Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти — факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяють на факти дії та факти події.

Юридичні факти-дії — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії — це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, належать:

• юридичні акти — правомірні діяння суб'єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду;

• юридичні вчинки — правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії — це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найпоширеніших юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин має такі основні ознаки:

1) це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення (зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінено);

2) це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) він спрямований на виникнення, припинення чи зміну цивільних правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, є декілька основних класифікацій правочинів.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

• односторонній — це правочин, для вчинення якого достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо;

• двосторонній — це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

• багатосторонній — це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб, наприклад договір про сумісну діяльність.

Двосторонні та багатосторонні правочини називають договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

• відплатний — правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо;

• безвідплатний — правочин, в якому майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

• консенсуальний — правочин, який вважається укладеним із моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд;

• реальний — правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

• каузальний — правочин, із якого чітко зрозуміло, яка правова мета, і недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

• абстрактний — правочин, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.

Окремо слід виділяти також умовні правочини, за якими виникнення цивільних правовідносин залежить від якої-небудь обставини (дії чи події), що може настати чи не настати в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи настане вказана обставина, чи ні, та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено з:

• відкладальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість виникнення правовідносин у залежність від настання умови;

• скасувальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умов.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставину вважають такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставину вважають такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним. При цьому, закон передбачає презумпцію правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають, до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобто волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) дотримання форми правочину, тобто правочин має бути вчинено у формі, яку передбачено в законі;

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України передбачає, що правочин може бути укладено в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усну форму вчинення правочину може бути опосередковано шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якої виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надано таку властивість. Наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у разі, якщо після перебігу строку немає щодо цього заперечень з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюється (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб — підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачено законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Якщо фізична особа через хворобу або фізичну ваду не може підписатися власноруч, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа.

Письмовий правочин може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі й електронній; у нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

У простій письмовій формі мають учинятись:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, окрім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом. У цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність, не можуть посилатись на покази свідків. Щоб підтвердити дійсність, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано законами України "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний підпис".

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках, якщо це прямо передбачено законом, наприклад, у разі застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів за участі фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіту та спадкового договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину за її участі.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус або інша посадова особа, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачено у ст. 40 Закону України "Про нотаріат". Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом учинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачено в законі, наприклад, ч. 2 ст. 219 та ч. 2 ст. 220 ЦК.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на однин рік; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину в різних формах, важливу роль при здійсненні правочину відіграє його тлумачення, тобто роз'яснення змісту. За загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачено самими сторонами. Проте на вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку нечіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо й це не допоможе встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило, тягне його недійсність. Недійсність правочину означає, що цей правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Розрізняють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлено законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, проте одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому разі недійсність правочину встановлюється судом.

Відповідно до чинного законодавства абсолютно недійсними (нікчемними) правочинами є:

1) вчинені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок;

2) вчинені малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, із ким він проживає, або опікуном;

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування, у разі, якщо така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що правочин відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) вчинені недієздатним, окрім випадків, якщо цей правочин буде схвалено опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи;

5) такі, що порушують публічний порядок, тобто правочин спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) належить:

1) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено цими особами;

2) правочин, вчинений фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

3) правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

4) правочин, якого юридична особа не мала права вчиняти, наприклад, якщо вона не мала відповідного дозволу (ліцензії);

5) правочин, вчинений унаслідок помилки. При цьому до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням;

6) правочин, вчинений під впливом обману. Обман має місце у разі, якщо сторона заперечує наявність істотних обставин, що можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування;

7) правочин, вчинений під впливом насильства, тобто всупереч справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони або з боку іншої особи;

8) правочин, учинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною;

9) правочин, учинений під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину;

10) фіктивний правочин, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином;

11) удаваний правочин, тобто вчинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним є покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Іноді законом може бути встановлено особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, за умовного правочину наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

 

Право власності

Інститут права власності займає центральне місце в цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всіх інших розділів ци­вільного права (зобов'язальне право, спадкове право та ін.).

Відносини власності, будучи суспільними, регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Право власності - це сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють суспільні відносини, виникаю­чі внаслідок реалізації матеріальних благ громадянами, юридичними осо­бами і державою, які наділяють суб'єктів права власності рівними правами і обов'язками з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності прийнято розглядати у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоря­дження майном. Вказані норми містяться в Конституції України, ЦК Украї­ни, в законах України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. У суб'єктивному значенні право власності розглядається через основні правомочності власника щодо во­лодіння, користування і розпорядження майном.

Власнику властиві три правомочності: право володіння, право кори­стування, право розпорядження. Право володіння являє собою правомоч­ність власника, що полягає у фактичному володінні майном (річчю). Цю правомочність власник може здійснювати не тільки особисто, а й переда­вати право володіння іншим особам (за договором), зберігаючи при цьому право власності на майно. Право користування - це більш ємна в порів­нянні з правом володіння правомочність власника. Воно полягає в тому, що власник має право вилучати з речі корисні властивості, отримувати прибутки і т. ін. Користування майном може здійснюватися в різних фор­мах і способах, що не суперечать закону. При здійсненні цього повнова­ження не можна заподіювати шкоду або яку-небудь незручність інших, особам, У правомочності користування закладена можливість задоволення особистих, побутових, господарських та інших потреб. Право розпорядження - це здатність власника вирішувати правову долю майна (визнач ти його правовий статус), змінювати його на свій розсуд, тобто змінювати або припиняти відносини власності (продати, подарувати, закласти, спо­жити і т. ін.). Право розпорядження може здійснюватися в різноманітних правових формах за умови, що воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник може передати іншим особам. У сукупності всі три правомочності складають зміст права власності.

Римським юристам належить пріоритет у розробці основ права приватної власності. Уперше про приватну власність в Україні було сказа­но в "Декларації про державний суверенітет України" 1990 р., потім - в за­коні "Про власність" і в 1996 р. - в Конституції України - Основному законі. Крім того, в ст. 41 Конституції України закріплено право комунальної влас­ності. Право комунальної власності регулюється законом України "Про міс­цеве самоврядування".

Право приватної власності - це виняткове право фізичної особи во­лодіти, користуватися, розпоряджатися майном на свій розсуд. Винятковим дане право є тому, що воно нероздільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються рівними правами і несуть обов'язки відносно майна, що належить їм на території України, нарівні з громадянами Украї­ни. Об'єктами права приватної власності можуть бути підприємства, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, садові будин­ки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, на­садження на земельній ділянці, засоби виробництва і т. ін.

Право колективної власності виникає на підставі:

1) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для
створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських то­вариств і об'єднань;

2) передачі державного майна;

3) перетворення державних підприємств в акціонерні та інші това­риства;

4) безвідплатної передачі майна державного підприємства у влас­ність трудового колективу;

5) державних субсидій;

6) пожертвувань організацій і громадян,

7) інших цивільно-правових угод.

Суб'єктами права колективної власності є коопера­тиви, акціонерні та інші господарські товариства, професійні союзи, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоря­джається об'єктами власності, що належать йому. Право колективної влас­ності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, кон­ференції і т.д.). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном можуть бути покладені вищими органами управління власника на органи, що створюються ними.

У ст. 41 Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна форми власності.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об'єкти державної власності складають; земля, майно, яке забез­печує діяльність Верховної Ради України і державних органів, що утворюю­ться нею; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за­гальнодержавне значення; кошти державного бюджету; різні державні бан­ки і фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; май­но державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечу економічний і соціальний розвиток.

У державній власності може знаходитися також інше майно, переда­не у власність іншими державами, юридичними особами, громадянами (ст. 34 Закону "Про власність").

Закон України "Про місцеве самоврядування" встановив порядок формування комунальної власності, повноваження органів місцевого са­моврядування по управлінню комунальною власністю та інші питання.

Комунальна власність являє собою власність відповідної територі­альної громади, яка розглядається як сукупність жителів, об'єднаних постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративне - територіальними одиницями, або добровільного об'єд­нання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький орган місцевого самоврядування (рада), який обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною фор­мою, оскільки відображає відносини колективного привласнення жителями міст, селищ і сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності.

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" орга­нам місцевого самоврядування належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи і організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охо­рони здоров'я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти, визначені згідно із законом як об'єкти пра­ва комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється в позов­ному порядку судом. Порушником права власності може бути будь-яка особа з числа оточуючих власника. Конституція України гарантує всім суб'єктам права власності рівні умови захисту незалежно від форм власно­сті.

Основним способом захисту права власності є пред'явлення двох видів позовів: віндикаційного і негаторного. Віндикаційний позов - це право власника вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володін­ня. Власник може витребувати тільки своє майно. Предметом віндикацій­ного позову є майно, що має індивідуально-визначені ознаки. Для витребу­вання майна з чужого незаконного володіння важливо знати про те, у доб­росовісного або недобросовісного володільця витребується майно. Добро­совісним володільцем визнається особа, яка не знала і не повинна була знати про те, що майно, придбане у особи, яка не має права його відчужу­вати (ст. 145 ЦК України). У такого володільця власник має право витребу­вати майно лише у випадках, коли воно було загублене власником або ви­крадене у нього, або вибуло з володіння іншим шляхом всупереч волі вла­сника і придбане володільцем безвідплатно. Недобросовісним визнається володілець, який знав або повинен був знати про те, що придбає майно у особи, яка не має права на відчуження. У недобросовісного володільця майно вилучається в будь-якому випадку і передається власнику. Але гро­ші й цінні папери на пред'явника вилучені бути не можуть.

Наступним речево-правовим способом захисту права власності є негаторний позов, який являє собою вимогу власника про усунення пере­шкод у здійсненні права власності, тобто про припинення таких порушень, які не пов'язані з позбавленням права володіння майном. Відповідачем по даному позову є той, хто якимсь чином заважає власнику здійснювати своє Право. Відповідальність за цим позовом зводиться до обов'язку порушника Припинити неправомірні перешкоди.

Позови про визнання права власності також є одним зі способів за­хисту права власності. Прикладом такого позову є позови про визнання права власності на частину домоволодіння або іншого майна, придбаного за рахунок спільних коштів суб'єктів, оформленого неналежним чином.

Зобов’язальне право

Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, ре­гулюючий відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На від­міну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередкує процес руху майна.

Зобов'язальне право регулюється ЦК України і низкою законів. Зобо­в'язальне право включає в себе загальні положення про зобов'язання і окремі види зобов'язань. У загальних положеннях містяться норми, регу­люючі загальні питання правового регулювання відносин майнового обо­роту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення вико­нання зобов'язань та ін.). Деякі види зобов'язань містять норми, що відо­бражають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда та ін.). Ці зобов'язання називаю­ться договірними. Деякі види зобов'язань виникають поза волею їх учасни­ків, внаслідок настання фактів, передбачених у законі. Ці зобов'язання називаються позадоговірними. Зобов'язання виникають з договору або з ін­ших підстав, вказаних в ст. 4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні називаються боржником і кредитором. Зобо­в'язання - це відношення, внаслідок якого боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вима­гати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язального правовідношення є ви­значеність його учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і бо­ржників), але вони завжди відомі Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому - сторони мають і права, і обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки являє собою вид угоди (двосторонньої або багатосторонньої), за­снованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який до­говір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, виникаючих у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але й узгодженою, тобто співпадати за обсягом і змістом.

Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договори поділяються на оплатні та безвідплатні. Сплатним вважає­ться той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнову дію іншої особи. У безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.

У залежності від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'яз­ки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний - це договір, для укладення якого досить одного погодження сторін. Реальний - це договір, який вважається укладеним не з моменту по­годження сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. На­приклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з мо­менту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей.

Одностороннім є договір, внаслідок якого одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов'язки. Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. При цьому не треба плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Односто­роння угода - результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, запо­віт). Односторонній договір виникає внаслідок узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.

Значення договору полягає, передусім, у тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Відносно свого майна влас­ник має право здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, най­більше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової та сільськогосподарської проду­кції, постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами й обладнанням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг в сфері обслуговування - в усьому цьому різ­номанітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулювальником фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в цьому зобов'язальному правовідношенні. Договір є також найважливі­шим засобом, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки покладає відпо­відальність на сторони, які не виконують права і обов'язки, передбачені до­говором.

Уся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін в зобо­в'язанні, виникаючому з договору, називається змістом договору.

У змісті договору прийнято розрізнювати такі види умов:

1) істотні;

2) звичайні;

3) випадкові.

Істотними називаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, до до­говору не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов до договору не впливає на його юридичну силу, позаяк в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються, звичайно, ті, які час­тіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст зазгодою сторін.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може мати такий вигляд:

1) договори, спрямовані на передачу права власності на річ або
права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі -
продажу, поставки);

2) договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі
права користування майном (наприклад, договір оренди);

3) договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення,
доручення);

4) договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори
позики, банківської позички);

5) договори про перерозподіл ризику, який виникає з випадкових
причин (наприклад, договір страхування);

6) договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).

Виникнення зобов'язань зумовлене взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т.ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковано деяким принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких не­обхідно дотримуватись у процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язан­ня вважається виконаним належним чином, якщо виконане в точній відпо­відності до договору й закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.