Філософія французьких просвітителів ХVIIIст. (Вольтер, Руссо).

Філософською основою Просвітництва виступив ма­те­рі­а­лі­з­м. Ви­рі­з­ня­ють дві фо­р­ми фра­н­цу­зь­ко­го ма­те­рі­а­лі­з­му XVIII сто­літ­тя: 1) не­по­слі­до­в­на і більш ран­ня де­ї­с­ти­ч­на фо­р­ма (Во­ль­тер, Мо­н­те­с­к'є, Кон­ді­ль­як, Рус­со, Ро­бі­не, Тю­р­го, Кон­до­р­се) і 2) ате­ї­с­ти­ч­на фо­р­ма (Ме­льє, Ла­ме­т­рі, Ді­д­ро, Ге­ль­ве­цій, Го­ль­бах). Де­ї­с­ти­ч­на фо­р­ма най­більш си­с­те­м­но роз­ро­б­ле­на Во­ль­те­ром. В ній мі­с­тять­ся ма­те­рі­а­лі­с­ти­ч­ні і ан­ти­кле­ри­ка­ль­ні ідеї фра­н­цу­зь­кої фі­ло­со­фії, по­єд­на­ні з до­ся­г­нен­ня­ми ан­г­лій­сь­кої фі­ло­со­фії і при­ро­до­знав­с­т­ва. За­га­лом де­ї­с­ти­ч­ний ма­те­рі­а­лізм - яс­к­ра­вий ви­яв ме­ха­ні­ци­з­му і ме­та­фі­зи­ки. Для Рус­со ха­ра­к­те­р­ний "де­їзм по­чут­тів", який ви­зна­ча­єть­ся більш де­мо­к­ра­ти­ч­ни­ми ри­са­ми, але та­кож по­си­лен­ням іде­а­лі­с­ти­ч­них мо­ме­н­тів. Во­ль­тер (Фра­н­суа Арує). Він піддав критиці релігію і феодальну ідеологію, близько підійшов до ідеї вічності матерії, її об'єктивного існування і вічного руху, схилявся до визнання причинності природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість, за Вольтером, є атрибутом матерії і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та мислення він вважав божественною.Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релігійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей. Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об'єднують людей, спричиняючи утворення міст та держав.

Ж.-Ж.Рус­со пропагував необхідність встановлення соціальної та майнової рівності. Спираючись на договірну теорію держави, він обґрунтовував право народів на повстання проти деспотичної влади. Органічним станом суспільства є стан самодостатності, незалежності від інших людей ні виробника, ні споживача. До такого стану і повинні повернутися люди, тобто до суспільства, в якому всі рівні, а моральність не зіпсована приватною власністю.

2. Екзистенціалізм -(„філософія людського існування”) – провідний напрям філософської думки ХХст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.Існує атеїстичний (Сартр, Камю) і релігійний (Ясперс і Марсель) екзистенціалізм.

С. К'є­р­ке­гор вва­жа­єть­ся за­сно­в­ни­ком су­час­но­го ек­зи­с­те­н­ці­а­лі­з­му, хо­ча ос­но­в­ні ідеї ре­лі­гій­но­го ек­зи­с­те­н­ці­а­лі­з­му бу­ли сфо­р­му­льо­ва­ні ще Б. Па­с­ка­лем. Свою го­ло­вну фі­ло­соф­сь­ку за­да­чу К'є­р­ке­гор ба­чив в то­му, щоб про­ти­ста­ви­ти Ге­ге­лів­сь­кій "на­до­со­би­с­ті­с­ній" кон­це­п­ції та­ке ро­зу­мін­ня осо­би­с­то­с­ті, яке ба­зу­ва­ло­ся б на аб­со­лю­т­ній сво­бо­ді ін­ди­ві­ду­а­ль­но­го ви­бо­ру. Тіль­ки окре­ма осо­би­с­тість зда­т­на до­ся­г­ти спра­в­ж­ньо­го, "ети­ч­но-­осо­би­с­ті­с­но­го" іс­ну­ван­ня, тоб­то ек­зи­с­те­н­ці­ї. Сво­бо­ду К'є­р­ке­гор роз­гля­дає ли­ше в ети­ч­но­му ас­пе­к­ті - як сво­бо­ду пе­в­ної по­зи­цій по від­но­шен­ню до дій­с­но­с­ті, як сво­бо­ду рі­шен­ня диле­ми "або-­або", як сво­бо­ду "ви­бо­ру. Од­на із ос­но­в­них ка­те­го­рій - страх. Страх ви­сту­пає в яко­с­ті бут­тя, про­ти­ста­в­ле­но­го осо­би­с­тій, ні­чим не об­ґру­н­то­ва­ній сво­бо­ді; він ви­сту­пає як пе­р­ві­с­ний ха­ра­к­тер голо­в­но­го бут­тя (іс­ну­ван­ня) в про­ти­ле­ж­ність не­бут­тя. К'є­р­ке­гор та­кож роз­гля­дає ка­те­го­рію "Від­чай". Іс­тин­ний відчай на­стає на ети­ч­ній ста­дії роз­ви­т­ку лю­ди­ни, це ду­ше­в­ний акт, який по­тре­бує се­р­йо­з­ної на­пру­ги і зо­се­ре­джен­ня всіх сил ду­ші. Він вважає, що на шляху до Бога, людина проходить три стадії: естетичну, етичну і релігійну. Найглибшого саморозуміння людина досягає на третій стадії. Лише християнство дає основи поведінки людини. Ф-я існування, буття. Людина – духовна істота, індивід. Вона неповторна і унікальна. Філософи повинні ставити питання: як жити людині, що їй робити? Мова йде не про суспільство, а про конкретного індивіда. Гайдегер вважає, що життя людини – це сплав об’єктивного буття і людської діяльності, виступає проти диктату філософських категорій, розрізняє справжній (людина розуміє свою історичність, смертність;) і несправжній (речі панують над людиною, а сама вона знецінюється) способи буття. Піднімає проблему свободи: істинне існування – визнання свободи іншого поряд з власною свободою. Сартр: діяльність людини впливає на інших людей. Свобода людини перетворюється на приреченість: людина обирає не епоху, а лише своє місце в ній. Формула людського буття: воно є те, що не є і є не те, що є. Сартр розглядає проблему небуття у 3-ох формах: небуття предмета, небуття іншої визначеності про предмет, небуття знання про предмет. Камю: немає безвихідних ситуацій. Його вчення стало основою руху опору. Дуже багато уваги приділяє проблемі смерті. Основне питання ф-ї має бути питання самогубства; варто, чи не варто жити? Завдання ф-ї в тому, щоб зберегти життя в період відчаю, але не зробити людину щасливою, бо в кожного своє поняття щастя. В 60-х роках екзистенціалізм припинив своє існування як окремий напрямок.

БІЛЕТ № 17

Філософія Г. Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Новим у Г.Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, стра­ху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я.

На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка ос­новного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.