, наслідуючи основні ідеї античної натурфілософії (насамперед ті з них, що були висловлені Аристотелем), водночас традиційно вважається посібником релігійної християнської доктрини божественного утворення Землі. Компроміс між натурфілософією та релігією (або між телеологією й теологією), що набув на ті часи найбільшої гостроти, часто призводив до втрати здобутків, накопичених в античні часи, коли наука була вільною від будь-яких доктрин.

Вважають, що в Європі аж до епохи Відродження, тобто протягом 15 століть, не відбулося будь-якого прогресу в розвитку географічної думки.

Дещо інакше сталося в арабському світі, де досить жваво розвивалися астрономія, математика й математична географія. Нагадаймо блискучі дослідження Біруні на початку XI ст., котрий відіграв у арабському світі таку саму роль, що й Птолемей у Європейському. Правителі арабських країн були звичайно освіченими людьми, часто ‑ видатними вченими, що змагалися між собою в мудрості й запровадженні новітніх наукових досягнень чи створенні обсерваторій або проведенні досліджень. Так, у XI ст. у Багдаді й Дамаску було створено обсерваторії, а в Месопотамії та Сирії здійснено градусні вимірювання, що дали змогу визначити довжину кола Землі рівним 47 325 км (куди менш точно, ніж це зробив Ератосфен, але більш досконалими методами вимірювань відстаней).

Бурхливий розквіт природознавства взагалі та географії зокрема спостерігається в Європі за часів Відродження ‑ переважно з початку XV ст. На цей час розуміння довкілля надавало можливості використання природних ресурсів, а відкриття нових земель визначало добробут цілих країн. Морські держави ‑ Великобританія, Голландія, Іспанія, Португалія ‑ вперто змагалися між собою за оволодіння морськими просторами та заморськими країнами, тому мандрівки та експедиції вважалися загальнодержавною справою. То були ознаки нового суспільного ладу ‑ капіталізму.

Мартін Бехайм із Нюрнберга наприкінці XV ст. виготовив перший з відомих нам глобусів, зосередивши на ньому всі знання про просторовий розподіл океанів і суходолу, а також деякі інші (навіть фантастичні) уявлення.

Кінець XV ‑ початок XVI ст. відповідає славнозвісній епосі Великих географічних відкриттів ‑ так званому «золотому вікові» географії. На той час завдяки подорожам і відкриттям нових земель чи шляхів до багатих місць південно-східної Азії й Америки (Колумба, Васко да Гама, Магеллана) деякі країни майже підкорили світ, поділивши його на зони впливу (що згодом закріпилося протягом епохи імперіалізму). Додамо, що навколосвітні подорожі й намагання досягти східних країн, рухаючись на Захід, можна було здійснити за умови усвідомлення двох важливих географічних концепцій: 1) кулястості Землі та 2) нерозривності Світового океану.

Під час відкриття нових земель виникла нагальна потреба їх порівняльного опису (відносно відомих територій), що привело до формування наукової картографії (Меркатор) і порівняльно-географічного методу дослідження, що й досі вважають найспецифічнішим у країнознавстві. Стали відомими закономірності атмосферної циркуляції над Світовим океаном (пояси штилю вздовж екватора, західних вітрів помірних широт та східних ‑ тропічного й арктичного поясів), а також мусонів в Індійському океані. На початку XVI ст. вже було відкрито Гольфстрім і складено першу карту течій Світового океану.

450 років тому було оприлюднено геліоцентричну систему М. Коперника (1473‑1543 рр.), викладену ним у трактаті «Про обертання небесних тіл», а через 59 років ‑ погляди геніального італійця Дж. Бруно (1548‑1600 рр.), де йшлося про нескінченність Всесвіту і множинність зоряних світів.

У цю саму епоху зароджується географія в Росії. В 1570 р. складено «Великий чертеж Российской державы» та пояснювальну записку до цієї карти — «Книга Великому чертежу», а в 1594 р. Меркатором побудовано карту Росії.

Поряд із успіхами спостережного природознавства, що, без сумніву, оволоділо науковою думкою тієї епохи, надавши вченим можливості професійно аналізувати певні галузі досліджень (а не обмежуватися міркуваннями), величезну роль відіграв розвиток логіки (яку було започатковано Аристотелем, котрий сформулював її закони) та розробки методології створення наукових теорій методами індукції (Ф. Бекон, 1561—1626 рр.) та дедукції (Р. Декарт, 1596-1650 рр.).

Вже на початку XVII ст. з’являються телескоп (підзорна труба), термометр, барометр, що заклало підвалини експериментально-устаткувальної бази географічних досліджень, насамперед спостережень за погодою. Крім того, барометр почали використовувати для визначення перевищень за різницею атмосферних тисків у двох точках (барометричну формулу Б. Паскаля виведено в 1648 р.).

Кінець XVI ‑ початок XVII ст. ‑ це час формування контурів землезнавства. У 1625 р. в Англії (Оксфордський університет) було видано працю Н. Карпентера, де було зроблено спробу поєднати відомості про природу Землі приблизно в тих контурах, що потім відтворились у підручнику Б. Варенія та подальших виданнях: Земля як планета, розміри Землі; гідрографія, морські течії, вітри, солоність морських вод, діяльність моря, елементи геодинаміки. Дещо пізніше славнозвісний голландець Бернхард Вареній (прожив лише 28 років ‑ з 1622 до 1650 р.) написав «Генеральну географію», де визначив, що «предмет географії ‑ це земноводна куля... Загальна географія розглядає Землю взагалі, пояснює її властивості, не вдаючись до докладного опису країн...».

Працю Б. Варенія було перекладено російською мовою з латинської та протягом довгого часу використовували в Росії як підручник з географії, що визначав також структуру землезнавства.

М. В. Ломоносов (1711—1765 рр.), якого справедливо вважають основоположником вітчизняної науки, в своєму творі «О слоях земних» (1763 р.) запропонував думку про безперервність змін земної поверхні, що відбуваються під впливом внутрішніх та зовнішніх сил. Він першим висловив здогад, який поділяють і сучасні дослідники, ‑ значні за розміром форми рельєфу пов’язані з рухами земної кори не лише у вигляді землетрусів, а й повільними, поступовими, а також про закономірний зв'язок між її підняттям та опусканням. Йому також належать в цілому правильні міркування про причини вертикальної циркуляції повітря та мінливість клімату.