Поняття «інформаційного суспільства»

Визначення поняття «інформаційного суспільства» є одним з ключових. У 50-70 рр. ХХ ст. стало очевидним, що людство вступає в нову епоху, дорогу до якої проклав бурхливий розвиток техніки і, у першу чергу, комп’ютерів, і НТР у цілому. Проблема існування і буття людини в цілком «технізованому» й «інформатизованому» світі не могла не займати філософів, що викликало до життя концепцію «інформаційного» суспільства. Жоден з філософів, що писали про дану проблему, не сумнівався в радикальному відновленні всього життя людства в рамках цієї нової формації, але більшість з них аналізували проблему односторонньо, будь то з політичної, економічної чи соціальної точки зору. Це породило величезну кількість різноманітних назв і визначень, про які говорить У.Дайзард. Очевидно, що не можна обмежуватися у визначенні чисто економічним аспектом, як це зробив А.Турен, чи соціальними факторами, як це вийшло в Ж.Елюля, оскільки комплексні і багатонапрямлені зміни охоплять практично всі галузі людської життєдіяльності. Таким чином, «інформаційне суспільство» – це цивілізація, в основі розвитку й існування якої лежить особлива нематеріальна субстанція, умовно іменована «інформацією», що володіє властивістю взаємодії як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Остання властивість особливо важливо для розуміння сутності нового суспільства, тому що, з одного боку, інформація формує матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм, телекомунікаційних протоколів тощо, а з іншої, слугує основним засобом міжособистісних взаємин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись в процесі переходу від однієї людини до іншої. У такий спосіб інформація одночасно визначає і соціокультурне життя людини й її матеріальне буття. У цьому і полягає принципова новизна інформаційного суспільства.

Інформатизація суспільства – це новий рівень його розвитку, якого не можна досягти без державної інформаційної політики, заснованої на вивченні інформаційного середовища та соціального замовлення.

При всій різноманітності поглядів на хід історичного розвитку можна простежити ряд загальних характерних рис у всіх авторів:

1. Історія поділяється на три основні глобальні етапи, що умовно можна назвати сільськогосподарським (аграрним), індустріальним і постіндустріальним (інформаційним);

2. Розмежування між етапами проводиться за ознакою виробничих відносин взаємодії людини з природою, що лежать в основі розглянутої формації (відповідно – через знаряддя, через машину чи техніку та через інформацію);

3. Перехід до наступного етапу здійснюється шляхом науково-технічної революції, у ході якої змінюється середовище проживання, що тягне трансформації у свідомості людей;

4. Завершальним історичним етапом, що, на думку одних філософів, уже наступив, а, на думку інших, наступить у найближчому майбутньому, є «інформаційне суспільство».

Таким чином, можна помітити, що за своєю суттю концепція розвитку історії у авторів «інформаційного суспільства» набагато ближче до «формаційної» теорії, ніж може здатися на перший погляд. Що стосується проблем «інформаційного суспільства», то тут кілька глобальних є причиною дрібніших. Перша з них – принципова невизначеність сутності інформації, як з матеріальної, так і з філософської точки зору. Інша – взаємодія техніки та природи – перша є продовженням другої чи її антиподом. Нарешті, третя – взаємини техніки, інформації та людини – чи належно людина пристосовується до бурхливо зростаючого шквалу інформації та стрімко мінливої техніки чи загальмовує розвиток і шукає інший шлях. В принципі, питання про бюрократично-інформаційну систему та тотальний контроль є похідними від цих трьох.

 

Інформатизація в Україні

Інформатизація суспільства характеризується високим рівнем використання інформації, що кардинально впливає на економічний розвиток і соціокультурні зміни в суспільстві у технічній галузі. Це виражається у широкому впровадженні інформаційних технологій у виробництво, економіку, ділове життя, у систему освіти та побут. В економічній галузі інформація перетворилася в товар, у соціальній – вона стає головним чинником зміни якості життя. У політичному – вільний доступ.

Ситуація яка склалась з інформатизацією державних органів у нашій країні, не позбавлена парадоксальності. З одного боку, комп’ютерів у різних офісах досить багато: сьогодні майже не має робочого місця, не обладнаного ним. З другого, використання державними чиновниками нечасто виходить за межі виготовлення документів у Word, використовують мережу Інтернет і електронну пошту. Відтак за ефективністю державного управління наша країна катастрофічне відстає від розвинутих країн, де надзвичайно активно використовують технології електронного урядування. Сказати, що причина такого відставання – відсутність стратегії розвитку ІТ у галузі державного управління, було б не зовсім правильно – стратегія у вигляді Національної програми інформатизації (НПІ) існує вже багато років. Назвати головною проблемою відсутність у державному бюджеті коштів на розвиток інформаційних технологій також складно - наприклад, у 2000 році загальний обсяг фінансування проектів різних відомств становив понад 250 млн. гривень. Проте це фінансування розкидане між бюджетами численних державних установ і спрямовується на не узгоджені між собою проекти – закупівлю техніки, створення локальних баз даних, веб-сайтів тощо. При цьому відомчі проекти, як правило, перебувають поза межами НПІ, отож не потрапляють під дію закону України «Про НПІ» та не узгоджуються з уповноваженим на її координацію органом – Державним комітетом зв’язку й інформатизації. Результат такої ситуації – низька ефективність використання ІТ у державному управлінні на тлі широкого їх впровадження.

Фінансування НПІ завжди здійснювали за залишковим принципом. Так на 2002 рік на неї виділено 8 мільйонів гривень, на 2003 лише 5,6 млн. гривень. Водночас усі органи державної влади разом узяті на власні проекти в галузі інформатизації витрачають сотні мільйонів гривень на рік. Однак при цьому ні про яку єдність стандартів на техніку та програмне забезпечення не йдеться. Отож неможливе і створення в державі єдиного електронного простору, тієї ж таки «Електронної України». А потреба в цьому стає дедалі нагальною – вже сьогодні за ефективністю наші органи влади катастрофічно відстають від розвинутих країн. Наприклад, експериментально встановлено: час, потрібний для того, щоб усі місцеві органи влади почали виконувати термінове розпорядження Президента, дорівнює семи дням. Це при тому, що комп’ютерів в органах державного управління в принципі достатньо. Проте наяву – катастрофічна неефективність, безсистемність використання коштів, фактично виділених на інформатизацію: лише мала частина їх іде на системні проекти, а переважна – на масову закупівлю техніки, яку нерідко у державних установах не використовують і на десяту частину її можливостей.

Консультант Держкомзв’язку говорить не лише про «синдром друкарської машинки», під яким мається на увазі звичка використовувати складну техніку лише для виготовлення документів (навіть таким, на своєму рівні ефективним інструментом для роботи з числовими даними, як Ехсеl, у міністерських кабінетах послуговуються порівняно рідко). Дуже гостра проблема «різношерстості» комп’ютерної техніки в держустановах, оскільки всі вони закуповують техніку незалежно, керуючись виключно власними міркуваннями. Навіть попри превалювання серед «державних комп’ютерів» платформи, є величезне розмаїття виробників материнських плат, відеокарт, жорстких дисків, модулів оперативної пам’яті та навіть процесорів. Кожному технареві зрозуміло: на такий парк неможливо без нюансів встановити єдине у межах держорганів програмне забезпечення. Суперечку про те, чи треба для державних органів закуповувалися ліцензійне ПЗ Місrоsоft, чи варто створювати власне програмне забезпечення на основі систем із відкритим кодом, ще не завершено. Обидва підходи мають свої плюси та мінуси.

Держава намагається розв’язати цю проблему досить давно. Так, 1996 року створено Національне агентство з питань інформатизації. У 1998 р. ухвалено Закон України «Про концепцію НПІ», а також Постанову Кабінету міністрів про формування галузевих програм інформатизації. Після прийняття цієї Постанови в структуру обласної адміністрації було введено відділи інформаційного та комп’ютерного забезпечення. Сьогодні, як правило, у них працюють дві-три особи, які роблять усе: від обслуговування кінцевих користувачів до ремонту техніки, її установлення, підтримання в робочому стані локальної мережі та мережі Інтернет. У районних адміністраціях немає і таких відділів. При цьому інформатизацію обласної адміністрації фінансують за рахунок регіональних програм інформатизації, а підрозділів міністерств і відомств – у межах галузевих програм. Це також призводить до збільшення розмаїття використовуваної техніки.

Для створення єдиного інформаційного простору державного управління має бути досягнута уніфікація подання інформації в органах державної влади. При цьому використовують єдиний інформаційний інтерфейс, для якого, в свою чергу, мають бути розроблені типові програмні продукти та їх налаштування для всіх органів державного управління. Це буде набагато дешевше, ніж якщо кожен орган розроблятиме свої програмні рішення. Для можливості установлення такого єдиного програмного продукту необхідна уніфікація вимог до апаратної частини. Сьогодні в Україні 27 регіонів, 490 районів, 450 міст обласного підпорядкування, 11 тисяч місцевих рад. Якщо кожен район витратить за рік на розроблення власної інформаційної системи бодай тисячу гривень, у сумі це дорівнюватиме 4,9 млн. За ці гроші можна було б розробити та встановити в усіх цих районах функціональну систему. Коли замість того, що кожен закуповуватиме техніку та розроблятиме ПЗ на власний розсуд і за власні кошти, здійснюватиме централізоване його розроблення, - вдасться істотно зекономити. Але програмне забезпечення має бути масштабоване та гнучко переналаштоване для забезпечення функції кожного окремо взятого державного органу. Відділи інформатизації обласних адміністрацій слід реорганізувати в управління, зобов’язані експлуатацією інформаційно-аналітичних центрів обласної адміністрацій. У штаті цих центрів повинні бути не лише програмісти й інженери, а й аналітики. Інформаційно-аналітичні центри мають бути оснащені не просто базами даних, а базами знань. Крім того, в обласних адміністраціях слід створити ситуаційні центри, також обладнані системи моніторингу. Діяльність інформаційно-аналітичного центру поділяють на дві складові: власне інформаційна й аналітична. Інформаційна, в свою чергу, передбачає збирання формалізованої інформації, а також її попереднє опрацювання. Аналітична – підготовлення звітів, необхідних для ухвалення рішень. Згадане вище Агентство з питань інформатизації якраз і займалося докладним розробленням проекту такої системи інформаційно-аналітичного забезпечення органу державної влади. Централізоване розроблення такого проекту оцінюється у 8-10 мільйонів гривень. А коли кожен орган витрачатиме 1,5 мільйона гривень у найпростішому варіанті.

Для вирішення всіх цих питань, потрібно докорінно перебудувати фактичний порядок формування програми інформатизації. Раніше всі міністерства й відомства подавали заявки в агентство, відчувалася потреба в 200-300 млн. гривень. А реально виділялось 5-8 мільйонів гривень. Агентство опинилось в наперед негарному становищі, бо не виконувало своїх функцій. 2002 року в бюджеті НПІ закладено 8 мільйонів гривень, тоді як у бюджеті органів держави – по 10, 12, 15 і навіть 54 млн. гривень за статтями «інформатизація, створення інформаційно-аналітичних систем». Через такий порядок виділення коштів на інформатизацію в Україні є значна внутрішня цифрова нерівність як між регіонами, так і між галузями. Так, Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Харків, Одеса комп’ютеризовані непогано, мають високий рівень підключення до мережі Інтернет. Водночас Закарпаття, Прикарпаття, Кіровоград, Полтава комп’ютеризовані порівняно слабо, і в цих регіонах не виділяють на це гроші. Проблему можна розв’язати лише централізованим виділенням коштів. А за галуз я ми: фінансисти, податківці, транспортники комп’ютеризовані непогано, а медичні, освітні, культурні відділи – майже не комп’ютеризовані.

Сьогодні ситуація, коли відомчі інтереси в галузі інформатизації домінують над загальнодержавними, вже неприпустима. Керівники галузі дедалі частіше говорять про консолідацію, у межах Державної програми інформатизації, коштів, які виділяють всі органи державного управління й інші державні структури на закупівлю комп’ютерної техніки та ПЗ. Крім розв’язання проблем стандартизації та сумісності техніки, це уможливило б виділення коштів на реалізацію необхідних у масштабах держави проектів, таких як єдина система електронного документообігу, створення спеціальних центрів. За деякими даними, у Держкомзв’язку зараз готується пакет документів, серед яких Постанови уряду й зміни до Закону Украйни «Про НПІ». Вони мають передбачати конкретні механізми формування бюджету програми – зокрема, заборону Міністерства фінансів розглядати бюджетні запити державних органів без узгодження з Держкомзв’язку й заборону органам державної влади використовувати кошти держбюджету для оплати робіт у межах власних проектів без аналогічного узгодження. При цьому коштами на такі проекти продовжують розпоряджатися самі державні органи, а не Держкомзв’язку. Останній проводить лише експертну оцінку проектів на відповідність загальній стратегії інформатизації країни; повинен отримати право, наприклад, об’єднувати проекти, які дублюють один одного, контролювати умови тендерів на закупівлю техніки з метою забезпечення «однаковості» техніки тощо. Якщо ж згаданий пакет змін буде ухвалено, в державі з’явиться новий, діє механізм реалізації стратегії інформатизації, тобто у програми з’явиться конкретний господар.

Зрозуміло, що побудова інформаційного суспільства, до якого сьогодні прагне Україна, не зводиться до простого збільшення кількості веб-сайтів і користувачів мережі Інтернет. Щоб сучасні інформаційні мережі справді могли ефективно використовувати для підвищення рівня життя населення нашої країни, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Без відповідного правового врегулювання, використання електронних даних в економіці та управлінні не може суттєво підвищити їхню ефективність. Адже взаємодія між різноманітними суб’єктами, як і раніше, відбуватиметься шляхом повільного паперового листування. Наповнення електронного інформаційного простору не буде якісним без правового врегулювання роботи електронних інформаційних ресурсів: захисту авторських прав, відповідальності за достовірність інформації. Ні громадяни, ні підприємства, ні держава не ризикнуть активно бути присутніми у мережі Інтернет без гарантій захисту їхньої інформації, розміщеної в електронному просторі. І це лише мала частина питань, вирішення яких передбачено Концепцією розвитку державної інформаційної політики України, яку нині розробляють.

Використання комп’ютерів як друкарських машинок, що у масовому порядку можна побачити в офісах державних органів, те саме, що забивання цвяхів золотими годинниками. Є проблема неузгодженості, незв’язності інформаційних систем, які вибудовуються нині різноманітними державними структурами, - від чого активно застерігають нас західні колеги, які вже набили собі ґуль на цій проблемі. Йдеться про слабку готовність керівників різних рівнів користуватися ІС – про невміння створювати запити на аналітичну інформацію. Причому невміння як у плані незнання мови запитів конкретної ІС, так і в плані усвідомлення, яке аналітичне зростання необхідне для прийняття конкретних рішень у конкретній ситуації. Йдеться про утруднений доступ до інформаційних баз, коли державні органи змушені знаходити кошти на оплату доступу до мережі Інтернет за цілком не передбаченими для цього статтями витрат зразка 50-х років. Указ Президента про розміщення інформації органів державної влади у мережі Інтернет, лише з прийняттям якого чиновники зрозуміли, що від сайтопобудови і сайтопідтримки в робочому стані дітись нікуди. Сьогодні в адміністрації, як і в уряді, добре розуміють необхідність систематичної, цілеспрямованої інформатизації.