Релігійно-філософські течії в зарубіжній філософії ХХ ст.. Неотомізм, тейярдизм.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Релігійно-філософські течії в зарубіжній філософії ХХ ст.. Неотомізм, тейярдизм.



Найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму- оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у церковних навчальних закладах, де її вивчення є обов’язковим. Визнаними представниками є франц філософи Ж.Маритет, Е. Жільсон та америк філософ Ю.Бохеньський. Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св.Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти дотримуються вихідних тез Св.Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

Суть філософської концепції неотомістів: - світ речей нам наданий реально; - цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя; - і сьогодні залишається в силі тлумачення Св.Томою симфонії розуму та сили; - відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма та в божественному об’явленні; - вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише на ґрунті релігійного світогляду, божественного об’явлення; - пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог.

Тейярдизм - напрям філософії, який пропонує поєднати наукову ідею еволюції з елементами модернізованої християнської містики; концепція тейярдизму – складна суміш наукових прогнозів, утопізму, абстрактного гуманізму, містицизму й традиційного теїзму. Заснував теорію тейярдизму П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955) - видатний французький палеонтолог і антрополог. У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Він вважав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі три етапи: "переджиття" (фізична оболонка), "життя" (органічна оболонка), "мислення" і "наджиття".


Білет №10

Діалектичні заперечення.

Третій універсальний закон діалектики, дає відповідь на питання: «куди веде розвиток?» Заперечення — це філософська категорія, яка означає певний момент процесу розвитку. Змістом цього моменту є діалектичний зв'язок двох послідовних стадій (або станів) об'єкта, що розвивається.

Німецький філософ Гегель, який сформулював цей закон, використовував для його обґрунтування принцип тріади: теза — антитеза — синтез. Гегель виходив з того, що розвиток може бути зафіксований у русі понять. Він вважав, що теза — це твердження, антитеза — це заперечення, синтез — заперечення заперечення.

Одне заперечення не створює закону, для його появи необхідно декілька послідовних і пов'язаних заперечень. Саме тут ключовими поняттями стають «заперечення заперечення», «цикл», «спіраль».Кожне заперечення — це певна сходинка в поступальній зміні, якісному перетворенні об'єктів. Заключне заперечення в цілісному процесі розвитку начебто відтворює і ті риси, якими характеризувався цей процес з самого початку. Таким чином виникає цикл розвитку. У розвитку (не в русі взагалі!) завжди присутнє повернення до старого. Отже, суть діалектичного заперечення полягає в тому, що утвердження наступної стадії розвитку передбачає зникнення, руйнування попередньої стадії, і разом з тим збереження, утримання деяких її суттєвих елементів.

Пояснюючи цей філософський парадокс, німецький філософ Гегель ввів у науковий обіг категорію «зняття» (das Aufheben).

Зняття — це категорія, яка фіксує наслідок боротьби протилежностей, завдяки якому протиріччя припиняються і, таким чином, з'являється нова якість шляхом діалектичного заперечення старого.

Отже, закон заперечення заперечення визначає напрямок процесу розвитку як спіраль, а не як лінійний процес неухильного сходження знизу вгору.

Філософія Аристотеля.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу ( субстрату) для певної форми. Отже, дійсність речей більше пов’язана із формою, що їх продукує «форма всіх форм», або свідомий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією 4 причин: матеріальна, формальна, дійова (з’єднує форму та матерію), фінальна, або цільова. Остання є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі,

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки: 1. Закон тотожності. 2. Закон усунення протиріччя. 3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.


БІЛЕТ №11

1. Основні функції філософії.

Світогляднафункція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя. Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму людину. Вона грає важливу роль у визначенні цілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування,функціонування і розвитку людини.Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності. Методологічнафункція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.

2. Діалектичні заперечення.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розвитку. Отже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні - в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо.

Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення , або такий закон не є всезагальним, оскільки він проявляється лише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.

Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною лінією, а й за регрессивною.

 


БІЛЕТ №12

1. Поняття суспільства. Відмінність закону соціуму від законів природи.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства - це труд, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об'єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

- посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

- вдосконалення суспільних відносин;

- підвищення міри організованості.

Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

Особливості соц.пізнання:

перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності;

Друга - історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві,Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації;

третя: у порівнянні з природними явищами чи речами соц.дійсн. складніша й мінлива,якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні – то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні;

обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому пізнанні, різновиді суспільної практики.

Філософія Г.Гегеля.

Гегель (27.08.1770, Штуtгарt, ­– 14.11.1831, Берлін) нім. філ., представник нім. клас. філ., творець систематичної теорії діалектики на основі об”єктивного ідеалізму.

Якщо в цілому характеризувати філ. Г., то потрібно сказати, що це найбільш відомий філ. об”єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об”єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні роботи: “Наука логіки”, “Філ. природи”, “Філ. права”, “Філ. руху”, “філ. історії” та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право.

Заслуга Г. полягала також у тому, що він весь природний, історичний і дух. світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Розробляючи філ. історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття люд. є вивчення діалектики суб"єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин.

Протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була зверенена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський дух; в філ. права – конституційна монархія; в історії філ. – філ. система самого Г.

Г. вважав, що розвиток завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій.


БІЛЕТ №14

14. Проблема людини в сучасній філософії. Біологічне і соціальне.Проблема людини є найголовнішою в історії розвитку філософських знань. Предметом філософсько-антропологічних міркувань були завжди такі питання: 1. Яке становище людини в світі, яке місце займає вона в ієрархії речей і істот? Чи є людина випадковою частиною бездушної природи чи "сином божим"? Вона - тільки маленький частковий фрагмент світу чи вона - мікрокосм, дзеркало світу в цілому? 2. Яка природа і сутність людини? Чим вона відрізняється від тварин? 3. Чи існує те, що ми називаємо волею, і в якій мірі людина вільна? Які види необхідності панують над нами і чи можемо ми підкорити їх? 4. Людина - це розумна істота чи істота, що керується потягами і нахилами? Які можливості розуму і яка ступінь впливу підсвідомості на нашу поведінку і мислення? 5. Що таке смерть і як людина повинна ставитись до неї? 6. В чому сенс життя? Чи є у кожного з нас конкретне призначення і як можна "стати собою"? 7. Яке реальне місце займають в житті людини любов, мужність та інші найважливіші духовні цінності? Це далеко не всі питання, які ставить філософська антропологія, і треба сказати, на жодне з них немає вичерпної відповіді.

Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині. З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність. Потреби й прагнення, які називаються вищими, — пізнавальні, моральні, естетичні, потреба в спілкуванні і т.п. — най-біологічні, соціальні за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські, політичні позиції і т.д.

2. Мітлецька філософія (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр)

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 РР до н.е). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі ВДиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, все-охоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, алейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.


БІЛЕТ № 15



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.192.241 (0.014 с.)