Тема 1. Основи теорії держави і права

Булатов Є.В., Чанглі В.С.

 

 

«Правознавство»

Конспект лекцій

 

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

На засіданні кафедри «Менеджмент організацій»

протокол №_____ від _________ р.

зав.каф. Іванов М.Ф.

 

Донецьк 2013

Булатов Є.В., Чанглі В.С. Правознавство: конспект лекцій / Макіївка: ДонНАБА, 2013. – 146 с.

 

 

Конспект лекцій з дисципліни «Правознавство» містить основні положення з курсів теорії держави і права, історії держави і права України, конституційного, цивільного права та інших галузей права. Конспект підготовлений на ґрунті сучасних досягнень юридичної науки, з урахуванням змін законодавства України.

У конспекті лекцій зроблений акцент на ключові для кожного розділу категорії (виділені жирним шрифтом), відокремлені доступні для розуміння формулювання визначень і понять. Крім того, в кінці кожного розділу розміщені завдання для самостійної роботи та рекомендована література.

Конспект лекцій розрахований на студентів галузей знань освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» усіх форм навчання форми навчання.

 

Рецензенти:

 

 

ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………………4
Тема 1. Основи теорії держави і права………………………………………..5 Тема 2. Конституційне право України……………………………………….15 Тема 3. Адміністративне право………………………………………………20 Тема 4. Фінансове право……………………………………………………...25 Тема 5. Банківське право……………………………………………………...34 Тема 6. Цивільне право……………………………………………………….47 Тема 7. Трудове право………………………………………………………...71 Тема 8. Аграрне, земельне та екологічне право…………………………….78 Тема 9. Кримінальне право…………………………………………………...89 Тема 10. Міжнародне право…………………………………………………..97 Тема 11. Судові та правоохоронні органи України………………………..108 Тема 12. Вирішення господарських спорів………………………………...116 Тема 13. Розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних справ……133
Список рекомендованої літератури…………………………………………...144

 

ПЕРЕДМОВА

 

Стратегія розвитку сучасного суспільства в умовах правової реформи в Україні об'єктивно потребує підвищення вимог до освітньої системи та професійної підготовки фахівців високої кваліфікації. У навчальному посібнику здійснена спроба нового підходу до структури і змісту курсу за принципами модульно-рейтингової системи навчання, враховуючи зміни у сучасному конституційному, цивільному, сімейному, трудовому та кримінальному законодавстві. В основу структури і змісту посібника покладена концепція всебічного розвитку майбутнього фахівця у цілісному навчальному процесі.

Високий рівень культури суспільства, зокрема правової, є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини і громадянина. Дотримання вимог законодавства, послідовна реалізація основних прав і свобод людини і громадянина залежать від багатьох факторів, зокрема від рівня організації освіти, отримання знань про державно-правові явища.

Актуальність навчального курсу зумовлена потребами професійної діяльності економіста чи менеджера, важливістю вивчення питань, що мають загальне значення, дослідження основних юридичних понять та їх ознак, встановлення найбільш загальних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права, формування правової культури, що проявляється насамперед у підготовці особи до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні й навичках користуватися правом, а також оцінювати власні знання з права.

Вивчення дисципліни «Правознавство» є передумовою формування такої поведінки студентів, що відповідає правовим приписам, а також виховує непримиренне ставлення до правопорушень з боку інших суб'єктів.

Засвоєння студентами основних положень курсу підвищує загальний рівень освіченості, формує юридичне мислення, сприяє розвиткові правової свідомості та правової культури.

Правова держава і її ознаки

Ідеї про правову державу отримали свій розвиток ще з часів глибокої давнини. Ідею єдності влади і права, справедливих законів, панування права і законності розвивали ще такі древні мислителі як Солон, Платон, Аристотель. Великий внесок у розробку теорії про правову державу внесли І. Кант, Г. Гегель, Д. Локк. Серед російських державознавців популярності досягли О.С. Алексєєв, В.М. Гессен, Б.А. Кістяківський.

Теоретичні розробки дозволили юридичній науці сформулювати ознаки правової держави, або критерії, яким повинна відповідати держава, що претендує називатися правовою.

В даний час прийнято виділяти чотири основних ознаки правової держави (див. схему).

Панування права передбачає правову організацію державної влади, тобто створення і формування всіх державних структур строго на основі законів; правовий характер прийнятих законів, які за своїм змістом мають бути справедливими, ґрунтуватися на природних, невід'ємних правах і свободах людини; зв'язаність держави ним же створеними законами; самообмеження держави законом, встановлення рамок для діяльності держави і його органів; верховенство конституційного закону в системі нормативних правових актів держави, пряму дію конституційних норм.

Принцип поділу влади передбачає щодо самостійне існування і функціонування трьох гілок державної влади - законодавчої, виконавчої і судової, кожна з яких служить своєрідною противагою іншій. Даний принцип означає, що всі спори і конфлікти між гілками влади дозволяються правовим шляхом.

Непорушність і гарантованість прав і свобод особистості означає, що правова держава може вважатися таким лише у випадку, якщо воно встановлює, закріплює і реально забезпечує рівність всіх людей як суб'єктів правового спілкування, рівність усіх перед законом. Люди повинні володіти рівною правосуб'єктністю, рівними можливостями для досягнення будь-яких не суперечать закону цілей або придбання будь-яких прав. Крім того, держава повинна не тільки визнавати, але й гарантувати повний набір прав і свобод, визнаних світовим співтовариством як природних прав людини, тобто належних йому від природи, від народження. До числа таких прав належать: право на життя, на людську гідність, недоторканість особи, житла, свобода пересування, свобода совісті та ін. Держава також покликане захищати кожного від свавілля влади і посадових осіб.

Взаємна відповідальність особи і держави виявляється в тому, що у своїх взаєминах особистість і держава виступають рівними партнерами і володіють взаємними правами та обов'язками. Держава в праві не тільки вимагати від особистості виконання встановлених законом обов'язків, а й саме несе перед особистістю певні обов'язки. Отже, особистість може вимагати від держави реальності закріплених прав і свобод, захисту їх від порушень. Такі можливості надає судовий порядок оскарження дій і рішень, а так само актів державних органів і посадових осіб, якими було порушено права і свободи громадян.

У числі названих ознак правової держави стрижневим є ознака панування права. Без нього не можлива нормальна життєдіяльність суспільства.

Важливою умовою формування правової держави є висока правова культура суспільства, утвердження в суспільстві верховенства загальнолюдських цінностей, клімату дотримання і підтримки демократичних традицій.

 

Структура права.

Система права будь-якої держави складається із великої кількості правових норм. Норма права - це первинний елемент права, виражений у формі статті нормативно-правового акту.

Норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання суспільних відносин, що забезпечується примусовою силою держави.

Будь-яка норма права дає відповідь на такі питання:

1) Яке правило поведінки у ній міститься?

2) При яких умовах це правило поведінки може бути реалізовано?

3) Хто і коли може реалізувати норму?

4) В чому полягає реалізація правової норми?

5) Які правові наслідки пов'язані з виконанням, невиконанням, неналежним виконанням чи порушенням правової норми?

Норма права має свою структуру, тобто внутрішню побудову - нерозривно зв'язані між собою її складові частини (елементи):

- диспозицію, гіпотезу, санкцію.

Диспозиція – центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

§ Види диспозицій:

ступенем визначеності:

§ Визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

§ Не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;

§ Відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

§ Альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

способом викладення:

§ Проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

§ Описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;

§ Бланкетна – закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

§ Відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.

складом:

§ Прості – містять одне правило поведінки;

§ Складні – містять два або більше обов’язкових правил поведінки;

§ Альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.

Гіпотеза – структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза – невід’ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами – громадянами, та їх об’єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.

§ Види гіпотез:

ступенем визначеності:

§ Визначена – вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

§ Відносно визначена – обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

формою вираження:

§ Абстрактні – умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

§ Казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на обмеженіше коло випадків.

складом:

§ Прості – містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;

§ Складні – містять дві або більше обов’язкових обставин, за якими пов’язується дія правової норми;

§ Альтернативні – чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Санкція – це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції – створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, що виконують владний припис.

§ Види санкцій:

ступенем визначеності:

§ Абсолютно визначені – чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;

§ Відносно визначені – межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

кількістю несприятливих наслідків:

§ Прості - передбачають один невигідний наслідок.

§ Складні -передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків.

§ Альтернативні – вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливості конкретної справи;

характером наслідків:

§ каральні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.

За галузями права:

§ кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.

 

Джерела права

Джерело права – це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість.

У право знавстві розрізняють такі види форм (джерел) права;

Правовий звичай – це неписане правило поведінки людей, яке склалося історично і внаслідок багаторазового застосування набуло обов’язкового характеру. Як правило, держава визнає, тобто санкціонує, правові звичаї, і ця обставина відрізняє їх від інших звичаїв. У європейській континентальній системі права правові звичаї не є. поширеними, але у Великій Британії до цього часу вони займають помітне місце серед інших джерел права, зокрема у державному та цивільному праві.

Судовий прецедент – це форма права, яка полягає у тому, що рішення вищої судової інстанції набуває обов’язкового значення при розгляді в подальшому аналогічних справ як даною інстанцією, так і нижчестоящими судами. Діє у рамках англо-саксонської системи права, переважно у США. Поряд з прецедентом у цій системі діють також закони.

Фінансова система України

Фінансова система України – це сукупність фінансових інститутів, які сприяють утворенню та використанню централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави.

Основні ланки фінансової системи України:

1. державний бюджет; це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду.

Бюджет – це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду (п.1 ст.2 БК України).

2. місцеві бюджети;

бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань (п.2 ст.2 БК України).

місцеві бюджети – це бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (п.26 ст.2 БК України).

3. фінанси державних підприємств;

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання, зокрема і державних підприємств, є:

- грошові та матеріальні внески засновників;

- доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

- доходи від цінних паперів;

- капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

- надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

- кредити банків та інших кредиторів;

- безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

- інші джерела, не заборонені законом (ч.1 ст. 140 ГК України).

4. спеціальні цільові фонди; наприклад, Пенсійний фонд України. Специфіка спеціальних цільових фондів:

- цільове призначення;

- визначена законодавча самостійність;

- відокремленість від державного бюджету;

- управління ними здійснюється чітко визначеними органами державної влади;

- чітко визначені джерела формування;

- чітко визначені напрями використання коштів;

- зумовлені конкретними потребами.

5. кредит. Позичальником виступає держава в особі органів державної влади. Наприклад. Держава випускає облігації державної внутрішньої (зовнішньої) позики.

Бюджетне право

Бюджетне право – це сукупність правових інститутів, які містять фінансово-правові норми, що регулюють відносини, які виникають, змінюються і припиняються у зв’язку з бюджетною діяльністю.

Правові інститути бюджетного права:

1. бюджетний устрій;

2. бюджетний процес.

Бюджетний устрій включає в себе норми щодо

- організації і принципів побудови бюджетної системи, її структури,

- взаємозв'язку між окремими ланками бюджетної системи.

Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.

Бюджетний процес - регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Державний бюджет затверджується законом про Державний бюджет України.

Закон про Державний бюджет України - закон, який затверджує повноваження органам державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

Місцеві бюджети затверджуються рішеннями відповідних місцевих рад.

Предмет бюджетного права:

1. відносини щодо організації і побудови бюджетної системи;

2. міжбюджетні відносини;

3. відносини щодо порядку складання, розгляду, затвердження бюджетів;

4. відносини щодо виконання бюджету та здійснення контролю за його виконанням;

5. відносини щодо розподілу доходів та видатків між окремими ланками бюджетної системи, а також щодо структури доходів та видатків.

Бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Це законодавче визначення.

В економічному розумінні: бюджет – це сукупність грошових відносин між державою та іншими суб’єктами бюджетних правовідносин з приводу формування та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів завдяки яким держава виконує свої завдання та функції.

За формою прояву бюджет – це основний фінансовий план держави, в якому відображається фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування.

Завдяки бюджету можна встановити:

· пріоритети держави;

· функції, що здійснює держава;

· зміст фінансової політики у різних сферах.

За матеріальним змістом бюджет – це централізований фонд коштів.

Значення бюджету:

1. юридичне;

2. політичне;

3. економічне.

Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

· принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

· принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

· принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

· принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування ;

· принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

· принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджеті усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

· принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевим бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

· принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

· принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

· принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

· принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

 

Питання до самоконтролю:

1. У чому полягає предмет та метод фінансового права?

2. Охарактеризуйте систему фінансового права.

3. Назвіть джерела фінансового права.

4. У чому полягає місце фінансового права у системі права?

5. Охарактеризуйте взаємозв’язок фінансового права з іншими галузями права.

6. Які особливості мають фінансові правовідносини?

Література:

1. Бюджетний кодекс України // ВВР України. – 2010. – № 50-51. – Ст. 572.

2. Податковий кодекс України // ВВР України. – 2011. – № 13-17. – Ст. 112.

3. Орлюк О.П. Фінансове право. Академічний курс: підручник /О.П.Орлюк.-К.: Юрінком Інтер, 2010.

4. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. Податкове право України: навчальний посібник / за ред.. М.П. Кучерявенка.–Х.: Право, 2010.

5. Фінансове право України: Навчальний посібник /За ред.. Л.К. Воронової. – К.: Правова єдність, 2009.

6. Фінансове право: Навч. посіб. / За ред.. М.П. Кучерявенка. – Х.: Право, 2010.

 

 

Тема 5. Банківське право

План:

1. Банківська діяльність в Україні.

2. Банківська система України.

3. Правовий статус Національного банку України.

 

Банківська система України

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України „Про банки і банківську діяльність”, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.

Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.

Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить Закону України „Про банки і банківську діяльність”.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Тема 6. Цивільне право

План:

1. Поняття, предмет та метод цивільного права. Цивільні правовідносини.

2. Суб'єкти, об'єкт та зміст цивільних правовідносин.

3. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

4. Право власності.

5. Зобов’язальне право.

6. Основи сімейного права.

 

Право власності

Інститут права власності займає центральне місце в цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всіх інших розділів ци­вільного права (зобов'язальне право, спадкове право та ін.).

Відносини власності, будучи суспільними, регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Право власності - це сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють суспільні відносини, виникаю­чі внаслідок реалізації матеріальних благ громадянами, юридичними осо­бами і державою, які наділяють суб'єктів права власності рівними правами і обов'язками з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності прийнято розглядати у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоря­дження майном. Вказані норми містяться в Конституції України, ЦК Украї­ни, в законах України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. У суб'єктивному значенні право власності розглядається через основні правомочності власника щодо во­лодіння, користування і розпорядження майном.

Власнику властиві три правомочності: право володіння, право кори­стування, право розпорядження. Право володіння являє собою правомоч­ність власника, що полягає у фактичному володінні майном (річчю). Цю правомочність власник може здійснювати не тільки особисто, а й переда­вати право володіння іншим особам (за договором), зберігаючи при цьому право власності на майно. Право користування - це більш ємна в порів­нянні з правом володіння правомочність власника. Воно полягає в тому, що власник має право вилучати з речі корисні властивості, отримувати прибутки і т. ін. Користування майном може здійснюватися в різних фор­мах і способах, що не суперечать закону. При здійсненні цього повнова­ження не можна заподіювати шкоду або яку-небудь незручність інших, особам, У правомочності користування закладена можливість задоволення особистих, побутових, господарських та інших потреб. Право розпорядження - це здатність власника вирішувати правову долю майна (визнач ти його правовий статус), змінювати його на свій розсуд, тобто змінювати або припиняти відносини власності (продати, подарувати, закласти, спо­жити і т. ін.). Право розпорядження може здійснюватися в різноманітних правових формах за умови, що воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник може передати іншим особам. У сукупності всі три правомочності складають зміст права власності.

Римським юристам належить пріоритет у розробці основ права приватної власності. Уперше про приватну власність в Україні було сказа­но в "Декларації про державний суверенітет України" 1990 р., потім - в за­коні "Про власність" і в 1996 р. - в Конституції України - Основному законі. Крім того, в ст. 41 Конституції України закріплено право комунальної влас­ності. Право комунальної власності регулюється законом України "Про міс­цеве самоврядування".

Право приватної власності - це виняткове право фізичної особи во­лодіти, користуватися, розпоряджатися майном на свій розсуд. Винятковим дане право є тому, що воно нероздільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються рівними правами і несуть обов'язки відносно майна, що належить їм на території України, нарівні з громадянами Украї­ни. Об'єктами права приватної власності можуть бути підприємства, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, садові будин­ки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, на­садження на земельній ділянці, засоби виробництва і т. ін.

Право колективної власності виникає на підставі:

1) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для
створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських то­вариств і об'єднань;

2) передачі державного майна;

3) перетворення державних підприємств в акціонерні та інші това­риства;

4) безвідплатної передачі майна державного підприємства у влас­ність трудового колективу;

5) державних субсидій;

6) пожертвувань організацій і громадян,

7) інших цивільно-правових угод.

Суб'єктами права колективної власності є коопера­тиви, акціонерні та інші господарські товариства, професійні союзи, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоря­джається об'єктами власності, що належать йому. Право колективної влас­ності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, кон­ференції і т.д.). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном можуть бути покладені вищими органами управління власника на органи, що створюються ними.

У ст. 41 Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна форми власності.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об'єкти державної власності складають; земля, майно, яке забез­печує діяльність Верховної Ради України і державних органів, що утворюю­ться нею; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за­гальнодержавне значення; кошти державного бюджету; різні державні бан­ки і фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; май­но державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечу економічний і соціальний розвиток.

У державній власності може знаходитися також інше майно, переда­не у власність іншими державами, юридичними особами, громадянами (ст. 34 Закону "Про власність").

Закон України "Про місцеве самоврядування" встановив порядок формування комунальної власності, повноваження органів місцевого са­моврядування по управлінню комунальною власністю та інші питання.

Комунальна власність являє собою власність відповідної територі­альної громади, яка розглядається як сукупність жителів, об'єднаних постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративне - територіальними одиницями, або добровільного об'єд­нання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький орган місцевого самоврядування (рада), який обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною фор­мою, оскільки відображає відносини колективного привласнення жителями міст, селищ і сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності.

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" орга­нам місцевого самоврядування належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи і організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охо­рони здоров'я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти, визначені згідно із законом як об'єкти пра­ва комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється в позов­ному порядку судом. Порушником права власності може бути будь-яка особа з числа оточуючих власника. Конституція України гарантує всім суб'єктам права власності рівні умови захисту незалежно від форм власно­сті.