Предмет і завдання етнографії

Предмет і завдання етнографії

Назва етнографія походить від грецьких слів етнос – народ і графо- пишу. Етнографія здебільшого охоплює фіксацію і опис побуту та різних галузей народної культури.

Об’єкт: народи, нації та їх частки, етнічні та етнографічні групи

Предмет: вивчення властивостей етносу завдяки яким він виділяється серед інших етносів. Головним предметом є традиційна побутова культура

Походження українського народу

У київському літописі 1187 року зафіксована назва Україна. Навів термін з приводу смерті перяславського князя Володимира Глібовича за яким плакали переяславці і за ним Україна тужила. Ще не давало етнотопоніму Україна. Офіційною вважається періодизація етносу яка надана відомим вченим Ф.Шевченком, який відзначав що український етнос виділяється з другої половини ХІІ ст до середини 17 століття. Після татаро-монгольської навали та руйнації князівств більшість майбутніх українських земель опинились у складі Великого Князівства Литовського та польської держави. У другій половині 16- п.п17 століття виділяється той етнографічний поділ України який існує й досі з окремими корективами.

Історико-етнографічне районування України та етнографічні групи

ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНИЙ РЕГІОН: Слобідська Україна, середнє подніпров’я, та південь України

Середнє подніпров’я – Київська, Полтавська, Черкаська, пд. Частина Чернігівської, пд.сх частина Житомирської, Сумської областей, сх.Вінницької, пн.частина Кіровоградської, пн.зх частина Дніпропетровської області

Слобожанщина – Харківська, пд.сх Сумської, пн.сх. Дніпропетровської, сх.Полтавської, пн.Луганської, Донецької суміжні райони Білгородської та Воронежзької областей

Південна Україна- Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська, пд.райони Дніпропетровської, луганської областей. Північ Криму

ПІВНІЧНИЙ РЕГІОН(ПОЛІССЬКИЙ) Межує з білорусією охоплює північні райони Волинської, Львівської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської областей

ЗАХІДНИЙ РЕГІОН: Тернопільська, Хмельницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області. Пд.райони Волинської, Рівенської, Вінницької областей. Західний регіон поділяється

Волинь- Волинська, Рівенська, пд.зх Житомирщина, пн.Хмельницької, Тернопільської, Львівської областей

Поділля- Вінницька, Тернопільська області, пд.частина Чернівецької, зх.Івано-Франківської і Львівської областей.

Прикарпаття- Львівська, Івано-Франківська, Тернопільска області

Гуцульщина- Івано-Франківська, Чернівецька області

Бойківщина- переважно Івано-Франківська та Львіська області, центральні Карпати

Лемківщина- зх.частина Карпат, частково Закарпаття

Закарпаття- закарпатська область

Антропологічні риси Українців

Важливо приділити увагу праці Ф.Вовка «антропологічні особливості Українського народу». Український антропологічний тип розглядається як різновид адріатичної або донарської риси поширеної серед південних та західних слов’ян

Ознаки: високий зріст, брахікефалія (округла фрма голови), темно забарвлене волосся

Виділяють чотири антропологічних зони

Північна: Волинь, Полісся, північна Галичина

– Брахікефалія

– Світла пігментація волосся

– Тяжіє до білорусів або зх.росіян

Центральна: середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина

– Брахікефалія

– Прямий ніс

– Темні волосся та очі

Західна: закарпаття, прикарпаття, зх.Буковина

– Зріст 160-170 см.

– Довгий вузький ніс

Південна: Буковина, пн.зх Причорномор’я, нижнє подніпров’я

Говірки, говори, наріччя

Гові́рка — найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.

У структурі мовно-територіальних утворень (Говірка — говір/діалект — наріччя) лише Говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові.Говірка відзначається єдністю структури, протиставляється іншим Говіркам набором диференційних ознак на фонетичному, акцентуаційному, граматичному,лексичному, семантичному рівнях.Близькі за визначальними рисами Говірки утворюють групи говірок і говори. Говір — одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Наріччя — найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя окреслюють пасма —ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах.

Говори північного наріччя

Північне наріччя української мови за територією найменше. Воно охоплює Чернігівську область та північні райони Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Українські поліські говірки побутують також на Берестейщині та Пінщині в Білорусі. У північних говорів української мови предок — мова давніх слов'янських племен полян, древлян, сіверян і північних волинян.

Північне наріччя поділяється на три говори: східнополіський, середньополіський і західнополіський. Східнополіський і середньополіський говори, хоч і відрізняються один він одного, загалом протиставляються західнополіському говору, в якому дуже поширені риси говорів південно-західного наріччя.

Межа між східнополіським і середньополіським говорами проходить переважно по Дніпру, а межа між середньополіським і західнополіським говорами — по р. Горинь. Західнополіський діалект побутує майже на всій території Волинської та північно-західних районів Рівненської областей, а також Берестейщини і Пінщини в Білорусі. Середньо- чи центральнополіський говір охоплює територію більшої північно-східної частини Житомирської і північно-правобережних районів Київської області, східнополіський — території Чернігівської області та північні райони Сумської, північно-східні лівобережні райони Київської області.

Найголовніші ознаки північноукраїнських діалектів:

1. Наявність дифтонгів: куонь, вуол, вуіл, шіесть, дieд.

2. Звуки у, и на місці літературного і: кунь, люд, нус, вил, нич.

3. Ненаголошене о вимовляється як а: вада, карова.

4. Твердий звук р: бурак, вичера.

5. В іменників середнього роду зберігається давнє закінчення є: тилє, курчє, поросє, смиттє, життє.

6. Усічення закінчень у прикметників: зелени, червони, добри.

7. Закінчення -ей у іменниках: бабей, рукей, ногей.

8. Збереження двоїни: дві відрі, дві селі.

9. Переважання інфінітива дієслів на -ть: ходить, робить, брать.

10. Поширення приставних приголосних г, в, й: гоко, вогірки, йулиця.

Бджільництво

Ліси і лісостепові райони України були зручною базою для розвитку бджільництва яке в епоху КР мало характер лісового промислу. Віск використовували в основному для виготовлення свічок та йшов на продаж. Бортництво як масовий вид селянського промислу на Поліссі та в Карпатах існувало ще в 40-50 х роках ХІХ ст. а в к ХІХ на початку ХХ воно зустрічалося лише в найглухіших місцевостях. Початки так званого домашнього бджільництва припадають на 16 століття коли бортники намагалися створювати окремі компактні осередки для зручнішого догляду за бджолами. У період одомашнення бджіл в Україні були відомі чотири основні типи вуликів – борті (вирубані в дереві й природні гнізда), колоди, дуплянки (пеньки) та сапетові.

Сапетові вулики набули масового розповсюдження на Півдні, частково на Слобожанщині й Поділлі. Це були здебільшого плетені вулики різноманітних форм (продовгуваті, круглі, діжко подібні) матеріалом для них слугував очерет, рогоза, верба, солома. Усередині сапетки часто вимазували глиною. Такі вулики були зручні для транспортування але не довговічні.

Дуплянки – переважали на Слобожанщині, Середньому Подніпров’ї

Колоди переважали на Поліссі.

1814 рік Іван Прокопович сконструював рамковий вулик. Відтепер можна було добувати чистий (качаний) мед, не руйнуючи вощини а отже й самого бджолиного гнізда. Литовські статути узаконювали смертну кару за крадіжку бджіл

Рибальство

Взагалі українці займалися рибальством усюди, де існували ріки та інші водойми. Снасті та способи рибальства були найрізноманітнішими. Так, скрізь ловили вудками із саморобними гачками примітивної форми які поширилися вже наприкінці ХІХ ст. ловили також хватками (підсаками) – конічними сітками невеликих розмірів прикріпленими до лозяної дуги, яка з’єднувалася з довгою жердиною. Широко використовувалися ості – дуже давній тип рибальського знаряддя. Остями, що являли собою невеликі три-, чотири-, шести-, восьми- зубі вила, рибу били зазвичай вночі з підсвічуванням. Українцям була відома ловля риби перемітами та кармаками. Перемітами ловили по всіх великих річках України. Кармак складався з кількох предметів, з’єднаних між собою. Його ставили у морі, на лимані або біля гирла річки. У дно забивали кіля і прив’язували до нього шнур так, щоб він ішов по поверхні води і не тонув; поміж кіллям підвішували поплавки. До шнура прикріплювали два перемети; один вище: один вище щоб його гачки досягали майже половини глибини, а другий підв’язували на половині глибини, щоб гачки описувались нижче до дна. Широко користувалися ятерями різних розмірів. Це циліндрична сітка з конусоподібними кінцями, один з яких витягався назовні і наглухо закріплявся, а другий з вузьким отвором посередині, втягався в середину циліндра; саме через нього і входила риба в ятір. Сплетену з тонкої пряжі сітку ятера насаджували на три лозяних обручі. У горах інколи перегороджували річку, направляючи її в інше русло, а на осушеному річищі рибу вибирали руками. На Дніпрі, Південному Бузі та в протоках гирла Дунаю встановлювали гарди – капітальні перепони, зроблені з паль і доповнені цілою системою глухих очеретяних перегородок. У річках і озерних водоймах застосовувались також сіті, бродаки, павуки, неводи і волукші.

Збиральництво

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля належить збиральництво. Збирали ягоди, трави, горіхи, гриби, лікарські рослини. З 20ст. на промислову основу поставлено заготівлю березового соку.

Мисливство

Протягом багатьох віків українці займались мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення. Об’єктом мисливства до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічались в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі – по всі й території Полісся та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни, і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф. Велика кількість водойм прияла поширенню різної водоплавної дичини, головним чином качок тв. Гусей. Кріс поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. Проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України. Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, воківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносили сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивалося гостре кілля. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являв собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі утворювали вузький прохід по спіралі який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернутися назад. Вовки завдавали великої селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітність та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб – двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см. Від стовбура, а зверху підвішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника. Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була розроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела,качки. Були відомі засоби маскування які давали змогу не помітно підійти до звіра або птаха. Полювання гоном на конях із собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних способів полювання то в останні десятиліття ХІХ століття вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.

Чумацтво і візникування

З часів КР з 13-14 ст. основним промислом була сіль та риба, з пониззя Дніпра та Дону. З розвитком товарно-грошових відносин змінився напрямок чумацтва. В п. п. 19 ст. стали доставляти до Азово-Чорноморських портів зерно, а назад везли сіль та рибу. Для занять потрібно було мати воза і пару волів. Бідняків наймали, як погоничів. До поїздки готувалися взимку: виготовляли запасні осі та днища, дьоготь та харчі. Гуртувались у валки. Керував досвідчений ватажок. За день проходили близько 30 верст = 50 км. Ватажок регламентував життя і побут козаків. З 60-хр до 90-х років 19 ст. чумацтво занепадає. у 18-19 ст. візникування стає додатковим заробітком – це перевезення на не великі відстані, наприклад до залізничних станцій якихось товарів.

Лісорубство та лісосплав

У 15-16 ст. заготівля лісу була повинністю залежних селян. З деревини виготовляли тару, меблі, бочки. Всі лісорубські роботи до 30-х років 20ст робилися вручну сокирами або ручними пилами. Транспортували сплав по рікам. 1853 транспортували по р. басейну р. Прип’ять, Тиса, Прут,Дністер. В сер.20 ст. змінилися технічні засоби лісорубства з’явилися пили, пилорами

Ткацтво

Традиційне заняття. Виробляли полотно з бавовни та льону. Пряли на веретені й прядці. Останній спосіб поширився в Україні у другій половині ХІХ ст.. продуктивність прядки була набагато вища ніж веретена, тому на початку ХХ ст.. вона застосовувалась на всі й території України. Для фарбування користувалися найрізноманітнішими місцевими рослинними і тваринними барвниками. Щоб отримати жовтий колір, використовували березову й вільхову кору, лушпиння цибулі, для зеленого використовували траву дрік, червоного-материнку. Із тваринних барвників особливого поширення набула кошеніль (личинки метелика, які збирали з під коріння суниць). З неї виготовляли барвник яскраво-червоного кольору. Закріплювали кольори природними кислотами і сіллю – капустяним і огірковим розсолом, сироваткою.

Килимарство

Найдавніші відомості про килими зберегли літописи Х—ХII ст. (менше — археологія), зокрема в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний: паралельні смуги з геометричних візерунків. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та кошенілі — отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли в Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створювалися при поміщицьких володіннях. Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі самі орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень.

Вишивка

У КР вишивали по шкірі та тканині ще з 10-11 ст. першу школу вишивання відкрила сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстрині які виготовляли вишивки для церковного вжитку, та для одягу князів. Вишивальний промисел існував у 16-17 ст в Києві, Чернігові, Львові при монастирях і поміщицьких садибах. Вишивкою декорували одяг, скатертини, рушники. Вишивальні центри знаходились в Григорівці-Київщина, Каганівка –Чернігівщина, Косів – Карпати. Кінець XIX початок XX ст. — це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цей час локальні стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний, орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту — червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Вже наприкінці ХІХ — на початку XX ст. вишивальницям в Україні були відомі понад 100 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання

В’язання

Матеріалом для в'язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки. Ручне в'язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев'яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п'яти спицьТехніки ручного в'язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Цим доволі поширеним видом ремесла і художньої творчості споконвіку займалися в домашніх умовах жінки й дівчата не лише в селянських, а й міщанських родинах. Вони розробили численні варіанти технік плетіння. Найпоширенішими техніками ручного в'язання гачком є «ланцюжок», «стовпчики», «зубці» та ін. Значно більше технік виконання існує при ручному в'язанні спицями. Основними серед них є «панчішне», «резинка», «у кіску» тощо.Застосовуючи розмаїті техніки ручного в'язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Обробка шкіри

Обробіток шкіри транспортувався в промисел. Чинбарство – первинна обробка сировини. Лимарство- виготовлення предметів упряжі. Шевство-пошиття взуття. Кушнірство-пошиття вбрання. Палітурництво – виготовлення шкіряних оправ. Шкіра використовувалась в головних уборах, одязі; в інтер’єрі – оббиття меблів, декорування стін, речі господарського призначення, зброя, сідло

Деревообробництво

Найпростішими і найдавнішими способами обробки дерева були випалювання та видовбування (вирізування). У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукти (для золотіння білизни), ступи, човни, ложки. При виготовленні ложок, ополоників, ковганок використовували дерево берези, липи, груші. З розпиляної деревини робили заготівки, котрі потім обробляли за допомогою ножів та різців і шліфувалися так званим шліфером. До пізніших деревообробних промислів належить бондарство. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Значне місце посідали різноманітні за призначенням і формами бочки з двома дінцями: 50-60 відерні діжі для транспортування води; 20-30 відерні для пива, вина і квасу, для соління грибів, риби овочів і фруктів; 5-10 літрові баклаги та барилки тощо. Другу велику групу складали вироби, що мали одне дінце:дерев’яні відра й цебри для води, діжки для квашення овочів, хлібні діжки. Значного розвитку набуло стельмаство – виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Будівництвом житла і господарських будівель, а також церков яке подекуди обходилося без жодного цвяха і, отже було виключно пов’язане з обробкою дерева займалися теслярі. Звичайно вони працювали на місці зведення об’єктів, уклавши угоду з господарем або громадою. Інколи, однак, теслярство набувало вигляду кустарного промислу: збудовані хати у розібраному стані привозили і продавали на місцевих ярмарках. Серед деревообробних промислів значне місце займало с толярство порівняно з теслярами столяри виконували більш тонку роботу. Столяри приєднувалися до теслярів на завершальних етапах роботи, встановлюючи вікна, двері,віконні рами,наличники, а також хатнє начиння – столи, лави, ослони, скрині. Ними виготовлялися і знаряддя праці: плуги, рала, сохи, борони.

Художнє плетіння

У поліських районах України помітне місце серед деревообробних промислів та ремесел посідало плетіння з кори дерева(берези або липи) а також з лози. Чималу кількість виробів, особливо напівсферичні кошики, що використовувались при збирання картоплі та інших овочів і плодів, виплітали з лози. Багато виробів побутового призначення плели з соломи. з лози, рогози плели також солом’яники під зерно, мішки, жалюзі, компоненти одягу. На Поліссі було відоме також плетіння з лика взуття – так званих личаків. Як і інші види виробів із дерева, плетені вироби в багатьох випадках відзначалися довершеністю. В к. ХІХ ст.. десятки навчальних майстерень займались плетінням. До 1905 року існували курси у Львові. Зараз плетіння зберігається головним чином у вигляді художнього промислу.

Гончарство

Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені в лісостеповій зоні, особливо на ЛБУ. Такими центрами, що збереглися до сьогодні, є Опішня на Полтавщині, Кролевець, Олешня, Ічня. Нова Водолага, Просяне, Ізюмщина. Глину добували зазвичай відкритим способом за допомогою лопат та відер. добуту сировину привозили додому і скидали у глинник. Тут глинник протягом деякого часу пріла. Цей процес прискорювали постійно поливаючи її водою і перелопачуючи. Потім глину піддавали обробці та очистці. Перед формовкою глину мили як тісто, і зліпивши її у вальки складали у глинник. Через кілька днів їх знову ретельно місили, видаляючи камінчики і рослинні залишки і розділяли на невеликі частки, достатні розміром для формування певного виробу. В Україні під кінець ХІХ ст.. загального поширення набув важкий ножний гончарний круг. Після просушки на повітрі, а взимку в домашній печі посуд випалювали. Керамічні вироби поділялись на чотири основні групи: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки-кахлі, будівельні матеріали.

Гутництво

Виготовлення скла – гутництво – відоме ще з часів Київської Русі. За багато століть розвитку воно досягло досить високого технічного і художнього рівня. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю великої кількості сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля,смолу і поташу. Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частини поміщицької землі разом із озером, лісом, млином скляним посудом в основному користувалися поміщики, чиновники купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалося як міськими так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором, а також емалевим розписом.

Ковальство

Ковалі були осілі та мандрівні. Останнім селяни несли своє вугілля і платню здебільшого натурою. Вже в Х-ХІІ ст.. ковальська майстерність досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та побутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. У кожному селі влаштовувалася кузня у вигляді зрубної однокамерної хатини. Вона була обладнана горном, ковальським міхом, коритом та діжами з водою для гартування, стояком для підкови чобіт. До ковальського інструменту входили: ковадло з конусом з одного боку і приплюснутою почвою з іншого, маленьке ковадло, молот дворучний, молот одноручний, молот прибійник, рубило, зубило, лещата, ножиці, розточка для копит. Часом коваль працював із підручним, який був молотобійцем. Тримаючи кліщами предмет, що лежав на ковадлі коваль ударами молотка показував молотобійцю куди бити молотом, щоб надати предмету необхідної форми. Під кінець предмет опускали у холодну воду. Виготовляли знаряддя праці, замки, застави. Крім того ковалі виконували ряд слюсарських робіт.

Писанкарство

Тема писанкарства залежала від регіону. Навесні цим займалися дівчата, жінки та іконописці. Вони наносили спеціальні орнаменти та іноді шматки паперу. Розписують яйця писачком — невеличка дерев'яна паличка, у якій розпеченим цвяхом випалюють дірочку, щоб вставити туди металевий наконечник чи трубочку, згорнуту з фольги. Потім цей наконечник закріплюють ниткою.

Для виготовлення писанок відбирають сирі курячі яйця. Попередньо їх треба добре вимити у воді, розчинивши у ній трохи харчової соди. Потім яйця кладуть у легкий розчин оцту у воді, коли вони просохнуть, приступають до розписування. Найчастіше це роблять за допомогою воску. Натуральний бджолиний віск кладуть у невелику керамічну посудину чи в черепок. Посудину з воском ставлять до вогню в печі чи на розсіювач на газовій плиті на невеликий вогонь. Віск повинен бути гарячим, але не доведеним до кипіння.

Поселення

Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. На території України історично сформувалося три зони сільських поселень: північна, центральна і південна.

Північна зона (Полісся,Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп), де майже до 18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної займанщини та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радиальні,шнурові та інші регулярні поселення створені за проектами.

У північній зоні українського степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів) більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радиальні форми сільських поселень, які виникають на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні, які розміщувались на зручних земельних площинах на значній відстані одне від одного. Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури.

Малодвірні поселення, вис леки та хутори ХІХ ст. – поч. ХХ ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення ЛБУ та Слобожанщини 17 ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів та пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського степу в ряді випадків були тимчасові поселення українського козацтва – зимівники. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на ПБУ термін) лише у 18ст.

Двір

Найбільш характерними господарським спорудами українського сільського двору були: хлів – приміщення для великої рогатої худоби; стайня – для коней; саж – для свиней; курник – для домашньої птиці; вулик – для бджіл. Для зберігання зерна в снопах використовували клуні, стодоли; хліб та предмети домашнього вжитку, збіжжя зберігали в коморі; сіно та солому – в оборогах (сінниках); кукурудзу в початках – у кошах. Для зберігання сільськогосподарського реманенту використовували сараї. Існував також ряд інших господарських споруд двору (млин, вітряк, олійниця, крупорушка, коптильня, сушарня, стая, заватра, колиба, зимарка,шалаш) постійного або сезонного характеру, які могли бути стаціонарними, переносними чи пересувними. Вони забезпечували переробку сировини різних видів господарської діяльності. Подвір’я в Україні обов’язково мало огорожу. В північних районах Поділля та в Карпатах за огорожу могли правити покладені вздовж межі стовбури дерев із гостро заломленим віттям або жердки. Заможні городили двір частоколом або дощатим парканом. На переважній більшості території України, особливо в лісостеповій зоні, огорожу сплітали з лози, а найбідніші обкопували садибу ровом і висаджували по краю колючі кущі. У південних районах та придністровській зоні огорожу викладали з природного каменю.

Ворота(брама), що ними замикали подвір’я були переважно з суцільних добре підібраних дощок, іноді з різьбленням або розписом. Бідніше населення робило ворота решітчастими, з жердок або лози. Над воротами, а іноді й над цілим тином, влаштовували одно – або двосхилий дашок.

Житло

Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII—XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни.

Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору.

Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів («стебку», «пукліт»), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського реманенту.

Розглянуті типи трикамерного житла стали основою для створення будинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове).Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд», «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі — розстеленою соломою (внатруску).Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов'язаності та міцності.

У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена і мазана глиною, з каменю), завжди ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялась білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду.

Інтер’єр

Українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм входом до фасадної стіни(чільної входової), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовувався парадний кут (покуть,червоний або святий кут) у якому розміщували ікони прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющими зіллями та квітами, вивішували лампадку. На ЛБУ для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможний селян були навіть домашні іконостаси.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним або двома вікнами) ставили стіл. Біля столу попід тильною стіною ставили лаву, а з зовнішнього боку маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил на рівень пічної лежанки – так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами(веретами, коцами), а в заможних сім’ях – килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник,судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба.

Вибір пари і шлюб.

В середовищі українців підготовка до сімейного життя ніколи не сприймалась лише як особиста справа тих, хто укладав шлюб, їхніх батьків та родичів; це була і справа громадськості. Вплив громадськості на практику добору шлюбних пар та утворення сім’ї здійснювався через цілу мережу організованих інституцій. У відповідності до норм звичаєвого права украї<