Фізичний світоопис О. Гумбольдта

Олександр фон Гумбольдт (1769‑1859 рр.) ‑ видатний німецький географ, вніс найсуттєвіший вклад у розвиток спостережної географії ‑ землезнавство, а також у регіональну фізичну географію. Він же започаткував деякі галузеві фізико-географічні науки ‑ насамперед, географію рослин та кліматологію. На відміну від багатьох землезнавців, що звичайно опрацьовували первинний фактичний матеріал, здобутий іншими дослідниками й землепрохідцями, сам О. Гумбольдт був визначним науковцем-мандрівником, яким було обстежено величезні території суходолу (надто ретельно

‑ Південну Америку) й акваторії Світового океану. Саме завдяки безлічі власних спостережень та аналогій він удався до наукової розробки порівняльно-географічного методу ‑ основного й найспецифічнішого засобу географічного дослідження.

Головною науковою працею О. Гумбольдта є «Космос», або ж, як писав автор, «Досвід фізичного опису світу». Тут термін космос вжито у первинному значенні для пояснення порядку (впорядкованості) системи Землі.

Повчальні й заслуговують на увагу ті основоположні засади, на яких базується цей твір. О. Гумбольдт є прихильником загального погляду на об'єкт досліджень.

Із землезнавчого погляду найсуттєвішими є уявлення О. Гумбольдта про фізичну географію в цілому, що викладено в окремому розділі «Космосу». Тут наведено докази на користь еволюційної зміни земної поверхні, закладено основи палеогеографії; порівняно давні й сучасні фауни Південної Америки та Австралії, вказуючи на поєднання їх успадкованості й відмінностей; досліджено обриси континентів, визначено положення їхніх осей, поширотний розподіл суходолу, встановлено подібність протилежних берегів Атлантичного океану, пов'язано їхню конфігурацію з простяганням Анд і Кордільєр, запропоновано закон форми твердої землі (що вже втратив актуальність). За висотами та обрисами материків О. Гумбольдт визначив положення їхніх центрів мас.

Уявлення О. Гумбольдта про клімат Землі. Досліджуючи клімат, О. Гумбольдт визначає два «океани»: краплинно-текучий та повітроподібний, підкреслюючи цими назвами спорідненість, рухливість та взаємодію саме Світового океану та атмосфери. Порівнюючи розподіл їхніх температур (переважно за власними спостереженнями), він дійшов висновку, що Світовий океан від екватора до 48° широти дещо прохолодніший, аніж прилегле повітря, а в вищих широтах ‑ навпаки. Головну увагу він приділяє дослідженню:

1) зміни повітряного тиску залежно від широти, пори року та висоти місця;

2) кліматичному розподілу температури, що залежить «від відносного положення прозорих та непрозорих мас (плинних і твердих просторів поверхні), висоти над рівнем моря, фігури материків, які визначають географічне положення та звиви ізотермічних ліній річної температури в горизонтальному й вертикальному напрямках»;

3) розподілу вологості повітря, що залежить від співвідношення суходолу й моря, відстані від екватора та від морської поверхні, характеру хмар та вітру;

4) повітряної електрики ‑ у зв’язку з висхідним рухом «повітряної пари» (напевно, крапельно-рідкого стану вологи, тобто туману, хмар, що, як ми тепер знаємо, справді здатні до електризації).

О. Гумбольдту належить здогадка про зв'язок атмосферних і внутрішньоземних процесів, що актуальна й понині.

Якщо взагалі те, що відбувається глибоко в Землі, не буває призвіщене ніяким метеорологічним процесом, ніяким зовнішнім виглядом небесного склепіння, то з іншого боку, як побачимо далі, досить вірогідно, що при деяких надто сильних землетрусах частково і в атмосфері відзначається їхній вплив і, отже, ці землетруси не завжди діють лише суто динамічно.

І далі наводить приклади електричних та оптичних явищ, а також акустичних, гідрогеологічних та гідрохімічних проявів внутрішньоземних процесів. Додамо, що лише в сучасну космічну еру такий зв’язок було науково досліджено й пояснено.

Вчений аналізував метеорологічні показники, порівнював температуру повітря й океану та встановив, що на певній глибині в тропічному океані температури спадають до 1 °С тощо. Але на землезнавчий погляд більш значущими є його суто теоретичні уявлення щодо клімату Землі як динамічного стану системи атмосфера‑океан‑суходіл. Після наукових викладів О. Гумбольдта це твердження проіснувало аж доки не було безпідставно відкинуте фізиками-метеорологами, які звели проблему клімату до «багаторічного режиму погоди». О. Гумбольдтові належить часто цитоване висловлювання:

Ці дві планетні оболонки, повітря й море, становлять єдине ціле природи, що зумовлює на земній поверхні всю різноманітність кліматів: відповідно до відносного розподілу моря на Землі, розчленування та окресів (орієнтації) твердої суші, напрямку й висоти гірських пасом. Із цього пізнання взаємодії повітря, моря та землі випливає, що величні метеорологічні явища без допомоги геогностичних показань не можна зрозуміти. Метеорологія, разом із географією рослин і тварин, лише тоді розпочала робити деякі успіхи, коли утвердилась упевненість у взаємозв’язку явищ, які досліджуються цими науками.

Тут і далі він неодноразово звертається до поняття клімат у найширшому географічному розумінні слова. На погляд О. Гумбольдта, «„клімат" визначає насамперед специфічну властивість атмосфери, але ця властивість залежить від безперервної взаємодії моря, яке повсюдно борознять течії різних температур, унаслідок чого воно випромінює променеву теплоту, й суходолу, різноманітне розчленованого, піднятого й забарвленого, оголеного або ж укритого лісами й травами». Вчений найпослідовніше характеризує залежність від клімату живої природи, встановлює пов’язані з широтою відмінності в рослинності.

Отже, думки О. Гумбольдта найбільшою мірою відповідають сучасним уявленням про саморозвиток і самоорганізацію природних систем.

Початок геохімії. О. Гумбольдт на рівні, близькому до сучасного розуміння проблеми, аналізує «матеріальні утворення» (тобто хімічні зміни в земній корі та в складових частинах атмосфери), використовуючи дані щодо хімічного складу вивержень водяної пари, вуглекислого газу, метану, сірководню та сірчистого газу, сірчаної й соляної кислот. Він оцінює значення сучасного й давнього вулканізму, наводить безліч прикладів власних спостережень, описує також грязьові вулкани (сопки) й пояснює їхнє походження; встановлює зв'язок між зовнішнім виглядом вулкана та режимом його вивержень, пов'язує з ними мінеральний склад лави, розрізняє вулкани центральні й рядові, дає опис їхньої морфології та географічного поширення.

На основі опрацювання спостережень, здійснених під час мандрів, він уперше доходить висновку про величезне значення геохімічних процесів у формуванні сучасного вигляду та устрою земної поверхні, умов життя людини.

Стосунки людини й природи в розумінні О. Гумбольдта. Як і численні попередники, сам О. Гумбольдт не міг не торкнутися відносин поміж людством і природою.

Якщо географія рослин і тварин залежить від цих протилежностей у розподілі моря та суходолу, від форми поверхні, від напрямку ізотермічних ліній, то, з іншого боку, характеристичні відмінності людських племен та їхнє відносне кількісне поширення по земній кулі (остання, найблагородніша мета фізичного світоопису) зумовлюються не одними лише природними відносинами, а поряд із цим переважно й успіхами в громадянськості, у духовному розвитку... І долі людства залежать частково від зовнішнього вигляду земної кори, від орієнтації гірських кряжів та нагір'їв, від розчленування піднятих материків.

Тут доречно звернутися до питання співвідношення людського пізнання та власне природи в поглядах вченого. О. Гумбольдт неухильно дотримувався методологічного принципу, проголошеного ним на початку «Космосу»:

Лише там починається наука, де дух опановує матерію, де є намагання безліч спроб підкорити розумному пізнанню; наука є дух, прикладений до природи. Зовнішній світ існує для нас лише тоді, якщо він у нас самих перетворюється на споглядання природи. Як таємничо нероздільні дух і мова, думка й запліднене нею слово, так само зливається, нібито поза нашою свідомістю, зовнішній світ із тим, що є найінтимніше в людини — з думкою та почуттям.

Це поєднання різнобічності знань, що виходить далеко за межі географії, таке характерне для світосприйняття О. Гумбольдта, здобуло йому славу природознавця-енциклопедиста європейського рівня — можливо, одного з останніх представників подібного типу знавців природи (поряд із К. Ріттером, який жив у ті самі часи).

Із середини XIX ст. після смерті О. Гумбольдта й К. Ріттера розпочинається диференціація наук про Землю, і з нею разом відходить у минуле мистецтво бачення світу в цілісності, а з цим, на жаль, втрачається взаєморозуміння між представниками все більш численних «гілок» розгалуженого «дерева» географічної науки.

1994 рік був роком О. Гумбольдта, оголошеним ЮНЕСКО на відзнаку світового значення його наукового здобутку.

 

ЗЕМЛЕЗНАВСТВО К. РІТТЕРА

Подібно до того, як з ім'ям І. Канта пов’язане становлення наукової космогонії, з діяльністю іншого німецького географа Карла Ріттера (1779‑1859 рр.), професора Берлінського університету, президента Берлінського географічного товариства, почесного члена Петербурзької Академії наук, Російського Географічного товариства та Московського товариства дослідників природи пов'язане становлення сучасної географії та порівняльного землезнавства зокрема.

Внесок К. Ріттера у землезнавство. К. Ріттеру належить перший курс землезнавства «Die Erdkünde» (1862 р., переклад на російську ‑ 1864 р.). Згідно з його уявленнями землезнавство має вивчати відносини між людиною та природою, але з боку природи. За основу землезнавства править фізична географія, яку він намагався назвати фізіологією природи, тобто такою, що пояснює процеси (сили) природи. К. Ріттер називав таке землезнавство загальним або порівняльним.

Вважаючи цілком доречно, що географ насамперед використовує матеріали, добуті внаслідок досліджень, здійснених іншими науками, він надавав великого значення методу упорядкування цих матеріалів, котрий називав редукцією, або зведенням до єдності. Саме це мусило сприяти встановленню природних відносин у будові земної поверхні та пізнанню тієї єдності, яку людина порушує своєю діяльністю.

У К. Ріттера знаходимо ідею рівноваги природних явищ, їхніх ритмічних (періодичних) змін:

Повітря, море та суходіл не можуть існувати, не впливаючи одне на одне, без взаємодії. Ця взаємодія лежить в основі гальмівних і утворювальних сил природи, виявляється в різних змінах і перетвореннях, у коротких і періодично повторюваних кругообігах...

Ці ідеї сьогодні є провідними в землезнавстві та глобальній екології, хоч їхній зв'язок з іменем К. Ріттера вже давно забуто.

Цікаву й багато в чому сучасну (до нашої епохи) систему при роди Землі запропоновано К. Ріттером. її він розглядає як особливим чином організовану, що постійно розвивається і містить у собі життєві зародки для розвитку в наступні століття й тисячоліття, тобто утворює «організм», або відрізняється особливою будовою, законами та механізмами розвитку.

Лише спираючись на ідею земного організму або системи цілого Землі, можна уявити появу та розвиток складових частин, зрозуміти таємницю систематичного...

Саме такий підхід К. Ріттер вважав конструктивним.

Про сутність географії як науки. І нині заслуговують на увагу уявлення К. Ріттера про сутність географії як науки.

Географія має предметом своїм лише взаємодію трьох головних форм — пружної, крапельно-рідкої та твердої — на поверхні земної кулі за просторовим їх співвідношенням та реакцією належних кожній з них явищ.

Так писав К. Ріттер у «Землезнавстві», випереджаючи схожі думки В. В. Докучаєва та А. М. Краснова, що були висловлені ними пізніше, наприкінці XIX ст.

У визначенні об'єкта фізичної географії, дискусія стосовно якого триває й досі, істотним є обґрунтування К. Ріттером земного простору як цілісної тривимірної єдності та одного з об'єктів фізичної географії, а також поняття ландшафту. Він дійшов висновку, що земні простори різняться своїми ландшафтами, тобто типами земної поверхні, котрі залежать насамперед від особливостей рельєфу. Він говорить про «неорганічну поверхню Землі в її місцевому розмаїтті та єдності, що ми в оглядному зв'язку звемо ландшафтом,... та є просторовою основою всього органічного життя».

Впроваджуючи поняття ландшафт, К. Ріттер опрацьовує уявлення про рельєф як про пластику, конфігурацію земної поверхні. Йому ж належить перша класифікація великомасштабних форм рельєфу, введення понять: нагір'я, плоскогір'я, гірська країна, що стали загальноприйнятими.

Вражає те, що до появи точних карт К. Ріттер правильно оцінив і запровадив уявлення про форми (обриси) земних просторів,

запропонував способи аналізу форми й опрацював поняття просторові відношення у зв'язку з міркуваннями про залежність різноманітних тіл природи й народів від географічного положення та обрисів місцевості. Він же підкреслював важливість фізичних вимірювань, тобто точного визначення висот місцевостей (звідки, певно, й пішла назва «фізична карта»). Всі наведені поняття без подальших змін увійшли до термінології сучасної географії.

К. Ріттера слід вважати фундатором історичного й палеогеографічного напрямів у географії, яким він відводив роль засобу для пояснення сучасної картини земного світу.

Рухи, зміни, перетворення важливі для географа тією мірою, якою вони зумовлюють сучасну розмаїтість форм прояву основних елементів природи.

Географія Людини за К. Ріттером. К. Ріттер вдався до спроби усвідомити географічний фактор людства, зробив основоположний внесок у розуміння географії людини й водночас зберіг за систематичною фізичною географією роль лідера в цьому напрямі. На його думку, проблему стосунків між природою та людиною можна розв'язати лише після того, як буде вивчено всі зв'язки між природними явищами на Землі.

Що для історії хронологія — те для географії фізичні властивості країни: основа, без якої факти не можна привести до належного ладу. Вони становлять кістяк географії, біля якого в чіткому ладі розміщується решта органічних частин.

Ті, хто потім досліджував наукову спадщину К. Ріттера, неодноразово з різних причин закидали йому антропоцентризм, пошуки якоїсь приреченості людської долі залежно від географічних чинників, прагнення вченого до пізнання «вищої симетрії та гармонії» щодо Землі як середовища Людини, оскільки він стверджував, що «загальне землезнавство має розглядати Землю як Оселю Роду людського».

К. Ріттер виявився одним із тих натуралістів, котрі прагнули надати дослідженням природи гуманістичного спрямування. Такі наукові поняття, як земний організм, система природи земної поверхні, середовище, елемент увійшли не лише до географії, а й до складу вчення В. І. Вернадського про біосферу, а тепер — до геоекології.

І, напевно, найважливіше: К. Ріттер створив наукову школу єв ропейського рівня, до якої належать такі визнані географи, як Елізе Реклю, Фрідріх Ратцель, Фердинанд Ріхтгофен, кожний з яких у свою чергу створив власну наукову школу, що в сукупності визначили контури сучасної географії.

Оцінюючи внесок К. Ріттера в теоретичне землезнавство, історіограф географії Н. Г. Сухова зазначає (1990 р.), що «К. Ріттер розорав цілинне поле теоретичної географії та засіяв його насінням нових ідей».

Коли К. Ріттер помер (1859 р.), у некролозі було сказано: «Не Гумбольдта, а Ріттера належить вважати за справжнього засновника новітнього землезнавства — він був Ератосфеном нашого часу, він перший почав обробляти географію суто науковим чином, вніс до неї новий матеріал, котрий до неї безпосередньо має належати, та надав їй цілком нового вигляду». Важко краще визначити науковий здобуток і роль К. Ріттера.