Філософські, суспільно-політичні погляди I.Франка.

І. Франко (1856 – 1913 рр.) – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національновизвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненність у пізнанні навколишнього світу. Згідно с марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем гуманістом українського народу, преклав на українську мову частину творів К.Маркса і Ф. Енгельса, пропагувава вчення Ч. Дарвіна та його послідовника матеріаліста Е.Геккеля. В цілому погляди І.Франка можно розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освідченістю, глибокий історик свого народу.

Філософія Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення(дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції(наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

Білет №20

Філософія Платона.

Платон (427-347рр. до н.е.) древньо-грецький філософ, родоначальник платонізму. Навчався у Кратіла і Сократа. Він виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Ним були розглянуті слідуючі проблеми: вчення про буття; теорія пізнання; людина та суспільство…

Вчення про буття. Основа розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона собою являє “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідеї та матерія активно співіснують і взаємодіють.

Теорія пізнання. Процес пізнання являє собою пригадування душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідеї.

Людина та суспільство. Існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійсність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.

Цінним для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). (“Софіст”, “Політик”, “Мінос”).

Ренесансно - гуманістичні ідеї в Острозькому культурно - освітньому просторі.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі в остан­ній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у по­дальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти Х.Філалет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М.Смотрицький, першодрукар Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав Ви-шенський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про фі-лософську діяльність Клірика Острозького, В. Малюшицького, М.Броневського.

В останній третині XVI ст. в Україні розгорнулась гостра полемічна боротьба щодо подальшої історичної долі країни, її ініціатором став дуже відомий державний і релігійний діяч, член ордену єзуїтів Петро Скарга (1596-1612) - безперечно один із найталановитіших письменників свого часу; він енергійно обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватись на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Саме це, на його думку, відкриє українцям великі можливості в усіх сферах духовного та матеріального життя.

У полеміку із зазначеними ідеями вступили члени Острозького гуртка.

Світоглядні орієнтири Острозьких просвітників:

Ø відстоювали ідею захисту українського наро­ду як етнічної спільності від ополячення і ока­толичення

Ø порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність лю­дей незалежно від соціальної і релігійної при­належності

Ø орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світ­оглядними впливами Візантії

На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці візантійсь­ких філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, М.Кавасили, Й.Лествичника, І. Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазму (від грецького слова ісихія - тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. На цьому шляху виділяється 2 етапи: практичні діяння (праксис) та розумове діяння (теорія).

Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

Білет №21

1. Суспільна свідомість: її структура та рівні.

Вихідним при відповіді на це питання повинно бути положення про те, що свідомість завжди є індивідуально-особистісною, а тому унікальною. Але в ній є деякий зміст, спільний для усіх людей або властивий лише окремим групам. Такий спільний, масовий, надіндивідуальний зміст свідомості називають суспільним. Він формується автоматично в силу належності тієї чи іншої людини до певного класу, етносу, професії, соціальної групи тощо.

Ідентифікувати свою належність до тієї чи іншої соціальної спільноти — це значить «впустити» в зміст своєї особистісної свідомості якісь спільні з іншими людьми інтереси, потреби, цілі, тобто виявити однодушність і однодумність.

І в цьому смислі суспільна свідомість безособистісна: вона характеризує загальний зміст пересічної псевдоінтелектуальної свідомості, який властивий тим чи іншим соціальним групам. Наприклад, представники одного й того ж соціального класу, політичної партії, приблизно однаково оцінюють, інтерпретують події, які відбуваються в суспільстві, оскільки підкорюють свою особисту долю соціальній спільноті і тому не в змозі «реально піднятись» над інтересами цієї спільноти.

Важливо уяснити, що суспільна свідомість — необхідний момент успішного функціонування як окремих соціальних груп, так і всього суспільства в цілому.

Воно виконує ніби роль «мастила», яке полегшує рух механізму суспільного життя. Суспільна свідомість вплетена в «мову» реальної діяльності соціальних груп, які розрізняються за їх місцем в способі виробництва, за їх ставленням до власності.

Розпочата в нашій країні реформація соціалістичного суспільства в ліберальне — буржуазне може успішно завершитись тільки за однієї умови: більшість населення нашої країни повинна змінити свою суспільну свідомість і визнати буржуазні цінності.
Суспільна свідомість має три рівні - психологічний, буденний (емпіричний) і духовний (теоретичний, інтелектуальний, розумний). Кожен рівень суспільної свідомості характеризується своїми типовими суб'єктами, інтересами, методами пізнання, формами знання, характером відтворення і розвитку громадського буття.
Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове, суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру. Усі форми та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті.

2. “Філософія серця” П.Юркевича.

Відомим філософам другої половини 19ст. був Юркевич(1827-1874) професор Київської духовної академії. У 1860р. він опублікував статтю ”З науки про людський дух”,де виступив проти матеріалізму. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа,суть якої становить не розум,а серце.Оскільки в основі світу лежить божественного мета, яку здійснюють люди,то вона може бути пізнання не головою,а серцем. Між мозком і духовною діяльністю,вважав Ю., існує не причинний зв’язок,а лише ідеальний,”доцільний”,в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважав неможливим,щоб свідомість походила з матерії.Таким чином він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останій неспроможний зрозуміти суть свідомості,руху відтворити правильну картину світу.

Філософські погляди Юркевича: можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважав єдиним шляхом до знання.Істину ми маємо,пише філософ, в біблійному вчені про серце,де зосержується духовне життя людини.

Білет №22

1. Філософські погляди членів Кирило-Мефодіївського братства(Куліш, Костомаров).

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство - таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 року. Його засновниками були М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люді будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 році.

2. Філософія Стародавнього Риму.

Релігійні представлення римлян, що, власне кажучи виявляли собою суміш різних італійських племен, що склалися шляхом завоювання і союзних договорів, містили у своїй основі ті ж вихідні дані, що й у греків, - страх перед незрозумілим явищем природи, стихійними лихами і преклоніння перед виробляючими силами землі (італійські хлібороби почитали небо, як джерело світла і тепла, і землю, як подательку всіляких благ і символ родючості). Для давнього римлянина, існувало ще одне божество - сімейне і державне вогнище, центр домашнього і громадського життя. Римляни навіть не потрудилися скласти які-небудь цікаві історії про своїх богів - у кожного з них була тільки визначена сфера діяльності, але власне кажучи, ці всі божества були безликі. Що молиться приносив їм жертви, боги повинні були робити йому ту милість, на яку він розраховував. Для простого смертного не могло бути і мови про спілкування з божеством. Звичайно, італійскі боги виявляли свою волю польотом птахів, ударами блискавок, таємничими голосами, що виходять із глибини священного гаю, з темряви храму або печери. І римлянин, що молиться, на відміну від грека, що вільно споглядав статую божества, стояв, накривши голову частиною плаща. Робив він це не тільки для того, щоб зосередиться на молитві, але і для того ненароком не побачити бога, що призивається їм. Благаючи бога за всіма правилами про милості, просячи його про полегкість і бажаючи, щоб бог почув його благанням, римлянин жахнувся б, раптово зустрівши поглядом це божество.

Поклоніння численним богам, що керують майже що кожним кроком римлянина, складалося головним чином у строго запропонованих звичаями жертвоприношеннях, моліннях і в суворих очисних обрядах. У римській релігії з'єдналися боги всіх племен, що ввійшли до складу римської держави, але до більш тісних контактів із грецькими містами в римлян і представлення не було про тієї насичений яскравими і повнокровними образами міфології, що мали греки. Ні про яке вільне спілкування з богами для римлянина не могло бути і мови. Їх можна було тільки просити про що-небудь. Якщо один бог не відгукується на прохання, то римлянин звертався до іншого, оскільки них була безліч, зв'язаних з різними моментами його життя і діяльності.

Для того щоб римський хлібороб міг належним образом розібратися у всім цьому, у Римській державі були складені так називані Індігітаменти - списки офіційно затверджених молитовних формул, що містять імена всіх тих богів, яких випливало призивати при всяких подіях людського життя. Ці списки були складені римськими жрецями до проникнення грецької міфології в строгу й абстрактну релігію римлян і тому цікаві. Вони дають картину чисто італійських вірувань. За словами римського письменника Марка Порція Варрона (1в. до н.е.), Рим у плині 170 років обходився без статуй богів, а древня богиня Весту, і після спорудження статуй у храмах богів, "не дозволяла" ставити статую в її святилище, а уособлювати лише священним вогнем. У міру того, як значення і влада Римської держави зростали, у Рим "рушили" безліч чужоземних божеств, що досить легко приживалися в цьому величезному місті. Римляни вважали, що, переселивши богів завойованих ними народів до себе і віддавши їм належні почесті, Рим уникне їхнього гніву.

Свершено особливу роль римської релігії зіграли етруски - дивний і загадковий народ, чия писемність дотепер не розшифрована, чиї пам'ятники представляють зовсім особливий світ, дотепер не розгаданий ученими. У релігії етрусків величезне місце приділялося магічним обрядам, гаданнями тлумаченням різні знаменнь, послані богами.

Оскільки етруський світогляд з його надзвичайним захопленням питаннями загробного життя було чуже римлянам з їх формальним і розважливим підходом до релігійних питань, то вони запозичали в етрусків лише науку про пророкування, гадання і знамення, як найбільш практичну і маючу прикладне значення, частина їхніх релігійних представлень. Цю науку етруських жреців - гаруспиків (віщунів по нутрощам жертовних тварин, особливо по печінці) римляне ввели у свої релігійні церемонії. Але в особливо важливих випадках у Рим запрошувалися етруські фахівці.

Білет № 23