Транспорт і шляхи сполучення

В Україні протягом століть існувала густа мережа транспортних артерій – водних і сухопутних. Особливе місце належало Дніпру, яким ще за часів КР пролягав інтенсивний торговельний шлях «із варяг у греки». По водо розділах Дніпра та інших річок, зокрема Дністра і Бугу, ще в 16-18 століттях утворились основні сухопутні шляхи: так званий Муравський шлях, або Соляний, що з’єднував Україну з Кримом; на Лівобережжі – Ромоданівський, Сагайдачний, Гетьманський та Український шляхи. Останній вів до Москви. На Правобережжі від Києва один шлях пролягав через Білгородку, Васильків,Фастів, Немирів, Тульчин, Тростянець до Бендер і Константинополя; другий – через Острог і Львів до Варшави. Багатолюдним був також так званий Чорний шлях, який починався від Дніпра і йшов до Львова; досить людним був також так званий Кучманський (між Дністром і Бугом) і Покутсько-Золотий (між Прутом і Дністром) шляхи. В к. 18 на поч. 19 ст. занепадають одні шляхи наприклад Чорний, яким раніше вторгалися татарські загарбники, і з’являються інші, зокрема шляхи до Москви 9через Глухів)та через Чернігів до Петербурга, на яких виникали заїжджі двори, станції та корчми для відпочинку й харчування – типові ознаки регулярного сполучення. Більшість шляхів в Україні були ґрунтовими; мощених а тим паче асфальтованих доріг було дуже мало. Основними видами сухопутного транспорту були сани та вози. Щодо останніх то відомо кілька їх різновидів, головним з яких у 17-18 столітті був чотириколісний віз. Відомий в Україні ще з 5 ст. в залежності від призначення (транспортування снопів, ґрунту, урочисті виїзди) відповідного влаштування кузова й запряжки в Україні існував ряд варіантів возів. На Лівобережжі й Слобожанщині, де у віз запрягали переважно коня, пануючим був порівняно невеликий віз із неглибоким напівсферичним кузовом. Кінний віз зустрічався і на Волині і на Покутті, хоча тут він, як і в Карпатах, через наявність гірських доріг і просік був вужчим і довшим. На Правобережжі, і в західній Україні, де переважала запряжка паровицею (двоє волів або коней), панував воловий віз, що характеризувався більшими розмірами і дишловим типом запряжки. Порівняно великими були також гарба та мажара, які призначалися для транспортування снопів, сіна, соломи та інших вантажів. Починаючи з 17 ст. з появою чумацтва в українців побутувала так звана мажа - міцний місткий віз для перевезення важких речей. Мажа мала порівняно глибокий напівсферичний кузов. Для транспортування керамічного посуду та інших дрібних вантажів застосовувалися вози з високими кошикоподібними кузовами (кошами), що були виплетені з лози. Для швидкого пересування використовувалися легші й краще обладнані вози – лінійки, тачанки. Взимку українці їздили на санях. Один із ранніх різновидів саней були ґринджоли. У кінці 19-20 ст. ґринджоли майже вийшли з ужитку і у зменшених розмірах використовувалися для перевезення невеликих вантажів або дітьми для катання з гір. Сани як і вози, у залежності від типу запряжки розрізнялися розмірами й способом прикріплення тягла. Зокрема, простим і водночас досконалим способом було прикріплення голобель за допомогою ремінної або мотузкової петлі. Однокінні сани були меншими, волові або парокінні звичайно більшими. Перші використовувалися здебільшого на ЛБУ та поліссі, другі на ПБУ. Заможні селяни мали спеціальні виїзні сани козирки. В усі часи була широка розповсюджена верхова їзда. Верхи їздили як правило чоловіки. Значне поширення мали й водні транспортні засоби (байдаки, дубаси, кам’яги, литвини, берлини) відомі також чайки. Одним із традиційних засобів пересування по воді є плоти. Ними переправляли через річки людей, транспортували різноманітні вантажі.

Чумацтво і візникування

З часів КР з 13-14 ст. основним промислом була сіль та риба, з пониззя Дніпра та Дону. З розвитком товарно-грошових відносин змінився напрямок чумацтва. В п. п. 19 ст. стали доставляти до Азово-Чорноморських портів зерно, а назад везли сіль та рибу. Для занять потрібно було мати воза і пару волів. Бідняків наймали, як погоничів. До поїздки готувалися взимку: виготовляли запасні осі та днища, дьоготь та харчі. Гуртувались у валки. Керував досвідчений ватажок. За день проходили близько 30 верст = 50 км. Ватажок регламентував життя і побут козаків. З 60-хр до 90-х років 19 ст. чумацтво занепадає. у 18-19 ст. візникування стає додатковим заробітком – це перевезення на не великі відстані, наприклад до залізничних станцій якихось товарів.

Лісорубство та лісосплав

У 15-16 ст. заготівля лісу була повинністю залежних селян. З деревини виготовляли тару, меблі, бочки. Всі лісорубські роботи до 30-х років 20ст робилися вручну сокирами або ручними пилами. Транспортували сплав по рікам. 1853 транспортували по р. басейну р. Прип’ять, Тиса, Прут,Дністер. В сер.20 ст. змінилися технічні засоби лісорубства з’явилися пили, пилорами

Ткацтво

Традиційне заняття. Виробляли полотно з бавовни та льону. Пряли на веретені й прядці. Останній спосіб поширився в Україні у другій половині ХІХ ст.. продуктивність прядки була набагато вища ніж веретена, тому на початку ХХ ст.. вона застосовувалась на всі й території України. Для фарбування користувалися найрізноманітнішими місцевими рослинними і тваринними барвниками. Щоб отримати жовтий колір, використовували березову й вільхову кору, лушпиння цибулі, для зеленого використовували траву дрік, червоного-материнку. Із тваринних барвників особливого поширення набула кошеніль (личинки метелика, які збирали з під коріння суниць). З неї виготовляли барвник яскраво-червоного кольору. Закріплювали кольори природними кислотами і сіллю – капустяним і огірковим розсолом, сироваткою.

Килимарство

Найдавніші відомості про килими зберегли літописи Х—ХII ст. (менше — археологія), зокрема в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний: паралельні смуги з геометричних візерунків. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та кошенілі — отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли в Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створювалися при поміщицьких володіннях. Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі самі орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень.

Вишивка

У КР вишивали по шкірі та тканині ще з 10-11 ст. першу школу вишивання відкрила сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстрині які виготовляли вишивки для церковного вжитку, та для одягу князів. Вишивальний промисел існував у 16-17 ст в Києві, Чернігові, Львові при монастирях і поміщицьких садибах. Вишивкою декорували одяг, скатертини, рушники. Вишивальні центри знаходились в Григорівці-Київщина, Каганівка –Чернігівщина, Косів – Карпати. Кінець XIX початок XX ст. — це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цей час локальні стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний, орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту — червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Вже наприкінці ХІХ — на початку XX ст. вишивальницям в Україні були відомі понад 100 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання

В’язання

Матеріалом для в'язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки. Ручне в'язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев'яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п'яти спицьТехніки ручного в'язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Цим доволі поширеним видом ремесла і художньої творчості споконвіку займалися в домашніх умовах жінки й дівчата не лише в селянських, а й міщанських родинах. Вони розробили численні варіанти технік плетіння. Найпоширенішими техніками ручного в'язання гачком є «ланцюжок», «стовпчики», «зубці» та ін. Значно більше технік виконання існує при ручному в'язанні спицями. Основними серед них є «панчішне», «резинка», «у кіску» тощо.Застосовуючи розмаїті техніки ручного в'язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Обробка шкіри

Обробіток шкіри транспортувався в промисел. Чинбарство – первинна обробка сировини. Лимарство- виготовлення предметів упряжі. Шевство-пошиття взуття. Кушнірство-пошиття вбрання. Палітурництво – виготовлення шкіряних оправ. Шкіра використовувалась в головних уборах, одязі; в інтер’єрі – оббиття меблів, декорування стін, речі господарського призначення, зброя, сідло

Деревообробництво

Найпростішими і найдавнішими способами обробки дерева були випалювання та видовбування (вирізування). У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукти (для золотіння білизни), ступи, човни, ложки. При виготовленні ложок, ополоників, ковганок використовували дерево берези, липи, груші. З розпиляної деревини робили заготівки, котрі потім обробляли за допомогою ножів та різців і шліфувалися так званим шліфером. До пізніших деревообробних промислів належить бондарство. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Значне місце посідали різноманітні за призначенням і формами бочки з двома дінцями: 50-60 відерні діжі для транспортування води; 20-30 відерні для пива, вина і квасу, для соління грибів, риби овочів і фруктів; 5-10 літрові баклаги та барилки тощо. Другу велику групу складали вироби, що мали одне дінце:дерев’яні відра й цебри для води, діжки для квашення овочів, хлібні діжки. Значного розвитку набуло стельмаство – виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Будівництвом житла і господарських будівель, а також церков яке подекуди обходилося без жодного цвяха і, отже було виключно пов’язане з обробкою дерева займалися теслярі. Звичайно вони працювали на місці зведення об’єктів, уклавши угоду з господарем або громадою. Інколи, однак, теслярство набувало вигляду кустарного промислу: збудовані хати у розібраному стані привозили і продавали на місцевих ярмарках. Серед деревообробних промислів значне місце займало с толярство порівняно з теслярами столяри виконували більш тонку роботу. Столяри приєднувалися до теслярів на завершальних етапах роботи, встановлюючи вікна, двері,віконні рами,наличники, а також хатнє начиння – столи, лави, ослони, скрині. Ними виготовлялися і знаряддя праці: плуги, рала, сохи, борони.

Художнє плетіння

У поліських районах України помітне місце серед деревообробних промислів та ремесел посідало плетіння з кори дерева(берези або липи) а також з лози. Чималу кількість виробів, особливо напівсферичні кошики, що використовувались при збирання картоплі та інших овочів і плодів, виплітали з лози. Багато виробів побутового призначення плели з соломи. з лози, рогози плели також солом’яники під зерно, мішки, жалюзі, компоненти одягу. На Поліссі було відоме також плетіння з лика взуття – так званих личаків. Як і інші види виробів із дерева, плетені вироби в багатьох випадках відзначалися довершеністю. В к. ХІХ ст.. десятки навчальних майстерень займались плетінням. До 1905 року існували курси у Львові. Зараз плетіння зберігається головним чином у вигляді художнього промислу.

Гончарство

Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені в лісостеповій зоні, особливо на ЛБУ. Такими центрами, що збереглися до сьогодні, є Опішня на Полтавщині, Кролевець, Олешня, Ічня. Нова Водолага, Просяне, Ізюмщина. Глину добували зазвичай відкритим способом за допомогою лопат та відер. добуту сировину привозили додому і скидали у глинник. Тут глинник протягом деякого часу пріла. Цей процес прискорювали постійно поливаючи її водою і перелопачуючи. Потім глину піддавали обробці та очистці. Перед формовкою глину мили як тісто, і зліпивши її у вальки складали у глинник. Через кілька днів їх знову ретельно місили, видаляючи камінчики і рослинні залишки і розділяли на невеликі частки, достатні розміром для формування певного виробу. В Україні під кінець ХІХ ст.. загального поширення набув важкий ножний гончарний круг. Після просушки на повітрі, а взимку в домашній печі посуд випалювали. Керамічні вироби поділялись на чотири основні групи: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки-кахлі, будівельні матеріали.

Гутництво

Виготовлення скла – гутництво – відоме ще з часів Київської Русі. За багато століть розвитку воно досягло досить високого технічного і художнього рівня. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю великої кількості сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля,смолу і поташу. Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частини поміщицької землі разом із озером, лісом, млином скляним посудом в основному користувалися поміщики, чиновники купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалося як міськими так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором, а також емалевим розписом.

Ковальство

Ковалі були осілі та мандрівні. Останнім селяни несли своє вугілля і платню здебільшого натурою. Вже в Х-ХІІ ст.. ковальська майстерність досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та побутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. У кожному селі влаштовувалася кузня у вигляді зрубної однокамерної хатини. Вона була обладнана горном, ковальським міхом, коритом та діжами з водою для гартування, стояком для підкови чобіт. До ковальського інструменту входили: ковадло з конусом з одного боку і приплюснутою почвою з іншого, маленьке ковадло, молот дворучний, молот одноручний, молот прибійник, рубило, зубило, лещата, ножиці, розточка для копит. Часом коваль працював із підручним, який був молотобійцем. Тримаючи кліщами предмет, що лежав на ковадлі коваль ударами молотка показував молотобійцю куди бити молотом, щоб надати предмету необхідної форми. Під кінець предмет опускали у холодну воду. Виготовляли знаряддя праці, замки, застави. Крім того ковалі виконували ряд слюсарських робіт.

Писанкарство

Тема писанкарства залежала від регіону. Навесні цим займалися дівчата, жінки та іконописці. Вони наносили спеціальні орнаменти та іноді шматки паперу. Розписують яйця писачком — невеличка дерев'яна паличка, у якій розпеченим цвяхом випалюють дірочку, щоб вставити туди металевий наконечник чи трубочку, згорнуту з фольги. Потім цей наконечник закріплюють ниткою.

Для виготовлення писанок відбирають сирі курячі яйця. Попередньо їх треба добре вимити у воді, розчинивши у ній трохи харчової соди. Потім яйця кладуть у легкий розчин оцту у воді, коли вони просохнуть, приступають до розписування. Найчастіше це роблять за допомогою воску. Натуральний бджолиний віск кладуть у невелику керамічну посудину чи в черепок. Посудину з воском ставлять до вогню в печі чи на розсіювач на газовій плиті на невеликий вогонь. Віск повинен бути гарячим, але не доведеним до кипіння.