Загальнологічні методи пізнання.

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу.

Методи:

- теоретичний - виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу;

- практичний -специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність.

Практика - основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.

Як логіко-дискурсивний, так і інтуітивний спосіб пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від безпосерднього погляду, але розкриття здійснюються по-різному. Логічне передбачення – є “аналітичним передбаченням”. Аналітичне передбачення – високоефективний спосіб наукового пізнання. Логіка та інтуіція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуіції прирікає мислення на беззмістовність. Інтуіція ж без логіки перетворює мислення на "відображення безпосередньо даного. Інтуіція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрони-каючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуіції: теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуіції чи логіки у вказаних сферах.

Білет № 27

Відображення як передумова свідомості.

З намаганням пояснити феномен свідомості пов'язана так звана теорія відображення. Вихідним положенням теорії відображення є теза про те, що «... уся матерія має властивість, за суттю, споріднену з відчуттям, властивість відображення». Відображення як всезагальна властивість матерії — це реалізація і результат взаємодії будь-якої речі або явища, процесу з іншим речами, явищами і процесами, який проявляється у формі зміни стану, структури діючих об'єктів, у формі відбитку, сліду. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або схожості з будь-якою стороною речі, яка діє на неї. В основі цієї відповідності лежать закони взаємодії речей. Внаслідок взаємодії речей відношення між ними має характер взаємовідображення. Наприклад, метеорит, який падає на землю, залишає слід. Слід метеориту — це його відображення, яке створилося як результат його дії на поверхню Землі. Таким же чином відбувається будь-яке відображення. Внаслідок дії одного матеріального об'єкту на інший в ньому відбуваються зміни, які відтворюють ті чи інші особливості першого об'єкту. Відображення — це відтворення особливостей об'єкту, що відображається. Що означає «відображення особливостей явища, що відображається». Коли, скажімо, гуркіт лавини в горах викликає луну, то це — відображувальний процес: гуркіт — відображуване явище, гори — відображаюче явище, луна — відображення. Гуркіт — це звукові хвилі, тобто певні коливання повітря. Луна теж являє собою звукові хвилі, коливання повітря, які упорядковані так, як й коливання повітря, що створюють гуркіт. Форми відображення в своїй онтологічній генезі набувають різноманітної якості і складності та класифікуються за різними рівнями і основами ділення. Перша, найбільш поширена форма відображення, а саме найбільш ґрунтовна, архаїчна (форма, це — фізико-хімічна, яка пронизує всі взаємодії на рівні неживої матерії. Наступний, більш складний рівень відображення — це примітивні форми життя; так зване фізіологічне відображення організаційним носієм якого є одноклітинні структури, віруси, рослини. Проявом цієї форми відображення є подразливість. Третя, більш складна форма відображення - психічне відображення, її ознаками й структурними характеристиками є відчуття, сприйняття, уявлення. Носіями цих структурних характеристик є організми, які мають органи почуттів. Нарешті, найвища форма відображення, яка притаманна тільки людям — це свідомість. Носіями і суб'єктами свідомості є людина і суспільство. Людина як соціальний суб'єкт поряд з відчуттями, сприйняттями й уявленнями, має специфічні сапієнтні форми відображення, а саме: поняття, судження, умовивід, а також суто гомінідну форму відображення — творчу уяву.

Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Лю­д­віг Фейєрбах виступив із го­с­т­рою кри­ти­кою ідеалізму. З то­ч­ки зо­ру Фейєрбаха, ідеалізм є ні­що ін­ше, як ра­ці­о­на­лі­зо­ва­на ре­лі­гія. Згі­д­но Фейе­р­ба­ху, для зві­ль­нен­ня від ре­лі­гій­них по­ми­лок не­об­хід­но зро­зу­мі­ти, що лю­ди­на - не тво­рін­ня Бо­га, а ча­с­ти­на, та при цьо­му най­більш до­ско­на­ла, - до­ві­ч­ної при­ро­ди. Він пи­сав: "моє вчен­ня або по­гляд - мо­же бу­ти ви­сло­в­ле­не в двох сло­вах: при­ро­да і лю­ди­на". Ство­рін­ня, в яко­му при­ро­да стає осо­би­с­тим, сві­до­мим, ро­зу­м­ним ство­рін­ням, на­зи­ва­єть­ся людиною. Людина – істота духовна. Мислення людини тісно пов’язане з процесами (фізіологічними) в організмі людини, з іншого боку воно пов’язане з чуттєвим сприйняттям світу людиною. Мислення людини і людину не можна відділити від природи, духовне не можна протиставити природі. Людина являється вищим продуктом природи, яка за доп. людини сама себе пізнає. Людина – найвищий предмет філософії, єдиний і універсальний. За Фейєрбахом первинне тіло людини, а вторинне – свідомість. Ні матеріалізм, ні ідеалізм не є істиною, антропологія – ось істина. Суспільна свідомість – прояв сутності людини, а сутність людини – життя, щастя, любов. Значне місце в його ф-ї займає критика церкви і релігії. Бог народжується в стражданнях людини, це те, чим хоче бути людина. Релігія відображає те, до чого прагне людина, а значить подолати релігію не можна – слід розібратися, що є справжньою релігією. Вважає, що релігія повинна бути іншою. Пояснював релігію як зв’язок між людьми, тобто між тілами людей. Ан­тро­по­ло­гі­ч­ний ма­те­рі­а­лізм Фейєрбаха ви­ник як ре­а­к­ція на іде­а­лізм та перш за все на вчен­ня Ге­ге­ля, в ко­т­ро­му па­ну­ван­ня все­за­га­ль­но­го над оди­ни­ч­ним бу­ло до­ве­де­но до край­ньо­го сту­пе­ню (окре­ма люд­сь­ка осо­би­с­тість ви­яви­лась зни­ка­ю­чо-­ні­к­че­м­ним мо­ме­н­том, який не­об­хід­но по­до­ла­ти, як­би ста­ти на то­ч­ку зо­ру "аб­со­лю­т­но­го ду­ху"). Фейєрбах став на за­хист си­ли при­ро­д­но-­бі­о­ло­гі­ч­но­го по­ча­т­ку у лю­ди­ні. Його філософію називають філософія любові.

Білет № 28

Мислителі укр. Діаспори.

Після 1905 р. з’явилася ціла група видатних українських діячів: Грушевський, Винниченко, Донцов, Чижевський тощо. Після окупації України більшовицькою армією переважна більшість українських діячів виїхали за кордон. Винниченко. Був членом УСДРП, повернувся в Україну в 1917 р. вже відомим письменником, став генеральним секретарем Центральної ради. За своїми поглядами був націоналістом і соціалістом, не погоджувався з політикою Леніна в національному питанні. В останні роки своєї діяльності написав книгу “Конкордизм” (конкорд – злагода). Це головна ідея злагоди людей між собою, між народами і націями. Проте головною є ідея злагоди людини самої з собою. Донцов. Найлютіший ворог для радянської влади, ідеолог українського національно-визвольного руху, публіцист, політичний діяч. В 1926 р. видав книгу “Націоналізм”, в якій ставить питання про повне відділення України від Росії, в зв’язку з чим критикував Драгоманова за його ідею автономії. "Іс­то­рія не знає рі­в­но­сті, як і при­ро­да, є там зді­б­ні і не­зді­б­ні", — та­ким є на­сту­п­ний по­сту­лат. Своє пра­во на са­мо­ви­зна­чен­ня мо­же стве­р­ди­ти ли­ше та на­ція, що "має ге­ній її спра­в­ді здій­с­ни­ти". То­му ва­ж­ли­вим вва­жа­єть­ся не ли­ше на­яв­ність фа­на­ти­ч­ної й без­ко­м­п­ро­мі­с­ної ве­ли­кої ідеї, а й зда­т­ність ре­а­лі­зу­ва­ти че­рез на­си­ль­с­т­во пра­во си­ль­но­го. На­ці­о­на­ль­на ідея по­ви­нна стве­р­джу­ва­тись як аб­со­лю­т­ний до­г­мат, пред­мет ві­ри. Центральний пункт його ідеології – чинник волі. Проголошує фанатизм національної ідеї. “Тієї України, до якої ми прагнемо, ще немає”. От­же, фі­ло­соф­сь­кий зміст сві­то­гля­ду Д.До­н­цо­ва по­зна­ча­єть­ся при­та­ман­ним йо­му ір­ра­ці­о­на­лі­з­мом, су­пе­ре­ч­ли­вим по­єд­нан­ням ро­ма­н­ти­ч­но­го ро­зу­мін­ня на­ці­о­на­ль­но­го як ари­с­то­к­ра­ти­з­му ду­ху з біо­ло­гі­за­тор­сь­ким стве­р­джен­ням прин­ци­пу "бо­ро­ть­би за іс­ну­ван­ня". Чижевський. Видатний філософ: “Нариси з історії філософії на Україні” (1929р.), видана в Німеччині. Чижевський вперше написав історію філософії України, дав її структурний аналіз. Вивчав історію філософії з філософських, а не з політичних чи будь-яких інших позицій. Осо­б­ли­во­с­ті на­ці­о­на­ль­ної фі­ло­со­фії ха­ра­к­те­ри­зу­ють, три чин­ни­ки — фо­р­ма ви­яву на­ці­о­на­ль­них ду­мок, ме­тод фі­ло­соф­сь­ко­го до­слі­джен­ня і бу­до­ва си­с­те­ми фі­ло­со­фії, "ар­хі­те­к­то­ні­ка" її. Що­до укра­ї­н­сь­кої фі­ло­со­фії, скла­д­ність з'я­су­ван­ня її на­ці­о­на­ль­ної спе­ци­фі­ки по­ля­гає в то­му, що во­на, як і ін­ші сло­в'ян­сь­кі куль­ту­ри, не на­ле­жить до тих "об­ра­них", че­рез які здій­с­ню­ва­в­ся по­ступ іс­то­рії все­сві­т­ньої фі­ло­со­фі­ї. Но­сі­єм на­ці­о­на­ль­ної спе­ци­фі­ки, що від­кри­ває гли­би­ни на­ці­о­на­ль­но­го ду­ху, по­ви­нен бу­ти "ве­ли­кий фі­ло­соф", фі­ло­соф сві­то­во­го зна­чен­ня, але та­ких ми­с­ли­те­лів іс­то­рія куль­ту­ри Укра­ї­ни не мала. Липинський. Україна стане незалежною лише тоді, коли участь у цьому візьме хліборобський клас, який є переважною частиною населення. Був представником монархії, яку вважав найкращою формою правління, в Україні, проте, монархію ототожнював з гетьманщиною.

2. Філософія і культура епохи Відродження. М. Кузанський, Джордано Бруно, Т. Мор, Т. Кампанелла. В цей час осо­б­ли­во бу­р­х­ли­во роз­ви­ва­лись ба­га­то га­лу­зей про­ми­с­ло­во­с­ті, за­сно­ва­них на знан­ні за­ко­нів ме­ха­ні­ки, фі­зи­ки, хі­мії, ме­та­ Ви­да­т­ни­ми пред­ста­в­ни­ка­ми і ре­фо­р­ма­то­ра­ми фі­ло­со­фії то­го ча­су бу­ли М. Ку­зан­сь­кий і Дж. Бру­но. Од­ну з пе­р­ших на­ту­р­фі­ло­соф­сь­ких кон­це­п­цій ство­рив Ку­зан­сь­кий. Ва­ж­ли­во від­мі­ти­ти те, що йо­го фі­ло­со­фія при­ро­ди ще в пе­в­ній мі­рі під­по­ряд­ко­ва­на ре­лі­гій­но­му сві­то­сприй­нят­тю. Він не за­пе­ре­чує іс­ну­ван­ня над­при­ро­д­ної іс­то­ти. Ку­зан­сь­кий не за­пе­ре­чує то­го, що Бог є пер­шо­дже­ре­лом (на­ча­лом) сві­ту, але він ро­зу­міє Бо­га не як над­сві­то­ву іс­то­ту, а як та­ке пер­шо­дже­ре­ло (на­ча­ло), яке спів­па­дає з Сві­том. Світ – це безкінечний шар.

За­сно­в­ни­ком си­с­те­ми на­ту­р­фі­ло­соф­сь­ко­го пан­те­ї­з­му був Дж. Бру­но. За ос­но­ву сво­єї на­ту­р­фі­ло­со­фії Б­ру­но бе­ре по­нят­тя єди­но­го. Єди­не - це ді­а­ле­к­ти­ч­на єд­ність всьо­го в усьо­му, збіг про­ти­ле­ж­но­с­тей. Єди­не є і Бо­гом, і при­ро­дою, при­чи­ною бут­тя і са­мим бут­тям. Во­но є фо­р­мою і матерією, мо­ж­ли­ві­с­тю і дій­с­ні­с­тю. Єди­не-­це все. Та­ким чи­ном в єди­но­му об'­єд­ну­ють­ся всі про­ти­ле­ж­но­с­тіі се­ред них ос­но­в­на для се­ре­д­ніх ві­ків - про­ти­ле­ж­ністьміж Бо­гом і сві­том, Тво­р­цем і тво­рін­ням. Йо­го по­зи­ція є ти­по­вим пан­те­ї­з­мом, але на від­мі­ну від пан­те­ї­з­му Кузан­сь­ко­го, йо­го пан­те­їзм є на­ту­р­фі­ло­соф­сь­ким, оскі­ль­ки у Б­ру­но Бог роз­чи­ню­єть­ся в при­ро­ді (а не на­впа­ки, як у Ку­зан­сь­ко­го), при­ро­да є Бо­гом. Та­ка то­ч­ка зо­ру прин­ци­по­во супе­ре­чи­ла тра­ди­цій­ним ре­лі­гій­ним ка­но­нам про те, що Бог є осо­бою і тво­р­цем сві­ту. Взагалі Бруно за характером – бунтівник. Вважав, що світ складається з корпускул, він є безкінечним, поза космосом нічого немає, все – космос. Безкінечність зрозуміти на основі досвіду не можна. Першодвигуна немає, першопоштовху не було. В душі людини проявляється єдина вселенська світова думка, яка є невідмінною від одухотвореної матерії. Пізнання починається зі сприйняття, уяви, розсудку і розуму. До істини прийти за допомогою теології не можна, а лише шляхом філософського мислення.

Ма­кі­а­вел­лі пра­г­нув об­ґру­н­ту­ва­ти те­о­рію бу­р­жу­а­з­ної дер­жа­ви. Він був впе­в­не­ний в пе­ре­мо­зі ро­зу­м­но­го на­ча­ла в лю­ди­ні. Бо­ро­ть­ба лю­дей за свої ін­те­ре­си ви­ра­жа­єть­ся більш всьо­го в при­дбан­ні вла­с­но­с­ті і її за­хи­с­ті. На цьо­му ґрунті роз­ви­ва­єть­ся бо­ро­ть­ба між на­ро­дом і "ви­щи­ми кла­са­ми". Во­на спри­яє су­с­пі­ль­но­му про­гре­су і це пра­г­нув до­ве­с­ти Ма­кі­а­вел­лі. Са­ме іс­ну­ван­ня в су­с­пі­ль­с­т­ві ба­га­тих і бі­д­них є при­ро­д­ним і по­ви­нно бу­ти збе­ре­же­не, але при умо­ві об­ме­жен­ня над­мі­р­но­го зба­га­чен­ня і лі­к­ві­да­ції край­ньої убо­го­с­ті. По­лі­тич­ним іде­а­лом Ма­кі­а­вел­лі бу­ла по­мі­р­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­на ре­с­пу­б­лі­ка. ("Ціль ви­пра­в­до­вує за­со­би"). Його оголошують циніком, він виступає проти зв’язку політики і моралі (релігійної в той час).

Тво­р­цем од­ні­єї із най­ві­до­мі­ших в сві­ті со­ці­а­ль­них уто­пій є То­мас Мор. Центра­ль­не мі­с­це в йо­го фі­ло­соф­сь­кій спа­д­щи­ні за­ймає кни­га "Уто­пія". Ос­но­в­ною при­чи­ною вад су­с­пі­ль­с­т­ва Мор вва­жав го­с­по­да­рю­ван­ня при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті. Сві­ту екс­плу­а­та­ції і не­спра­ве­д­ли­во­с­ті Мор про­ти­ставив іде­а­ль­ний устрій су­с­пі­ль­с­т­ва на ос­т­ро­ві Утопія.

Білет № 29