Історичні відомості про сім’ю

Першою формою суспільного регулювання статевих взаємин вважається ДУАЛЬНО-РОДОВИЙ або ГРУПОВИЙ шлюб, характерний для ранньої стадії первіснообщинного ладу. Груповий шлюб був відношенням між родами, а не між особами; будь-які статеві зв’язки в межах роду суворо заборонялося, тобто вони були екзогамними. В подальшому груповий шлюб між членами різних родів звузився до осіб, які належали до одного покоління, і поступово перетворився на парний шлюб. На першому етапі його розвитку члени подружжя мешкали окремо (кожен у своєму роду), в подальшому чоловік переходив у рід дружини (матрилокальний шлюб), а на більш пізньому етапі дружина у свою чергу стала оселятися в роду чоловіка (патрілокальний). Перехід до землеробства та скотарства сприяв піднесенню господарської ролі чоловіка. Як наслідок – парний шлюб змінюється, дає початок моногамії (єдиношлюбності), в основі якої лежить одвічний союз одного чоловіка з однією жінкою. За господарсько-побутовими характеристиками шлюб стає моно локальним – подружжя входить до складу однієї сім’ї та одного господарства.

Соціальна сутність шлюбу виявляється через різні види відносин:

– духовно-психологічні;

– моральні;

– економічні;

– культурні;

Головними функціями сім’ї є відтворення люд. Роду та виховання дітей.

 

Вибір пари і шлюб.

В середовищі українців підготовка до сімейного життя ніколи не сприймалась лише як особиста справа тих, хто укладав шлюб, їхніх батьків та родичів; це була і справа громадськості. Вплив громадськості на практику добору шлюбних пар та утворення сім’ї здійснювався через цілу мережу організованих інституцій. У відповідності до норм звичаєвого права українців чоловіка вважали за самостійну людину тільки після одруження. В сонові укладання шлюбу на Україні у продовж 16 -19 ст. був договір,який укладався між 2 сторонами. Посередниками між ними виступали сват або сваха. Участь молоді у вирішенні питання про одруження за умов патріархальних відносин – була досить малою. Майже до 19 ст. побутував звичай обирати супутника життя у своєму селі або найближчих селах. В основі звичаю лежало бажання краще пізнати ту родину, з якою мали по родичатися. Звичаєве право українців обмежувало укладання не рівних шлюбів – і перш за все між багатими і бідними. Але інколи, щоб поліпшити мат. становище, батьки силоміць віддавали дітей в заможну сім’ю.

Виділяються такі види приймацтва: за волею батьків, за запрошенням, за бажанням.

Типи та структура сім’ї.

Розрізняють парні та моногамні та полігамні сім’ї. У наш час існують лише моногамні та полігамні сім’ї. Найпоширенішим типом сім’ї в Укр. є моногамна сім’я, яку в залежності від ступенів її іст. розвитку можна поділити на велику і малу. Велика сім’я характерна для ДР і КР. Мала пізнішого походження. Нині існуючі сім'ї можна підрозділити на два основних типи — просту (малу, індивідуальну, нуклеарну), що складається з однієї шлюбної пари з дітьми або без дітей,і складну (розширену, нерозділену, братську), котра складається з кількох простих сімей.

Остаточному розпаду великої сім'ї патріархального типу сприяв розвиток капіталістичних відносин. Руйнуючи економічну базу старої сім'ї, капіталізм фактично позбавляв її значення виробничого об'єднання, котре вона мала раніше. Розвиток капіталізму неминуче втягував у суспільневиробництво чимдалі більше людей, у тому числі жінок і дітей, відвертаючи їх від домашньої праці. Тим самим створювались економічні передумови звільнення жінокі дітей від залежності від чоловіка і батька. А це в свою чергу становить основу для масової нуклеаризації та сегментації сім'ї.

Існувало кілька шляхів трансформації сім'ї. Основним процесом була редукція (спрощення) великої сім'ї: розукрупнюючись, вона перетворювалась на розширену та малу. Розширена у свою чергу поступово ділилась на кілька простих сімей. Інший шлях — утворення малих сімей через патронімії — тимчасові об'єднання батьківської та дочірніх сімей на господарській основі. Воно проходило кілька етапів. На першому етапі відокремлення прості сім'ї оселялись на батьківському подвір'ї (батющині), пізніше залишали його, зберігаючи з батьківською родиною спільність господарства або єдиний бюджет» Наостанньому етапі кожна проста сім'я вела свій бюджет,підтримуючи з батьківською родиною лише ритуально-обрядову спільність. Найбільшої інтенсивності відокремлення подружніх пар досягло у середині XIX ст.

Внутрісімейні стосунки

У великій нерозділеній сім'ї глава (дід, батько або при їх відсутності — мати, старший брат) був наділений великою владою. Він розпоряджався майном сім'ї, розділяв обов'язки між її членами, організовував і контролював господарську діяльність, стежив за релігійно-моральним життям кожного з членів сім'ї, вихованням дітей, дбав про злагоду, порядок. В малій сім'ї главенство також традиційно належало чоловікові, батькові, йому зобов'язані були коритися всі члени сім'ї, він виконував основну чоловічу господарську роботу, відповідав за благополуччя і внутрішній лад у сім'ї перед громадою.

Патріархальні устої сім'ї робили жінку залежною і підневільною від чоловіка. " З таким становищем жінки пов'язані різні зловживання чоловіка, важка доля, особливо молодої невістки в сім'ї чоловіка, яка повинна була покірно терпіти химери лихої свекрухи, угоджати іншим членам сім'ї. В великій нерозділеній сім'ї жіноче, хатнє господарство велося під керівництвом старшої господині — найчастіше матері (свекрухи) у батьківській сім'ї, жінки старшого брата — у братській сім'ї..

Здавна в сім'ї утвердився певний традиційний розподіл праці на "чоловіче діло", "жіноче діло", "спільну працю". До чоловіка належало все "надвірне господарство" (обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення сільськогосподарського інвентаря, забезпечення паливом, кормами для худоби та ін.), до жінки — "хатнє" (підтримання порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей тощо):

У внутрішньо сімейних взаєминах традиційно важливого значення надавалося стосункам батьків і дітей. Неповага дітей, якого б віку вони не були, до батьків просто не допускалася, вважалася великим злом і гріхом з релігійного погляду (як порушення однієї з Божих заповідей — "Шануй отця і матір твою"), осуджувалася громадою. У випадках конфліктів батьків і дітей звичай, як і громадська думка, часто віддавали перевагу першим, навіть коли їхня позиція була не зовсім справедливою.

Виховання дітей у сім’ї

Згідно з традиційним звичаєвим правом, батьки повністю відповідали перед громадою за виховання дітей — і не лише малолітніх, а й дорослих. Матеріали судових справ й етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися і їхні батьки.

Оскільки народження дитини розглядалося як поява майбутнього господаря, продовжувача справи батьків, основна увага в сім'ї зверталася на трудове виховання. Підготовка дітей до праці грунтувалася на прямій передачі досвіду від батька — синові, від матері — дочці. Досягши семи років, хлопчик уже ставав погоничем (поганяв волів під час оранки), пастухом (пас корів, овець, телят, а ще з ранішого віку — гусей), дівчинка — пряхою (навчалася прясти), пастушкою, нянькою (доглядала менших братів і сестер), помічницею матері в хатньому господарстві. З 12 років хлопець повинен був опанувати всі види "чоловічого діла" і працювати разом з дорослими, а дівчина — знати жіночі роботи: прясти, ткати, жати, шити одяг, варити їжу тощо. Коли в сім'ї хтось з дорослих займався тим чи іншим ремеслом (гончарством, бондарством, ковальством, кушнірством тощо), цьому ремеслу навчали дітей.

Пильна увага приділялася в сім'ї й інтелектуальному розвитку. Обов'язком батьків і сім'ї було, згідно з народною традицією, прищеплення дитині змалку основних християнських морально-етичних засад та людських чеснот.

Весільна обрядовість

Умовно обряд можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний. Передвесільний поділяється на кілька традиційних складових: сватання, оглядини, заручини. Подекуди він охоплював і попереднє вивідування про згоду батьків, домовленість про сватання. Однак часто сватання відбувалося лише за домовленістю молодих або й було несподіваним. У таких випадках наречений міг отримати відмову (отримати гарбуза, схопити облизня, облизати макогона).

Сватання це перша офіційна зустріч сторін молодого і молодої для домовленості про одруження. Сватати йшли два (іноді один) старости і молодий. У старости просили старших і поважних одружених чоловіків-родичів. Старший староста повинен був добре "знати звичай", гарно говорити традиційну промову про мисливців, що прийшли за "куницею — красною дівицею" (у центральних районах) чи купців, що шукають телички, ягнички (в західному регіоні), бути чемним, влучним на слово, вміло і вигідно представляти молодого.

На сватанні в окремих місцевостях України домовлялися про час весілля, посаг, віно молодої, майно молодої, умови прийняття зятя до хати батьків дівчини в тому випадку, коли він ішов у "прийми". Проте частіше ці питання вирішувалися в минулому лише після оглядин (обзорин) батьками і родичами дівчини дому парубка, куди її мали віддати, — на заручинах.

На весілля йшли запрошувати окремо молодий з боярами (дружбами) і молода з дружками, їх випроводжали з обрядовим співом і благословенням батьків.

Дівич-вечір відбувався водночас у молодого і молодої або лише в молодої, але з обов'язковою участю молодого з боярами. Він охоплював обрядове розплітання коси молодої на хлібній діжі, на подушці чи на стільці, покритому кожухом вовною догори, одягання вінка на голову молодої, частування за столом дружок і боярів, обмін подарунками між молодими: молодий з боярами приносив дівчині чоботи (звідси і назва чоботоносини) і хустку (чи намітку), а молода обдаровувала його шлюбною сорочкою (вишиваною) або весільною хустиною. Подекуди обмін подарунками виконувався через "післанців", "послів".

Однією з головних обрядодій народного весілля був посад молодих за столом на кожух або (наприклад, на Поліссі) на необмолочених снопах. Він відбувався на дівич-вечорі напередодні шлюбу (в суботу) або безпосередньо перед вирядженням наречених до вінчання, обов'язково з материним і батьківським благословенням. Посад міг відбуватися окремо в нареченого і молодої або разом у нареченої.

Далі відбувалися виряди нареченої до дому чоловіка з підготовкою скрині-посагу, "продаванням" молодому подушок, прощанням нареченої з рідною оселею, батьком-матір'ю, братами-сестрами — зі своїм родом. Проводи і переїзд до чоловіка відбувалися здебільшого пізно ввечері головного весільного дня — вінчання (в суботу або в неділю).

Зустріч невістки в домі молодого відбувалася з відповідними церемоніями. В окремих місцевостях її переводили через вогонь, а у Карпатах, наприклад, свекруха у вивернутому кожусі переводила через поріг, тримаючи за пояс або руку, обгорнуту хустиною, та ін. Після привітання, вручення подарунків від нареченої і частування молодих відводили на шлюбну постіль, яку стелили переважно в коморі на необмолочених снопах жита, пшениці або вівса. В узголов'ї постелі клали спеціальний весільний хліб (лежень, стульник, пара, короваєць, тещин пиріг та ін.).