Географічне краєзнавство П. А. Тутковського

Відомий український академік Павло Аполлонович Тутковський виявився чи не найпродуктивнішим ученим, українським натуралістом — геологом, географом і краєзнавцем, бо його перу належить понад дві тисячі наукових праць. Його вважають за фундатора українського країнознавства та географічного краєзнавства, першовідкривача багатьох географічних та геологічних об'єктів (наприклад, давніх вулканів та їхніх лав на Правобережжі). На наш погляд, найбільший інтерес має викликати його маловідоме «Загальне землезнавство» (1927 р.), в якому наведено найсуттєвіші погляди вченого: визначено межі й основні ознаки сучасної географії, а також форму, розміри, рухи Землі, будову земної кори та окремо — морфологію земної поверхні. Крім того, викладено основи фізичної географії (ендогенні й екзогенні процеси) та кліматологію. Розглянуто геологічну діяльність організмів, відносини людини й природи.

Об'єкт географії з поглядів унітаризму та дуалізму. З другої половини XIX ст. окреслюються два основні напрями в розумінні кола окремих предметів, процесів і явищ, що разом утворюють синтетичний об'єкт географії. Звичайною проблемою, яку вважають за 55 критерій ставлення того чи іншого дослідника до цих напрямів, є антропогеографія в широкому значенні слова — як виявлення залежності людини від географічного середовища та його впливу на людство та в антропологічному (раси тощо) й соціально-географічному відношеннях. Унітарії відкидають антропогеографію, вважаючи її за негеографічну дисципліну взагалі й віддаючи її предмет іншим наукам — найчастіше історії, тоді як дуалісти вважають вивчення антропогеографії за чи не найважливішу складову саме географії. Слід, утім, зазначити, що й сучасні дослідники проблем фізичної географії та землезнавства зокрема не дійшли досі згоди в поглядах, що, може, не так і вадить розвиткові науки — адже змагання думок спонукає кожного з авторів бути більш переконливим. Унітарний погляд на землезнавство, що, на думку П. А. Тутковського, походить від Анаксимандра, відкидає людство зі складу земних утворень, що, за сучасною термінологією, об'єднуються поняттям географічної оболонки. Це, звичайно, представники галузевих геологічних та споріднених з географією фізичних (метеорологія, геофізика) наук. Назвемо лише деякі з них.

Альбрехт Пенк — видатний австрійський географ і геолог, засновник і директор Географічного інституту у Відні, геолог за освітою, вважав, що географія — це наука про земну поверхню, розподіл та взаємну причинну залежність явищ у літосфері від явищ в атмо-, гідро-, біосфері; різниця між загальною географією та динамічною геологією є тільки кінцевою їхньою метою — географія повинна студіювати зміни літосфери щодо виникання нових форм, а геологія — ті самі зміни стосовно утворення нових покладів. Тобто географія — наука морфологічна, а геологія — речовинна. Такі погляди цього часу більше стосуються співвідношень між геоморфологією та згаданою динамічною геологією і надалі вони ніким з географів, здається, не поділялись.

Відомий французький географ Е. Мартон на початку XX ст. визначив географію як науку про явища фізичні, біологічні та соціальні з погляду їх розподілу на земній поверхні, їхніх причин та взаємної залежності. Він пропонував використання в географії трьох принципів пізнання: 1) хорологічного; 2) каузального (причинного) та 3) координаційного, а також включав до географії палеогеографію (хоча час та історію розвитку до свого визначення об'єкта дослідження не додавав).

Унітарний погляд на землезнавство було розвинуто у вітчизняній науковій літературі плеядою видатних фізико-географів — А. О. Григор'євим, Л. С. Бергом, І. П. Герасимовим, К. К. Марковим та ін., а в навчальному землезнавстві — С. В. Калесником, Л. П. Шубаєвим, В. С. Мединою та ін. Причини тому були деякою мірою ідеологічними, бо антропогеографія вдалася до расової теорії й дещо себе скомпрометувала.

Дуалісти відносили до географії «все, що існує на Землі». На їхню думку, основною ознакою ідеографічного дослідження є метод опрацювання знань. Цей підхід достатньо продуктивний. Справді, географічність, за сучасними уявленнями, визначає саме спосіб пізнання того, що є на земній поверхні (у широкому значенні слова).

Відомий німецький географ Ф. Ріхтгофен поділяв географію на три складові: 1) фізичну; 2) біологічну та 3) антропологічну. Кожну з них він розглядав як сукупність морфологічного, геологічного (речовинного), динамічного та генетичного складу.

Російський географ Д. М. Анучин на початку століття писав, що «географія в її сучасному розвиткові не є строго замкненою наукою, а є комплексом цілої низки наук, що здатні самостійно розвиватися, принаймні сімох наук: 1) астрономічної або математичної географії (з картографією); 2) геофізики; 3) фізичної географії (орографії, океанографії та кліматології); 4) біологічної географії (географії рослин і тварин); 5) антропогеографії (ці п'ять наук становлять загальне землезнавство); 6) спеціальної географії (або країнознавства) і 7) історії географії». Втім згодом у Д. М. Анучина погляди на об'єкт географії дещо змінювалися.

Дуалістами були й відомі українські географи, котрі внесли свій здобуток у землезнавство, в тому числі А. М. Краснов, П. А. Тутковський та С. Л. Рудницький.

П. А. Тутковський у своєму підручнику «Загальне землезнавство» зазначив:

Завдання географії — пізнати обличчя Землі в його сучасному стані, в усіх його обсягах (вивчення літосфери, гідросфери, атмосфери та біосфери) з погляду розподілу сучасних фактів та явищ у просторі і їхньої генези.

Як бачимо, у визначенні П. А. Тутковський нехтує часовою складовою географії, хоча в підручнику процесам розвитку та історії приділено достатньо уваги.

Найвиразнішим прикладом дуалізму стосовно об'єкта географії ризикуємо назвати погляди видатного негеографа В. І. Вернадського, котрий найдетальніше вивчав географічну оболонку (біосферу, за його термінологією) як середовище людства й уперше розглянув останнє не лише залежно від умов життя, тобто пасивно, а як перетворювальну й наймогутнішу «геологічну силу».

 

 

ЗАГАЛЬНОПЛАНЕТАРНІ ПРОЦЕСИ ЗА Д. М. СОБОЛЄВИМ

Дмитро Миколайович Соболєв (1872—1948 рр.) — видатний український геолог, один з фундаторів регіональної геології та засновників Харківської геоморфологічної школи.

Д. М. Соболеву належить помітний внесок у вивчення загаль-нопланетарних процесів, що має значення для становлення землезнавства. Найвагомішим доробком є три випуски його серії «Земля й жизнь»: перший — «Геологические циклы» (1926 р.); другий — «Эволюция й революция в истории органического мира» (1927 р.); третій — «О причинах вымирания организмов» (1928 р.).

Д. М. Соболєв формулює загальну основу розгляду Землі як цілісності, що певною мірою передує системно-структурному та структурно-функціональному аналізам, що набули визначного місця в геолого-географічних науках уже набагато пізніше — майже через півстоліття.

Історія Землі є сукупністю та послідовністю цілої низки процесів або перетворень усередині тієї системи, що ми її звемо земною кулею. Ясно, що для розуміння сутності тих змін нам необхідне уявлення про загальну конструкцію її діючого механізму, про будову земного тіла, про співвідношення його складових.

У кількох узагальнюючих працях Д. М. Соболєв виступає натуралістом енциклопедичного рівня знань, близьким за поглядами до В. І. Вернадського. Причому вони висловлювали думки, як правило, одночасно, незалежно один від одного, відбиваючи близьке за рівнем розуміння загальнонатуралістичних проблем.

Будова земної кулі. Д. М. Соболєв синтезував наявні на той час уявлення стосовно будови земної кулі, показавши детальніше, ніж у попередніх узагальненнях, геосферну будову Землі в цілому (тобто виходячи за традиційні межі геологічного дослідження). Майже через 10 років В. І. Вернадський дасть детальнішу характеристику зовнішніх геосфер Землі.

В узагальненні Д. М. Соболева найдокладніше розглянуто стратисферу, причому вперше визначено деякі характерні ознаки циклічності її будови не лише в традиційному для геолога вертикальному перетині (тобто за часовою координатою), а й у горизонтальному напрямку. Ним уперше виділено й зіставлено геоморфологічні та геотектонічні просторові ритми. Відомі географічні гомології (про подібність контурів та розміщення континентів, наявність характерних планетарних ліній тощо) набули генетичного значення. Ним виділено ундації (великі складки) разом із ундуляціями (малими особливостями) та визначено, що «повторюваність у земній корі подібностей морфологічних та тектонічних утворень є основою географічних гомологій».

Пошуки закономірності в повторюваності однакових (подібних) форм земної поверхні дали змогу виявити певні відповідності в просторових співвідношеннях.

Досліджуючи палеогеографічні процеси, а саме просторовий цикл континентальних формацій, Д. М. Соболєв виділив сім областей, що характеризувалися різними умовами осадкоутворення на суходолі: 1) північна нівальна область; 2) північний гумідний пояс; 3) північний аридний пояс; 4) екваторіальний гумідний пояс; 5) південний аридний пояс; 6) південний гумідний пояс (виражений слабко через брак площі поверхні суходолу); 7) південна нівальна область.

Так само Д. М. Соболєв розглядає й просторові фації морського дна, виділяючи пояси морських фацій, або батичні (глибинні) зони морської формації: неритичну, що займає приконтинентальну терасу (шельф), батіальну, що охоплює континентальний схил до глибини 1000 м і глибше; абісальну, що вкриває дно відкритого моря.

Виділяючи дрібніші ланки структури океанського дна, Д. М. Соболєв визначив кліматичні різновиди, або ж фації, морської формації, їх охарактеризовано через тип вивітрювання на суміжних материках (зважаючи на теригенне походження неритичних і батіальних осадів) та ознаки морської води: температуру, солоність, насиченість О₂, СО₂, Н₂S. Він звернув увагу на те, що навпроти гирл великих річок, особливо в теплих морях, відкладається червоний теригенний мул, забарвлений Fе(ОН)₂, з колоїдів (у тому числі гумінових розчинів). Також через взаємодію з суходолом та умовами діагенезу осаду на дні зумовлено утворення синього та зеленого мулів океанського дна.

Слід зауважити, що ці поняття введено до термінологічного апарату сучасної географії Світового океану та споріднених галузей знання (без посилання на Д. М. Соболева).

Вплив складчастості та гороутворення на планетарний рельєф. Досліджуючи планетарну роль орогенічних явищ, Д. М. Соболєв розрізняв орогенічні процеси гороутворення складчастих (первинних) гір та епігенетичні процеси формування континентів за рахунок вторинного вертикального пересування значних ділянок земної кори. Перші процеси призводять до виникнення великих складок — ундацій і широких «кам'яних хвиль», що охоплюють цілі континенти або ж великі їх частини.

Вже набагато пізніше такі неотектонічні хвилі було розглянуто з застосуванням сучасних методів досліджень відомими геоморфологами для пояснення сучасного розвитку рельєфу Євразії (монографія «Рельеф Земли», 1965 р.).

У пошуках закономірностей у просторово-часовому розподілі геологічної діяльності зовнішніх агентів, що є фізико-географічними чинниками відповідних явищ, Д. М. Соболевим виділено основні просторові фази екзогенного процесу: знесення, або денудацію, і відкладення, або ж седиментацію. Спираючись на концепцію геоморфогенезу У. М. Девіса, Д. М. Соболєв підкреслив важливість первинних форм земної поверхні, що лише вийшла з-під рівня моря, та виділив (залежно від кліматичних умов) чотири цикли денудації: 1) гумідний (або нормальний); 2) нівальний; 3) аридний та 4) морський. Часову послідовність перетворень суходолу з первинної рівнини на пенеплен (кінцеву рівнину) він визначає низкою: молоді—зрілі—старі—кінцеві форми.

Залежно від характеру взаємодії екзогенного процесу з тектонічним Д. М. Соболєв виділив форми:

структурні (тектонічного походження) — проструктурні (початкові), трансструктурні (перебудовані орогенезом);

скульптурні (вироблені ерозійними процесами);

деструктивні (вже не мають ознак тектогенезу).

Щодо пенеплену Д. М. Соболєв запровадив поняття поверхні денудаційної рівноваги та зіставив його з ізостатичним процесом безупинного відновлення підняття континентів над океаном (це визначається й у сучасному землезнавстві як ізостатична рівновага літосферних плит).

Палеогеографічна циклічність. Д. М. Соболевим було запроваджено поділ геологічного циклу на напівцикли: таласократичний (океанічної трансгресії та поширення морських відкладів на континентах) та теократичний (океанічної регресії та переважання континентальних фацій відкладів), що надалі стало загальновідомим постулатом палеогеографії. Ним запроваджено й інші, дрібніші підрозділи палеогеографічного процесу, а також дано аналіз загальної стратиграфічної шкали в аспекті визначення ролі тектоніки у формуванні кліматичної циклічності та інших планетарних географічних рис і особливостей. Зокрема, порівняння тектонічних та кліматичних фаз дало змогу вченому дійти висновків, що їх можна показати в такому вигляді:

Тектонічні фази Таласократична Теократична

Кліматичні особливості Теплий «морський» клімат, однорідний на значній території Головна гумідна кліматична фаза (накопичення вугілля) Головна нівальна фаза: Спи, РІ, Q,; розчинні солі, евапорити

Підсумовуючи дослідження, Д. М. Соболєв зазначав, що «історія Землі — це послідовність геологічних циклів», і сформулював задачу побудови періодичної системи історії земної кори, котру й по суті запровадив.

Роль географічних чинників у еволюції та вимиранні організмів. Окремо в другому та третьому випусках серії «Земля й жизнь» Д. М. Соболєв дослідив причини вимирання організмів, роль географічних, зокрема кліматичних, зовнішніх чинників процесу. Критикуючи уявлення про залежність еволюції органічного світу від фізико-географічних перетворень, він оцінив можливе значення переміщень земної осі, центра мас земної кулі, детально проаналізував можливу роль коливань Землі навколо осі Еквадор—Суматра й дійшов висновку щодо слушності тези:

Розквіт, як і занепад різноманітно спеціалізованих порід (організмів), не вдається поставити в причинну відповідність ані зі змінами моря й суходолу, ані зі змінами клімату, ані з боротьбою за існування поміж індивідами одного й того самого виду за Дарвіном та конкуренцією поміж різними видами й родами... Не можна вважати, що ці фактори не мали будь-якого значення, але головним є внутрішні чинники, закладені в самій організації живих істот.

Отже, Д. М. Соболєв запровадив до палеогеографії розуміння вирішального значення саморозвитку організмів, що тепер набуло загального визнання завдяки розвитку теорії систем й залученню її до тлумачення конкретного знання.

Водночас Д. М. Соболєв наголошував на відповідності «органічних переломів» періодам найсуттєвішого перетворення будови й вигляду земної поверхні, насамперед — орогенічним фазам, і наводив різного роду такі відповідності (кліматичні, геохімічні, біогеохімічні) як докази того, що «життя на Землі врівноважене за своїми складовими й формами, а також із середовищем існування. Середовище життя постійно утворюється й перетворюється самим життям й іншими земними силами, що в своїй роботі регулюються діастрофізмами...».

Отже, у визначенні провідної сили змін органічного світу, за яку Д. М. Соболєв вважав тектоніку (діастрофізми), вчений лишався геологом на відміну, скажімо, від В. І. Вернадського, що у той самий час за провідну визнав роль саме живої речовини. Зауважимо, що Д. М. Соболєв наблизив геотектоніку, стратиграфію й геоморфологію до пояснення будови земної кори й поверхні території України, склавши маловідому «скульптоструктурну карту України», значення якої стає зрозумілим лише тепер, через більш як 60 років після складання.