Державна підтримка та правове регулювання інформаційних процесів

Незважаючи на всі труднощі сьогодення, пов’язані з формуванням національної системи інформаційного забезпечення, узгодженістю механізмів її державного регулювання та підтримки з ринковими засадами створення і обміну інформаційними продуктами та послугами, Україна будує правову державу з перспективою інтеграції у світове господарство на рівноправних засадах з розвинутими країнами світу.

Регулююча роль держави полягає у створенні сприятливих умов для розвитку як державного, так і комерційного сегментів інформаційної інфраструктури шляхом створення рівноправних умов з оподаткування, залучення джерел державного і недержавного фінансування, правового захисту виробників та розповсюджувачів інформаційних продуктів та послуг на інформаційному ринку. Інформаційна діяльність, як і інші галузі та сфери економіки України, в період переходу до ринкових відносин характеризується наявністю та взаємодією об’єктів двох форм власності на засоби виробництва ‑ державної та комерційної. Всі ці об’єкти будують свою діяльність на прийнятих у державі організаційно-правових засадах та з урахуванням своїх фінансових можливостей і мають однакову кінцеву мету ‑ підвищення інформованості суспільства та отримання прибутків.

На сучасному етапі розвитку України комерційні інформаційні об’єкти мають сприятливі виробничо-економічні умови для своєї діяльності. Але світовий досвід довів, що ринок ІПП не може орієнтуватися тільки на комерційні принципи, не може бути замкнутий в офіційних кордонах певної держави, оскільки інформація характеризується значним ступенем відкритості, що зумовлено її природною інтернаціоналізацією (особливо з появою глобальної мережі Інтернет). В цих умовах значно посилюється роль держави, яка повинна визначитися місцем та роллю інформаційної сфери у сучасних ринкових соціально-економічних заходах розбудови держави, відпрацювати механізм підтримки та регулювання інформаційних процесів при оптимальному поєднанні ринкових і державних засад створення та розповсюдження інформації.

Досвід розвинутих країн світу доводить, що виключно на ринкових принципах не працює інформаційна структура жодної країни світу. Це пов’язано з тим, що процеси формування ІПП, насамперед у сфері науково-технічної інформації, досить високо вартісні і, як правило, орієнтовані на розповсюдження у неринкових секторах економіки (наука, освіта, культура тощо). Вкладаючи грошові та матеріальні засоби в інформаційну діяльність, держава керується тим, що результати цієї діяльності належать державі та відповідно громадянам цієї країни безкоштовно, оскільки створенні за їх рахунок. Проте, як було доведено, ІПП в ринкових умовах стають товаром. Слід також зазначити, що безкоштовна або пільгова реалізація ІПП, виготовлених за рахунок держави, порушує свободу конкуренції, ставить недержавні інформаційні структури у складні умови діяльності, уповільнює процеси становлення ринкової економіки. Незважаючи на такий парадокс, національна система інформаційної діяльності в ринкових умовах значною мірою залежить від підтримки та регулюючої ролі держави по збереженню у державному секторі найбільш критичної з точки зору соціального значення і національної безпеки частини національних інформаційних ресурсів, а також створення правових та організаційно-економічних механізмів, які сприятимуть залученню недержавних інвестицій в інформаційні процеси.

Таким чином, основне завдання державної підтримки та регулювання у цій сфері людської діяльності полягає в розробленні сучасної правової та нормативної бази, що забезпечить взаємодію державних та комерційних структур у національній інформаційній системі та процесах її глобалізації, тобто відпрацювання правил здійснення державної інформаційної політики.

Слід зазначити, що державна політика у сфері інформаційної діяльності провадиться всіма країнами світу і має своє тлумачення.

Група найбільш розвинутих країн світу (США, Канада, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Італія) розглядає проблему створення єдиного інформаційного простору як одну з пріоритетних. Саме вони одні з перших вирішили створити глобальну інформаційну інфраструктуру на основі принципів:

підтримання динамічної конкуренції;

стимулювання приватних інвестицій;

забезпечення відкритого доступу до мереж і універсального доступу до послуг;

рівних можливостей для всіх громадян;

встановлення гнучких умов регулювання;

визнання та врахування відмінностей, у тому числі культурних, лінгвістичних тощо;

визнання необхідності міжнародного співробітництва, особливо з країнами, що розвиваються;

проведення повсюдної інформаційної освіти.

Щодо суті державної інформаційної політики є декілька точок зору. Так, відомий російський економіст І. Мелюхін розглядає державну інформаційну політику як регулюючу діяльність державних органів, спрямовану на розвиток інформаційної сфери суспільства, що охоплює не тільки засоби масової інформації, а й телекомунікації, інформаційні системи, ресурси, тобто сукупність виробництва та відносин, які пов’язані із створенням, зберіганням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах ‑ ділової, дозвільної, науково-освітньої тощо [47, с. 19]. І. Родіонов наводить, на наш погляд, найбільш вичерпне тлумачення державної інформаційної політики як сукупності цілей, що відображають національні інтереси країни в інформаційній сфері, стратегічних напрямах їх досягнення, як системи заходів, спрямованих на їх реалізацію. Держава може і повинна взяти на себе роль каталізатора тих перебудов, які спостерігаються у суспільстві, координатора дій різних суб’єктів у процесах інформатизації, сформувати таку нормативну і правову базу, яка створить сприятливі умови для процесів розповсюдження інформації у суспільстві. Необхідність розроблення сильної інформаційної політики держави зумовлюється і специфікою інформаційної діяльності ‑ інформаційних ресурсів, їх роллю в організації та збереженні життя суспільства [68, с. 31].

На кожному етапі ринкових відносин в інформаційній діяльності мають бути чіткі механізми та методи її правового та економічного регулювання, що забезпечить гармонійний, збалансований та пропорційний розвиток інформаційних процесів шляхом раціонального використання ресурсів, виділених з державного бюджету, і залучення інвестицій з недержавного сектора економіки.

Державні та комерційні інформаційні структури мають на інформаційному ринку різні стартові позиції, різні кінцеві наміри, що позначається на принципах встановлення цін на їх ІПП, методах роботи з інформаційними ресурсами та шляхах передачі готової продукції. Комерційні інформаційні структури спрямовують свою діяльність на отримання високого прибутку. При цьому вони використовують усі сучасні ринкові інструменти: залучення інвестицій та займів, страхування, випуск акцій та незабезпечених боргових цінних паперів, кредити під заставу майна тощо. Державні інформаційні структури або структури, що використовують засоби державного бюджету, не мають права включати у собівартість своїх ІПП витрати, профінансовані державою. Тому державна інформаційна політика повинна бути побудована так, щоб захистити інтереси інформаційних структур всіх форм власності, максимально досягти основної мети ‑ побудова інформаційного суспільства.

За останні роки місце і роль держави в регулюванні процесів розвитку сфери інформатизації докорінно змінилися. Спочатку її функції фактично визначалася завданнями забезпечення державних управлінських структур лініями зв’язку, комп’ютерами, інформацією. Сьогодні основна увага зосереджується на завданнях формування національної інформаційної інфраструктури та інформаційних ресурсів, які можуть використовуватися не лише на рівні державних управлінських структур, а й усіма суб’єктами суспільства. Це пояснюється тим, що інформація є важливим елементом суспільних відносин. Не випадково в нашій країні, як і в країнах близького та далекого зарубіжжя, засоби інформації вважаються четвертою владою (після законодавчої, виконавчої і судової) [29, с. 5]. Саме вони активно формують громадську думку, створюють політико-правовий, науково-технічний, економічний фон, наші уявлення про моральне, доступне і заборонене. Інформація є інтелектуальним надбанням цивілізації, народу, складовою розбудови сучасної економіки та демократичних перетворень.

Рівень демократії у нашій країні потребує більшого захисту та упорядкованого руху інформації. Ми є свідками створення правового простору в інформаційній діяльності, регулювання національними нормативно-правовими актами відносин як усередині інформаційних структур, так і поза їх межами. Значне накопичення нормативного масиву у цій сфері дало підстави політикам, науковцям, юристам висловити думку про виокремлення даного законодавства в окрему галузь ‑ інформаційне право [58, с. 4]. Ця думка ще не є загальновизнаною, але вона ‑ реальний відгук на бурхливий законотворчий процес, оскільки саме інформаційне право повинно розглядати інформаційні відносини як предмет правового регулювання, суб’єкт інформаційної діяльності, правовий режим отримання, передачі, зберігання і використання інформації, юридичні режими інформації різного змісту, користування банками і базами даних, інформаційні правовідносини, відповідальність. Таким чином, інформаційне право набуває сенсу як система соціальних норм та відносин в інформаційній сфері (виробництво, перетворення, використання), що охороняються державою. Іншими словами, це сукупність юридичних інститутів, які регулюють відносини в інформаційній сфері.

Розвиток інформаційного права дозволить конкретизувати основні суб’єкти інформаційних процесів, визначити їх права та обов’язки тощо. Аналізуючи праці юристів, економістів, політологів з проблем юридичного обґрунтування механізму формування національного інформаційного ринку, приходимо до висновку, що основними суб’єктами інформаційного права є особи, які беруть участь у створенні, перетворенні, передачі, розповсюдженні, отриманні, використанні інформації. Це ‑ виробники інформації, власники інформації, споживачі.

До суб’єктів інформаційного права слід віднести і осіб, які беруть участь у створенні та використанні засобів і механізмів програмно-технічного забезпечення інформаційних процесів: інформаційних систем, мереж, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення (інформаційні, лінгвістичні, технічні, програмні тощо).

Інформаційне право, на нашу думку, необхідно формувати на конкретно визначених принципах, які дозволять відпрацювати схему нормативно-правового творення в інформаційній сфері з урахуванням сучасних соціально-економічних умов перехідного періоду та намітити перспективи розвитку цієї сфери відповідно до світових вимог.

Під принципами інформаційного права слід розуміти основні вихідні положення, що юридично закріплюють об’єктивні закономірності суспільного життя в інформаційній сфері.

Пропонуємо принципи побудови інформаційного права, використання яких повинно лягти в основу удосконалення інформаційного національного правового поля:

принцип інформаційних відносин як відносин, що утворюють комплексну галузь інформаційного права. Це означає, що при виникненні інформаційних відносин, зважаючи на особливості юридичних властивостей інформації та її багатофункціональність як об’єкта права, виявляється лише їм притаманна специфіка, що відрізняється від інших суспільних відносин;

принцип інформаційної власності. Це означає, що при передачі та розповсюдженні інформації як основного об’єкта інформаційного права об’єктивно існують особливі категорії суб’єктів інформаційного права (виробники, інформатори, користувачі) і їх поведінка реалізується через конституційно закріплені права знати, володіти, використовувати, розповсюджувати інформацію;

принцип не відчуженості інформації від її виробника, власника і споживача, тобто неможливість позбавити суб’єкта тих знань, які він вже отримав. Це означає, що механізм відчуження інформації повинен супроводжуватися механізмом добровільної відмови від визначених інформаційних прав через визначення прав, обов’язків та відповідальності щодо використання цієї інформації після передачі зазначеним суб’єктам;

принцип комплексного регулювання відносин інформаційної власності, тобто визнання інформації своєю власністю. Це означає, що такі відносини можуть бути реалізовані в залежності від конкретних умов через авторське право, право власності на інформаційну продукцію, право інвестиційної власності тощо;

принцип інвестиційної власності, який означає, що механізм авторського права може бути поширений на створення будь-якої відкритої інформації, що представляє інтерес для її виробника, в тому числі й того, який не має відношення до результатів творчості. При цьому захищаються тільки особисті майнові інтереси виробника інформації;

принцип інформаційної продукції. Він базується на понятті єдності матеріального носія та інформації, що міститься на ньому, і означає, що при обігу інформаційної продукції об’єктивно існують особливі категорії власників інформаційної продукції (власники-виробники, власники-інформатори, власники-споживачі), які реалізують традиційні права власників, але за обов’язкового дотримання ними інформаційних прав;

принцип типових інформаційно-правових норм, який означає, що такі норми, незалежно від галузі правового регулювання, мають певну специфіку, незважаючи на особливості та юридичні властивості інформації. Ця специфіка виявляється в тому, що будь-яка інформаційно-правова норма забезпечує регулювання відносин з приводу створення, володіння, передачі, розповсюдження і використання інформації через інформаційні права суб’єктів, а також особливості та функціональне призначення конкретної інформації. Правове регулювання інформаційних відносин повинно здійснюватися через використання різних методів інформаційного права, тобто способів впливу галузі інформаційного права на інформаційні відносини в залежності від виду інформації, її призначення в інформаційних процесах (пошук, збір, накопичення, зберігання, обробка, передача, використання). Так, при розробленні інформаційно-правових норм, пов’язаних з регулюванням інформаційних відносин при створенні персональних баз даних, статистичної інформації, даних про державні інформаційні ресурси, слід застосовувати норми конституційного та адміністративного права; при створенні відкритої інформації, що є результатом творчості або комерційною таємницею, ‑ норми цивільного права; при регулюванні відносин з приводу відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері ‑ норми законодавства про адміністративні порушення, кримінального права.

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери полягає в тому, що вони охоплюють комплекс не лише юридичних, а й економічних, технологічних проблем. Сьогодні Україна має близько сотні законодавчих та нормативно-правових актів, орієнтованих на розвиток інформаційних процесів, визначення відносин інформаційних об’єктів, понятійного апарату, захист національного інформаційного простору, прискорення та безпеку інтеграційних процесів у світовому інформаційному просторі.

Створена нормативно-правова база дуже важлива для ефективного розвитку інформаційного ринку України, але оскільки закони розроблені різними установами, звести їх у єдиний комплекс досить складно.

Досвід розвинутих країн світу у формуванні правових інформаційних засад, насамперед у частині законодавчої підтримки розробок технологій накопичення та розповсюдження інформаційних ресурсів, свідчить про прагнення до уніфікації законодавчої документації.

Гармонізація національного законодавства з міжнародними нормами зумовила зміни у власному правовому полі. По-перше, такі зміни пов’язані з незахищеністю національних інформаційних мереж, відсутністю норм захисту інтелектуальної власності, гарантій від забруднення національного інформаційного простору шкідливою або недостовірною інформацією. По-друге, ці зміни викликані появою при формуванні інформаційного середовища нових сфер діяльності, які також потребують законодавчого регулювання. Сфера законодавчого регулювання охоплює як виробників інформаційних ресурсів та посередників при їх накопиченні в інформаційній мережі, так і суб’єктів господарської діяльності, пов’язаних з витоком інформації з мережі.

Особливого значення питання нормативно-правового регулювання інформаційних процесів набули після появи на українському інформаційному ринку глобальної мережі Інтернет та підключення до неї значної кількості українських користувачів, що визначило розвиток електронного сегмента інформаційного ринку і необхідність особливого законодавчого регулювання створення та використання електронного національного ресурсу, зважаючи на неконтрольований процес обміну новими видами інформаційної продукції. Так, на розгляд Верховної Ради України ще на початку 2001 р. були подані проекти законів «Про електронний підпис», «Про електронні документи і електронний документообіг», які ще перебувають у стані вивчення та доробок, що є своєрідним гальмом на шляху розвитку сучасних інформаційних процесів та державної інформаційної політики.

Важливим аспектом удосконалення норм правового забезпечення розвитку інформаційного простору в Україні є формування нормативно-економічної бази, яка повинна чітко визначити умови комерціалізації та розповсюдження інформаційних продуктів, критерії вартісного їх виміру, дозволити побудувати гнучкий механізм цивілізованої реалізації прав фізичних та юридичних осіб на інформаційні ресурси на внутрішньому та зовнішньому ринках. Разом з тим має враховуватися і такий суперечливий фактор, як прагнення до безмежного збільшення і мінімальної урегульованості інформаційних потоків з боку споживачів інформаційного продукту та необхідність введення законодавчих обмежень на розповсюдження інформації для гарантування національних науково-технічних та економічних інтересів.

В ринкових умовах держава не може і не повинна диктувати інформаційним структурам яку продукцію їм випускати і за якою ціною її реалізовувати. На те є закони ринку, виробники, споживачі, конкуренція тощо. Основне завдання держави ‑ регулювання цих процесів.

Слід зазначити, що законами України законодавчо окреслені обмеження і свободи в інформаційній діяльності; запроваджено систему податків, зборів та обов’язкових платежів: податок на додану вартість, податки на прибуток, на експорт та імпорт (за здійснення міждержавного обміну або купівлю-продаж інформаційної продукції), плату за землю, екологічний податок, платежі у позабюджетні фонди, експлуатаційні та накладні витрати тощо. Тобто діє система інформаційних об’єктів, які беруть участь у створенні ІПП (бібліотека, об’єкти обробки інформаційних ресурсів, поліграфія) і нараховують на ІПП зазначені вище податки та платежі на кожному етапі своєї діяльності. Така система оподаткування призводить до підвищення вартості ІПП і знижує заінтересованість працівників цієї сфери в результатах своєї роботи. Щоб уникнути таких труднощів, слід, з урахуванням національної специфіки, розглянути можливість впровадження в практику оподаткування об’єктів інформаційної діяльності досвіду промислово розвинутих країн світу. Так, у ряді країн (Англії, Японії, Канаді) запроваджені пільги на податок на прибуток з урахуванням їх галузевої диференціації, цільової спрямованості та гнучкості у залежності від цілей та завдань державної інформаційної політики, насамперед у сфері науково-технічної діяльності. У Франції широко застосовується механізм отримання дослідницьких податкових кредитів, що дає змогу враховувати у поточних видатках витрати на основний капітал (якщо він вітчизняного виробництва і придбаний для проведення НДДКР), витрати на проведення досліджень та купівлю патентів. У Німеччині з метою заохочення науково-дослідницького персоналу державних об’єктів встановлено податковий кредит відносно прибуткового податку; визначено певний відсоток податку від загальноприйнятої ставки; прибутковий податок зменшується на величину сплати за житло та комунальні послуги пропорційно площі приміщень, де виконується науково-дослідна робота в позаурочний час чи підготовка до неї.

З іншого боку, зважаючи на те, що використання ІПП не дає «швидких» прибутків, необхідно, на нашу думку, щоб податок на прибуток був у прямій залежності від суми отриманого прибутку на етапі реалізації готової продукції, для розроблення або виготовлення якої користувалися певним ІПП.

Важливу роль в удосконаленні сучасної системи інформаційного обслуговування відіграють недержавні інформаційні структури. Як свідчить світовий досвід, вони дедалі більше впливатимуть на розбудову інформаційних процесів і економіки країни в цілому. Тому держава повинна законодавчо підтримати їх діяльність через систему пільг для тих, хто має на меті сприяти розвитку національної інформаційної інфраструктури на засадах безприбутковості. Це дуже важливо в сучасних умовах, оскільки через нерозвинений попит або потребу у значних обсягах інвестування функціонування максимально можливої кількості інформаційних об’єктів на комерційних засадах поки що неможливе.

Врешті-решт при організації інформаційної діяльності структур науково-технічної діяльності як одного з основних напрямів розвитку економіки і суспільства необхідно законодавчо вирішити питання про створення єдиної системи науково-технічного обслуговування (таку, наприклад, як Бібліотека Конгресу США). Тобто в єдиний виробничий цикл слід об’єднати: основне місце зберігання інформаційних ресурсів ‑ бібліотеки, центри аналітичної обробки та поліграфічного виготовлення інформації, телекомунікації. Створення такого конгломерату дозволить отримувати необхідні ІПП в повному обсязі та у конкретний термін при значному зменшенні собівартості продукції за рахунок ліквідації зайвих ергономічних служб, податків і обов’язкових платежів.

За період існування України як незалежної суверенної держави зроблено багато для правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері. Введено в дію значний масив законів та інших нормативних документів, які прямо чи опосередковано регулюють інформаційні відносини та процеси, пов’язані з інформатизацією. Але залишаються невирішеними проблеми, пов’язані з захистом інформації. Тут основним предметом виступають національні інформаційні ресурси та створені за їх участю ІПП як надбання країни, її громадян, основи розвитку суспільства.

Практично в усіх країнах світу до сфери законодавчого регулювання інформаційних процесів входять такі аспекти, як захист персональних даних; інтелектуальної власності; комп’ютерних програм, авторських та суміжних прав; правовий захист баз даних та всіх типів електронних контрактів. В Україні також активно досліджуються та обговорюються питання правового регулювання та організаційного забезпечення відносин в інформаційній сфері, вирішення проблем інформаційної безпеки. Цим проблемам присвячено велику кількість наукових публікацій як у зарубіжних, так і вітчизняних виданнях, науково-практичних конференцій, круглих столів, виставкових заходів.

На сучасному етапі розвитку інформаційних технологій особливої актуальності набувають питання інформаційної безпеки, які мають як негативні, так і позитивні аспекти. Поряд з традиційними загрозами, які існують у сфері формування, зберігання і розповсюдження інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави, зростає небезпека несанкціонованого втручання в роботу інформаційних систем з метою отримання закритої інформації, порушення її цілісності та знищення, дезорганізації інформаційної системи держави тощо. Виникла і така небезпека, пов’язана з новими явищами, як «інформаційна експансія», «інформаційна зброя», «інформаційна війна», що стали реаліями сучасності. Все це вимагає застосування традиційних заходів охорони інформаційних ресурсів, що містять відомості, віднесені до державної таємниці, іншої інформації з обмеженим доступом та суспільно важливої відкритої інформації, а також розроблення і впровадження заходів та засобів правового, організаційного, інженерно-технічного та криптографічного захисту зазначеної інформації. Цей захист має бути адекватним новітнім небезпекам, пов’язаним із загрозою інформаційним ресурсам, що підлягають охороні з боку держави, у сфері економіки, науково-технічного прогресу, оборони, безпеки держави та охорони правопорядку. Удосконалення існуючої системи захисту інформаційних ресурсів має здійснюватися на основі науково обґрунтованих політичних і соціально-економічних критеріїв, з урахуванням пріоритетних національних інтересів України, необхідності забезпечення її національної безпеки. В сучасних умовах жорстокої конкурентної боротьби особлива увага має бути зосереджена на забезпеченні ефективного захисту інформаційно-інтелектуального ресурсу, високоефективних наукових і конструкторсько-технологічних розробок, які стануть визначальними у соціально-економічному розвитку нашого майбутнього суспільства. При цьому слід мати на увазі, що надмірне засекречування в інформаційній сфері неприпустиме, оскільки може призвести до значних економічних і політичних втрат.

Найбільш розвинутою системою правового захисту є нормативні та законодавчі акти, пов’язані з захистом персональних даних та баз даних. Водночас ці акти прямо узгоджуються з національним законодавством щодо захисту авторських прав. До того ж, оскільки регламентація конкретних правовідносин між суб’єктами обміну інформацією визначається відповідними угодами, вони можуть включати правові норми, які передбачаються національним законодавством щодо патентного права, права на товарний знак, на промисловий зразок, законодавством про відомчі таємниці тощо.

Стан справ у сфері правової охорони об’єктів інтелектуальної власності (бази даних, програмні засоби для ПК, мультимедіапродукти та ін.) є однією з найбільш вагомих перепон на шляху інформаційного наповнення та широкого використання інформаційних систем та мереж, розвитку глобальних комунікацій. Існуюча законодавча база та правові документи не забезпечують ефективного захисту інтересів не лише авторів та працівників, що займаються формуванням банків даних, а й інших власників інформаційних продуктів. Проблема захисту інформаційного простору набуває особливого значення з розвитком ринкових відносин. Власник інформації має право не лише успішно конкурувати на ринку товарів та послуг, а й розширювати коло своїх партнерів. З огляду на це захист інформації передбачає законодавчі гарантії охорони інформації як у електронних мережах, так і на паперових носіях. Як правило, під терміном «захист інформації» розуміють технічні засоби захисту та виявлення каналів витоку інформації. Але аналіз та спроба вирішення цих проблем поза межами удосконалення правового простору фактично не має сенсу.

Правові відносини в інформаційній сфері регулюються системою законів та підзаконних актів. Найбільш врегульованою на сучасному перехідному етапі розвитку країни сферою правових інформаційних відносин у суспільстві та державі є сфера, пов’язана з охороною державної таємниці. Національна система охорони державної таємниці створювалась з урахуванням досвіду розвинутих демократичних країн та випробуваних на практиці традиційних засобів і методів. Так, у середині 90-х років XX століття за рішенням наради Кабінету Міністрів України з питання «Про хід виконання Закону України «Про державну таємницю» та актуальні завдання органів державної виконавчої влади у сфері захисту державної таємниці керівниками міністерств та інших центральних установ України, Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій здійснено комплекс організаційно-правових і практичних заходів, які лягли в основу створення та функціонування національної системи захисту державної таємниці [67]. В результаті у 1999 р. було прийнято нову редакцію Закону України «Про державну таємницю», в якому чітко визначені порядок віднесення інформації до державної таємниці, правовий режим інформації, порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації, основні організаційно-правові заходи охорони державної таємниці, компетенція органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці, усунуті неоднозначності у тлумаченні правових норм, що регулюють права власників на секретну інформацію та її матеріальні носії, законодавчо закріплені права експертів з питань таємниць тощо. Але деякі важливі питання залишилися:

чинне законодавство не визначає норм щодо регулювання правовідносин у сфері охорони інформаційних ресурсів, що містять відомості, віднесені до державної таємниці, у зв’язку з переходом до ринкової моделі економіки та приватизацією;

недосконале нормативно-правове забезпечення захисту інформаційних ресурсів України, що містять відомості, віднесені до державної таємниці, у процесі міжнародного співробітництва;

не розроблено правової бази щодо захисту інформації як закритого, так і відкритого типу, яка передається через автоматизовані системи всіх типів та телекомунікації, особливо з появою глобальної мережі Інтернет тощо.

Розв’язання зазначених проблем захисту інформаційних ресурсів ‑ щонайважливіше завдання сьогодення, одна із складових входження України у світовий інформаційний простір. Але це складний процес, який потребує значного часу, акумуляції зусиль усіх гілок влади, вітчизняної науки, керівників різних рівнів. Система захисту інформації повинна бути розроблена таким чином, щоб відповідала інформаційно-інтелектуальному потенціалу держави, не гальмувала процеси формування національного інформаційного простору та не перешкоджала інтеграції України у світовий інформаційний простір як суб’єкта рівноправних міжнародних відносин. Зважаючи на це, стратегічним завданням державної інформаційної політики щодо захисту інформації має стати формування системи документів на основі науково обґрунтованих політичних, соціальних, економічних критеріїв та світового досвіду правового регулювання та юридично-організаційного забезпечення її функціонування. Система захисту інформації, яка підлягає охороні з боку держави, повинна відповідати правовому режиму кожного виду інформаційних ресурсів та створенній на їх основі продукції, діяти безперервно на кожному етапі їх формування, розповсюдження та бути адекватною загрозам, що діють в інформаційній сфері.

Для створення логічно завершеної ефективно діючої системи захисту інформації доцільно розв’язати комплекс проблем:

приведення інформаційного законодавства України у відповідність з багатоукладною економікою, що формується в процесі ринкових перетворень (роздержавлення власності, приватна власність на засоби виробництва, комерціалізація результатів інтелектуальної праці тощо);

прискорення розробки і впровадження правового механізму реалізації проголошеного державою принципу про використання інформаційних ресурсів України на основі рівноправного співробітництва з іншими країнами (укладання угод про взаємний захист інформації у процесі економічного, наукового, військово-технічного та іншого співробітництва з іноземними партнерами, в процесі міжнародного обміну);

удосконалення системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

законодавче визначення інформації стратегічним ресурсом, а розбудови інформаційної інфраструктури ‑ одним із першочергових завдань економічного розвитку.

Важливість законодавчого регулювання механізмів витоку інформації в усьому світі зумовлюється тим, що сьогодні для світової спільноти притаманні такі два явища, як інформаційний вибух та інформаційний голод.

Глобалізація ділової активності, приватизаційні процеси у національній економіці та звуження сфери втручання держави у діяльність фінансових ринків зумовили формування виокремленої сфери ділової інформації, потреба в якій неухильно збільшується. Така інформація стає дедалі життєво важливішим ресурсом розвитку виробництва в умовах розширення ринкових відносин, вимагає з усе зростаючою гостротою законодавчого врегулювання.

Складність проблеми полягає в тому, що інформаційна діяльність у ринкових умовах має подвійний зміст: з одного боку, між постачальниками інформаційних продуктів та послуг виникають суперечності та конкуренція; з іншого ‑ великі компанії та корпорації намагаються створювати власний (внутрішній) ринок інформаційних продуктів. Більше того, підприємства (компанії, фірми) самі визначають систему оцінки інформаційного продукту, встановлюють тарифи їх реалізації, працюють на умовах самофінансування без легалізації інформації.

Формування в Україні не лише ринку інформаційних продуктів та послуг, а й загальноекономічних ринкових відносин вимагає: по-перше, врахування світового досвіду законодавчого регулювання та організації такого ринку; по-друге ‑ створення власних законодавчих важелів регулюванняцих процесів. Саме тому, відповідно до Закону України «Про інформацію», одним із основних напрямів державної інформаційної політики є створення таких умов для роботи з інформацією, щоб ризики, пов’язані з можливістю заподіяння шкоди власникам інформації (державі, юридичним та фізичним особам) внаслідок незаконного отримання і використання інформації, були мінімальними, а краще ‑ відсутніми.

Інший блок проблем, і про це вже йшлося раніше, пов’язаний з тим, що нормотворенням у сфері охорони та захисту інформаційних ресурсів як елемента інформаційних технологій, займаються представники різних міністерств та відомств, що призводить не лише до термінологічної плутанини, а й до суперечностей у законодавчих та нормативних документах. В цих умовах основним завданням державного регулювання розвитку сфери інформатизації суспільства стає законодавче забезпечення конкурентного середовища на ринку інформаційних продуктів та послуг, запобігання виникненню монополій на ньому.

Значні проблеми у сфері законодавчого регулювання розвитку інформаційних систем пов’язані з їх приватизацією. Якщо спробувати накласти основні положення чинних законодавчих та підзаконних актів на реальні господарські відносини, то досить виразно простежуються значні неузгодженості та дублювання в різних законодавчих актах. Фактично інформаційний простір та його складові як об’єкти правової кваліфікації мають досліджуватись окремо. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на пришвидшення інтернаціоналізації інформаційного простору та можливої монополізації його окремих секторів. У цьому зв’язку мова має йти не лише про вдосконалення національного правового простору, а й про його узгодження з міжнародними нормами.

Характерною особливістю і спільною ознакою всіх законодавчих документів є їх орієнтація на створення та використання інформаційних ресурсів у сфері товарно-грошових відносин і фактичне визнання всіх учасників цього процесу товаровиробниками та товароспоживачами.

Разом з тим не можна не визнати, що сучасні соціально-економічні умови у сфері інформатизації суспільства характеризуються такими негативними факторами:

незадовільне забезпечення інформаційних органів повною та достовірною інформацією на основі економічних показників і одночасне навантаження зайвою інформацією, що перешкоджає прийняттю а