Знаряддя для обробітку ґрунту та переробки харчових продуктів

На ПБУ ще в перших століттях нашої ери застосовувалося землеробське знаряддя з залізним наконечником. Пізніше поширився плуг із залізним лемешем та череслом. Стосовно тяглових знарядь праці то Українці користувались трьома видами: Плуг, рало, соха

Плуг складався з двох частин робочої, власне пуга і тяглової частини власне передка. Правили плугом за допомогою двох дерев’яних чепіг. Традиційно український плуг був досить громіздким (у нього потрібно було запрягати 2-4 пари волів) проте з розвитком протягом віків виникли й дещо легші його форми. Використовувався для орання землі

Рало з часів первісних слов'ян назва дерев'яного плуга

Сохи застосовувались на Поліссі й подекуди на ЛБУ.

На території України було відомо два основних види знарядь збирання врожаю коса та серп. Серп є стародавнім знаряддям і був спочатку кремінним, потім бронзовим, а згодом став виготовлятися із заліза. Зазубреним серпом жали жито, пшеницю, ячмінь. Гречку, горох, овес, просо а іноді й зріджені жито та пшеницю косили косами. Українці використовували велику косу – литовку, що належала до європейського типу. Були дещо коротші і довші коси. Трави, а також низько рослі зріджені хліба косили голою косою, тобто без додатку інших пристосувань. При збиранні колосових, особливо якщо вони були густі й високі, до коси додавалися три-п’ятизубі грабки або однозубий лучок,крюк.

Серпами жали і жінки і чоловіки. Косили виключно чоловіки. Картоплю та інші овочі копали за допомогою лопати, кидали у корзини або відра та зсипали в погреби. Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалась головним чином на млинах. Просо та пшоно переробляли на так званих топчаках, що приводилися в дію конем, якого водили спеціально збудованій колом споруді. Якщо хотіли отимати невелику кількість зерна то звертались до ручних жорен.

Тваринництво та птахівництво

У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов’язково волів чи коней, корів овець, свиней,птицю особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. Переважала порода української сірої та степової породи. На Гуцульщині через брак придатних до обробітку земель переважним заняттям було скотарство розводили місцеву гуцульську породу. Великого значення надавалося розведенню коней. За свідченням Боплана в Україні була поширена порода смугастих коней. У Карпатах виводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець гуцульської породи. У зоні лісостепу і частково полісся переважала вигінна форма випасу худоби, при якій влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в приміщення. Для випасу череди рогатої худоби громада наймала чабана, оговорюючи платню за роботу, порядок харчування, режим і строки роботи. У табунах випасали влітку і кінський молодняк, наймаючи чабанів табунників. На поліссі поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, що відгодовувалися на м’ясо та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому весь день тварини пасися а на ніч їх заганяли до кошари. При кошарах влаштовували невеликі курені де мешкали чабани. відгінна форма випасу набула завершеного вигляду у гірському скотарстві Карпат. З кінця ХІХ ст.. у зв’язку зі скороченням пасовищ в усіх регіонах України все частіше стає застосовуватися індивідуальний випас худоби. Волів та коней яких вдень використовували випасали вночі. Свиней утримували у приміщеннях-свинарниках, випускаючи на вулицю без особливого догляду. В місцевостях де були дубові гаї свиней пасли на галявинках. Найчастіше взимку годували сіном. Корів і волів годували буряками, макухою половою. У кожному дворі були кури, а також гуси,качки чи індики яких випасали діти.

Бджільництво

Ліси і лісостепові райони України були зручною базою для розвитку бджільництва яке в епоху КР мало характер лісового промислу. Віск використовували в основному для виготовлення свічок та йшов на продаж. Бортництво як масовий вид селянського промислу на Поліссі та в Карпатах існувало ще в 40-50 х роках ХІХ ст. а в к ХІХ на початку ХХ воно зустрічалося лише в найглухіших місцевостях. Початки так званого домашнього бджільництва припадають на 16 століття коли бортники намагалися створювати окремі компактні осередки для зручнішого догляду за бджолами. У період одомашнення бджіл в Україні були відомі чотири основні типи вуликів – борті (вирубані в дереві й природні гнізда), колоди, дуплянки (пеньки) та сапетові.

Сапетові вулики набули масового розповсюдження на Півдні, частково на Слобожанщині й Поділлі. Це були здебільшого плетені вулики різноманітних форм (продовгуваті, круглі, діжко подібні) матеріалом для них слугував очерет, рогоза, верба, солома. Усередині сапетки часто вимазували глиною. Такі вулики були зручні для транспортування але не довговічні.

Дуплянки – переважали на Слобожанщині, Середньому Подніпров’ї

Колоди переважали на Поліссі.

1814 рік Іван Прокопович сконструював рамковий вулик. Відтепер можна було добувати чистий (качаний) мед, не руйнуючи вощини а отже й самого бджолиного гнізда. Литовські статути узаконювали смертну кару за крадіжку бджіл

Рибальство

Взагалі українці займалися рибальством усюди, де існували ріки та інші водойми. Снасті та способи рибальства були найрізноманітнішими. Так, скрізь ловили вудками із саморобними гачками примітивної форми які поширилися вже наприкінці ХІХ ст. ловили також хватками (підсаками) – конічними сітками невеликих розмірів прикріпленими до лозяної дуги, яка з’єднувалася з довгою жердиною. Широко використовувалися ості – дуже давній тип рибальського знаряддя. Остями, що являли собою невеликі три-, чотири-, шести-, восьми- зубі вила, рибу били зазвичай вночі з підсвічуванням. Українцям була відома ловля риби перемітами та кармаками. Перемітами ловили по всіх великих річках України. Кармак складався з кількох предметів, з’єднаних між собою. Його ставили у морі, на лимані або біля гирла річки. У дно забивали кіля і прив’язували до нього шнур так, щоб він ішов по поверхні води і не тонув; поміж кіллям підвішували поплавки. До шнура прикріплювали два перемети; один вище: один вище щоб його гачки досягали майже половини глибини, а другий підв’язували на половині глибини, щоб гачки описувались нижче до дна. Широко користувалися ятерями різних розмірів. Це циліндрична сітка з конусоподібними кінцями, один з яких витягався назовні і наглухо закріплявся, а другий з вузьким отвором посередині, втягався в середину циліндра; саме через нього і входила риба в ятір. Сплетену з тонкої пряжі сітку ятера насаджували на три лозяних обручі. У горах інколи перегороджували річку, направляючи її в інше русло, а на осушеному річищі рибу вибирали руками. На Дніпрі, Південному Бузі та в протоках гирла Дунаю встановлювали гарди – капітальні перепони, зроблені з паль і доповнені цілою системою глухих очеретяних перегородок. У річках і озерних водоймах застосовувались також сіті, бродаки, павуки, неводи і волукші.

Збиральництво

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля належить збиральництво. Збирали ягоди, трави, горіхи, гриби, лікарські рослини. З 20ст. на промислову основу поставлено заготівлю березового соку.

Мисливство

Протягом багатьох віків українці займались мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення. Об’єктом мисливства до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічались в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі – по всі й території Полісся та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни, і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф. Велика кількість водойм прияла поширенню різної водоплавної дичини, головним чином качок тв. Гусей. Кріс поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. Проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України. Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, воківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносили сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивалося гостре кілля. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являв собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі утворювали вузький прохід по спіралі який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернутися назад. Вовки завдавали великої селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітність та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб – двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см. Від стовбура, а зверху підвішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника. Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була розроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела,качки. Були відомі засоби маскування які давали змогу не помітно підійти до звіра або птаха. Полювання гоном на конях із собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних способів полювання то в останні десятиліття ХІХ століття вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.