Генезис адміністративної юстиції та наукових уявлень про неї

 

В юридичній літературі, присвяченій адміністративній юстиції, домінує думка, відповідно до якої даний інститут виник у Франції на рубежі XVIII -XIX століть. Однак питанням захисту прав вільної людини від утисків посадових осіб приділялась певна увага вже в державах стародавньої Греції та в стародавньому Римі, де свобода людини визнавалася найбільшою цінністю і захищалася від свавілля держави.

В Афінах, наприклад, право на недоторканність вільної особистості захищалася законом. Кожна вища виборна посадова особа при вступі на посаду присягала, що нікого не заарештує без судового вироку. У Римі, в республіканський період його історії, було встановлено право апеляції, за яким кожен вільний римлянин міг звертатися до народних зборів (згодом до народних трибунів) з проханням захистити його від утисків з боку консула, претора чи іншої посадової особи. Право апеляції римський громадянин використовував також тоді, коли піддавався затриманню: народні збори в таких випадках, вислухавши, приймали рішення про допустимість або неприпустимість подальшого затримання. Таким чином, вважається, що законодавство міст-полісів стародавньої Греції та республіканського Риму певною мірою вирішувало проблему правовідносини "влада - громадянин", не дозволяючи першому суб'єкту зловживати повноваженнями і обмежувати права другого суб'єкта.

Епоха середньовіччя також не була позбавлена елементів адміністративної юстиції. В Англії вже в середині ХIII століття поступово складався інститут мирових суддів. Посада мирового судді, займати яку уряд зобов'язував великих землевласників, поєднувала в собі функції управління з функцією адміністративної юстиції. Англійські мирові судді вирішували спори жителів з ​​податковими, поліцейськими та іншими органами. У Франції, Німеччині, Італії важливу роль в розгляді скарг приватних осіб на дії публічних властей відігравали загальні суди. Такий порядок захисту публічних прав не припинявся на Заході впродовж старого порядку аж до революції у Франції, яка створила абсолютно нову модель адміністративної юстиції.

Історія адміністративної юстиції Франції.

Першою країною, в якій інститут адміністративної юстиції отримав наукове обгрунтування, була Франція. В 1817р. в Паризькому університеті було створено кафедру адміністративного права, а такі видні адміністратівісти як де Жерандо, Батбі, Бартелемі в трактатах і підручниках з адміністративного права особливу увагу приділили інституту адміністративної юстиції, який слідував за адміністративно-правовими інститутами публічної служби та актами управління і завершував курс загального адміністративного права Франції. Розробку проблем адміністративної юстиції у Франції продовжили М. Ориу, Ж. Ведель, Г. Бребан, М. Лесаж та інші вчені, в підручниках яких розділ, присвячений праву адміністративної юстиції, став традиційним.

Істотне значення для становлення інституту адміністративної юстиції у Франції мала, розроблена Монтеск'є теорія поділу влад, яка трактувалася державними діячами Франції досить оригінально. На їх переконання загальні суди, будучи органами, відокремленими від адміністрації, не повинні були втручатися в її діяльність. За законом від 24 серпня 1790 року судові функції були відокремлені від функцій адміністративних. Суддям під страхом відповідальності за службовий злочин заборонялося будь-яким чином втручатися в діяльність адміністративних установ. Контроль за законністю їх рішень покладався на спеціальні органи, якими були особливі адміністративні суди.

Система адміністративно-юрисдикційних органів Франції в епоху Революції та першої Імперії складалася з судів нижчої інстанції, якими були ради префектур і суду вищої інстанції, функції якої виконував департамент судово-адміністративних справ Державної ради. Рада префектури складалася з 3-4 чоловік, які призначалися главою держави за поданням міністерства внутрішніх справ, головував у раді глава департаменту - префект. До компетенції рад префектур входили: спори з питань прямих податків; спори у сфері публічних робіт - трудові спори, що виникали у випадках, коли роботодавцем виступала держава; спори з питань продажу державних маєтностей; спори з виборів до муніципальних та департаментних зборів; справи за скаргами, спрямованими на скасування адміністративних актів, вчинених з перевищенням влади і порушенням публічних прав громадян. Апеляційною інстанцією у справах, що вирішувалися в радах префектур та у вищому адміністративному суді, була Державна рада, яка одночасно виконувала функцію консультанта глави держави та уряду. В юридичній літературі відзначається, що протягом першої половини XIX століття адміністративні суди у Франції, перебуваючи в залежності від адміністрації, не завжди виявлялися на висоті своїх завдань і нерідко своїми рішеннями більше сприяли свавіллю посадових осіб, ніж захисту прав громадян та зміцненню законності. Але в другій половині XIX століття відбулися реформи рад префектур, які позитивно вплинули на якість їх роботи. Були введені публічність і гласність їх засідань, що послабили вплив присутніх на них чиновників, діяльність судів стала висвітлюватися у пресі, чим посилювався контроль суспільства за роботою адміністративних суддів. Законом 1889 року був поліпшений процесуальний порядок провадження справ у радах префектур. Закон 1872 року повністю делегував Державній раді функцію правосуддя. Цей же закон утворив ще один адміністративно-судовий орган - Трибунал з конфліктів, який розглядав спори з приводу компетенції між адміністративними і загальними судами. Така система адміністративної юстиції проіснувала у Франції до середини XX століття, у 50-х роках якого ради префектур були перетворені в адміністративні суди загальної компетенції. Були посилені функції Державної ради як апеляційного органу по відношенню до адміністративних судів департаментів, але разом з тим цей орган залишився адміністративним судом першої інстанції, який розглядає скарги на найбільш важливі адміністративні рішення: декрети президента республіки, прем'єр-міністра і т.п.

Таким чином, вважається, що у Франції інститут адміністративної юстиції сформувався і функціонує всередині виконавчої влади. Незалежність адміністративних судів тут досягається їх відокремленням від органів, що приймають пряму участь у державному управлінні. Під впливом Франції адміністративні суди були засновані в другій половині XIX століття в інших країнах Західної Європи: у Німеччині, Іспанії, Італії, Голландії, Бельгії і т.д.

Історія адміністративної юстиції Німеччини.

Глибоке наукове обгрунтування інституту адміністративної юстиції було здійснено в Німеччині, де до середини XIX ст. склалася відповідна законодавча база, а на кінець XIX ст. - обширна література, представлена ​​роботами Р. Гнейста, Л. Штейна, О. Майера та інших вчених. У знаменитому підручнику «Німецьке адміністративне право», який після виходу в 1894 р. у світ щорічно перевидавався аж до 1933 р., О. Майер визначав адміністративну юстицію як базову частину адміністративного права, інститут, без якого немислиме справжнє функціонування правової держави.

У Пруссії XIX століття система адміністративних судів складалася з трьох інстанцій: 1) повітові управи, які були нижчими адміністративними судами і складалися з колегії суддів і глави повіту, тобто вищої посадової особи; 2) окружні управи - адміністративні суди, які складалися з колегії суддів і голови окружної адміністрації; 3) вищий адміністративний суд, що складався з радників і голови.

Характерними рисами місцевих адміністративних судів Пруссії, тобто перших двох інстанцій є те, що вони, по-перше, були не тільки органами адміністративної юстиції, а й органами активного управління; по-друге, за своїм складом вони були змішаними колегіями, які складалися з осіб, частина яких обиралися місцевими органами влади, а інша частина призначалася владою, в тому числі королем. Вищий адміністративний суд стояв осторонь від управління і представляв собою суд в повному розумінні. Він складався з голови і радників, причому одна половина членів повинна була мати юридичну освіту і досвід роботи в судових органах, інша - досвід роботи в адміністративних установах. Всі вони призначалися довічно королем (потім імператором). Вищий адміністративний суд був апеляційною та ревізійної інстанцією стосовно остаточних рішень окружних управ і разом з тим сам розбирав найбільш важливі з юридичної та політичної точки зору скарги. Провадження в усіх адміністративних судах Пруссії було публічним, усним і змагальним. Адміністративна юстиція Пруссії не зазнала жодних змін при перетворенні королівства в Німецьку імперію, в якій адміністративна юстиція була організована у всіх частинах за прусським зразком. Дана система адміністративних судів була скасована в 1933 році з приходом до влади націонал-соціалістів і знову відновлена ​​після 1945 року, але з істотними змінами.

Історія адміністративної юстиції Англії і США.

В Англії споконвіку оскарження актів органів управління перебувало у віданні загальних судів. Найважливішим органом адміністративної юстиції в XIX ст. був суд королівської лави. Однак на рубежі ХIХ - ХХ ст.ст. процедура вирішення адміністративних скарг в рамках загальних судів різко ускладнюється. Розвиток промисловості, розширення сфери соціальних послуг, зростання адміністративного, в тому числі фінансового, апарату призвели до зростаннюяуправлінських проблем і адміністративних спорів. Зокрема, вже у зв'язку з прийняттям закону про національне страхування 1911 року і закону про квартирну плату 1915 року англійські загальні суди перестали справлятися зі справами про спори, що стосувалися цих сфер. Такий обсяг роботи визначив на початку XX ст. виникнення адміністративної юстиції, що означало створення особливої ​​системи адміністративних трибуналів для розгляду адміністративних спорів.

У США протягом усього XIX ст. загальні суди користувалися ще більш широкими повноваженнями, ніж в Англії. У 1816 р. Верховний Суд США проголосив, що йому належить право висловлювати в останній інстанції думку щодо відповідності Конституції США законів, які приймаються Конгресом. Ця позиція Верховного Суду наклала особливий відбиток на американську судову систему, яка тривалий час виключала наявність органів адміністративної юстиції. Скарги американських громадян на порушення їх прав адміністративними актами розглядалися мировими суддями або загальними судами, компетенція яких не поширювалась лише на спори щодо несплати податків та інших фінансових порушень. Подібні скарги в XIX ст. подавалися конгресу, в якому спеціальний комітет розглядав їх і виносив по них рішення. Проте Законом 1855 року для розгляду скарг на фінансові порушення органів влади було засновано спеціальний суд, який поклав початок повільному, але неухильному виникненню в США адміністративних установ з квазісудовими повноваженнями Думка, яка панувала в США майже до кінця XIX ст., і відповідно до якої підвідомчість адміністративних спорів органам адміністративної юстиції могло ускладнити виконання адміністрацією управлінських функцій, на початку XX ст. почала змінюватися в інший бік. Цьому сприяло зокрема те, що американські загальні суди, так само як і англійські, не справлялися з величезною кількістю справ, пов'язаних із скаргами на рішення адміністративних органів. Тому в США вже в першій половині XX ст. поряд із загальними судами почали діяти спеціалізовані адміністративні органи, наділені квазісудовими повноваженнями, які розглядають адміністративні спори - адміністративні трибунали.

Етапи становлення адміністративної юстиції в Україні.

Процес становлення адміністративної юстиції в Україні умовно можна розділити на чотири часові періоди:

1) адміністративна юстиція на Українських землях часів царської Росії та Австро-Угорської імперії;

2) адміністративна юстиція часів формування Української державності (1917-1920р.р. - Період Центральної Ради, Гетьманату, УНР);

3) адміністративна юстиція України часів перебування її в складі СРСР (1920-1990р.р.);

4) новітня адміністративна юстиція України.

Говорячи про генезис української адміністративної юстиції не можна не сказати про те, що незважаючи на цілеспрямоване пригнічення Російською та Австро-Угорською імперіями всього українського народу, особливо української державності, на Українських землях робилися спроби створення державних інститутів, у тому числі й судових установ, а в сфері законодавства були навіть такі досягнення, які свідчили про здатність України існувати в якості незалежної суверенної держави. Йдеться про так звану Конституцію Пилипа Орлика (Правовий уклад та Конституція відносно прав і вольностей Війська Запорізького, 5.04.1710г.). Вважається, що цей перший в історії конституційний документ містив у собі ознаки зародження в Україні адміністративної юстиції, оскільки передбачав, що у разі проступку допущеного козацької старшиною - така справа кримінальна або якась інша - повинна була передаватися на розгляд Генерального Суду. Однак українське козацтво після цього проіснувало недовго. Як відомо в 1775 році маніфестом Катерини Великої Запорізька Січ була ліквідована.

Адміністративна юстиція часів Російської імперії.

Ідеї ​​адміністративної юстиції у тій формі, в якій вони вже були втілені у Франції та Пруссії, стали проникати у правововий уклад Російської імперії в другій половині XIX ст. Одним із перших звернув увагу на інститут адміністративної юстиції видатний представник російського державознавства І.Є. Андрієвський. В "Руському енциклопедичному словнику" Н.Н. Березіна за 1873 р. він помістив статтю, присвячену адміністративним судам. Однак до середини 70-х рр. XIX ст. увага вчених юристів Росії до питань адміністративної юстиції була незначною, про що свідчить бібліографічний перелік робіт з адміністративного та державного права, виданих у XIX ст.

Інтерес російських административістів до інституту адміністративної юстиції почав стрімко зростати на кінець XIX ст., і вже на початку XX ст. жоден підручник адміністративного (поліцейського) права не видавався без розділу про адміністративну юстицію. У класичному підручнику того часу «Основні начала адміністративного права», виданому в 1914 р., його автор - А.І. Єлістратов визначав адміністративну юстицію як суд в зіткненні між громадянином і адміністрацією з приводу актів, виданих адміністрацією та порушуючих права і свободи громадянина. А.І. Єлістратов виступав за ідею єдиної юстиції в Росії і вважав, що адміністративні судді, отримавши відповідну підготовку, можуть здійснювати адміністративне судочинство на високому професійному рівні у створених для них палатах загальних судів.

Серед спеціальних робіт, написаних в імператорській Росії, виділяється найбільш фундаментальна двотомна праця С.А. Корфа «Адміністративна юстиція в Росії», що вийшла в 1910 р. і присвячена адміністративним судам майже всіх держав Західної Європи та органам адміністративної юстиції Росії. Автор бачив у адміністративній юстиції спосіб судового оскарження актів управління, а в адміністративному позові - засіб захисту суб'єктивних публічних прав приватної особи і вважав, що сутність інституту адміністративної юстиції не залежить від того, яким органам - загальним судам чи спеціальним - довіряється відправлення його функцій.

На практиці питання контролю за діяльністю адміністративних органів загострилося після реформи 1864 року, в результаті якої відбулося відокремлення судової влади від влади адміністративної. Були створені земські та міські самоврядування, що потягло за собою в 70-90 р.р. створення в кожній губернії особливого судово-адміністративного присутствія для розбору скарг громадян на земські, міські та інші місцеві власті. Утворювалося 10-14 присутствій в кожній губернії, причому кожне розглядало скарги і виносило по них рішення за своїм колом справ (присутствія по земським і міським справам, по селянських справах, з фабричних справ, з промислового податку, з військової повинності та інші). Губернські присутсвія були колегіальними органами і називалися присутствіями змішаного складу. До складу цих органів входили губернатор, віце-губернатор, губернський предводитель дворянства, голова окружного суду, депутати міського чи земського зібрань, а також посадові особи, які є фахівцями в тій області, якою займалося присутствіє.

Органом, що здійснював вищий нагляд за всіма органами управління в Росії, був Сенат. Перший департамент Сенату, який виконував функції вищого органу адміністративної юстиції, вирішував конфлікти органів влади між собою та спори між громадянами і владою. Сенат здійснював нагляд за діяльністю всіх державних, земських, міських установ. Кожен громадянин міг звернутися в перший департамент Сенату, якщо його скаргу не було розглянуто в губернському присутствії змішаного складу або його не задовольнило рішення даного органу. В Сенат подавалися скарги на постанови фінансових органів, на неправильне залучення окремих осіб до відбування державних повинностей, скарги державних службовців на позбавлення їх пенсії, на низьку заробітну плату тощо.

Як відзначається з цього приводу в спеціальній літературі, губернські присутствія змішаного складу також важко було назвати адміністративними судами через їх бюрократичний склад, відсутність публічності і змагальності при розгляді скарг мешканців губернії. Та й діяльність Сенату, як судово-адміністративного органу, мала чимало недоліків, через досить складне діловодство і архаїчне регулювання цієї діяльності процесуальними нормами. Розгляд справ в Сенаті, так само як і в губернських присутствіях, не базувалося на принципах гласності, публічності та змагальності. Найчастіше спостерігалася тяганина при розгляді справ.

В цілому в юридичні літературі називають такі характерні риси інституту адміністративної юстиції в дореволюційній Росії:

1) недосконалість побудови системи її органів, що виявлялося у відсутності чіткого розподілу компетенції між ними і призводило до порушень інстанційності розгляду справ;

2) відсутність властивих судочинству засад гласності, змагальності, усності в діяльності цих органів, а також недостатня розробленість процесуальних форм їх діяльності, що, по суті, перетворювало ці органи з органів адміністративної юстиції в органи адміністративного свавілля;

3) участь в значному числі випадків у розгляді справ представників активної адміністрації, тобто ігнорування принципу про те, що не можна бути суддею у власній справі, а також незадовільне вирішення питання про склад цих органів з точки зору професійної придатності та освітнього рівня.

Спробою наблизити адміністративну юстицію до народу і пристосувати її до національних особливостей держави стала доповідь Міністерства внутрішніх справ під назвою «Проект перетворення установ губернського управління статс-секретаря Столипіна» (осінь 1908р.), у якій визначалося поняття адміністративної юстиції і пропонувалася програма адміністративних заходів, покликаних створити повітово-волосні органи адміністративної юстиції і якісно поліпшити діяльність, як губернських присутствій, так і Сенату. Проте втілити цю програму в життя не дозволила низка трагічних подій: загибель її автора - П.А. Сталипіна (1911р.); Перша світова війна (1914р.); лютнева революція 1917 року.

Концепція адміністративної юстиції періоду Тимчасового уряду.

Наступним кроком на шляху реформування адміністративної юстиції в Росії могло стати введення постановою Тимчасового уряду (30.05.1917р.) адміністративних судів і прийняття відповідного Положення про них, якими запроваджувалася триланкова система адміністративних судів: адміністративний суддя, окружний суд і 1-й Департамент Урядового Сенату. За своїм службовим статусом адміністративний суддя прирівнювався до членів окружного суду, користувався правом незмінності і не міг бути переведений без його згоди для розгляду кримінальних і цивільних справ. Адміністративні судді і члени адміністративного відділення окружного суду мали призначатися із числа осіб з вищою юридичною освітою і достатнім юридичним досвідом. Була чітко визначена компетенція адміністративних суддів і окружних судів, до юрисдикції яких відносилися справи за протестами комісарів на постанови, розпорядження, дії установ і посадових осіб міського, повітового, губернського і волосного управління, справи за скаргами урядових установ та посадових осіб на постанови, розпорядження і дії інших державних установ у межах губернії, повіту, волості, міста, а також справи за скаргами приватних осіб на такі ж постанови, розпорядження чи дії. Було встановлено досить повне процесуальне регулювання провадження у адміністративних справах на засадах гласності, змагальності та усності процесу. Одним із істотних моментів згаданого Положення, спрямованих на захист прав громадян, було закріплення можливості принесення усної скарги, яка при відображенні її в протоколі служила підставою для порушення провадження у справі.

Нажаль час не дозволив перевірити дієвість адміністративних судів на практиці. Одним з перших декретів нової Радянської влади - Декретом про судвід 22 листопада 1917 № 1 їх діяльність була припинена, як і діяльність всієї старої судової системи в цілому.

Адміністративна юстиція в незалежній Українській державі (1917-1920рр.).

Законодавство короткочасного періоду існування самостійної Української держави також не обходиться своєю увагою питання діяльності органів адміністративної юстиції. Конституція Української Народної Республіки 1918 року встановила, що судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства здійснюється виключно судовими органами. При цьому адміністративно-юрисдикційна діяльність адміністративних органів обмежувалася рамками закону.

В період правління гетьмана П. Скоропадського своє законодавче закріплення отримали положення, відповідно до яких Генеральний Суд Української держави представляв собою вищий суд з адміністративних справ.

Найбільш детально діяльність судових органів в адміністративних справах регламентував проект Основного Державного Закону УНР в період існування Директорії (1920р.). Його положення свідчать про значну увагу тодішнього уряду України до питань діяльності органів адміністративної юстиції. Зокрема, передбачалося введення в судову систему України Вищого Адміністративного Суду. Цей суд повинен був розглядати і вирішувати питання про законність розпоряджень адміністративних органів і органів самоврядування, а також спори між цими органами. Про роль, яка відводилася Вищому Адміністративному Суду в системі судових органів Української держави того часу, свідчить той факт, що в якості адміністративних судів нижчої інстанції мали виступати загальні суди, яким надавалося право вирішувати, чи відповідають розпорядження місцевих органів вимогам закону та чи не перевищила місцева влада своєї компетенції. На жаль, хід історії не дозволив втілити цей проект у життя.

В цілому ж дослідники законодавства України 1918-1920р.р. доходять висновоку про те, що, незважаючи на досить невеликий часовий проміжок, система органів адміністративної юстиції отримала значний розвиток і впевнено орієнтувалася на формування самостійних адміністративних судів.

Адміністративна юстиція радянського періоду.

На початковому етапі існування Радянської держави, в умовах громадянської війни питання створення нової системи адміністративної юстиції, безумовно, не були приорітетними. На перший план висувалися завдання формування і посилення репресивних органів.

Однак проблему контролю над діяльністю адміністративних органів не можна було ігнорувати. Постанова ВЦВК від 8 листопада 1918 "Про точне дотримання законів" зобов’язувала всіх посадових осіб і радянські установи на вимогу будь-якого громадянина республіки, бажаючого оскаржити їх дії, тяганину або чинимі йому в його законних домаганнях складнощі, складати відповідний протокол. Впротоколі вказувалися час і місце, найменування посадових осіб або закладу та сутність справи. Копія протоколу відразу видавалася скаржнику.

У 1919 році Декретом РНК РРФСР, а в 1925 році Постановою ЦВК СРСР був встановлений судовий порядок розгляду заяв військовозобов'язаних про звільнення їх від військової служби із зброєю з релігійних переконань. У 1922 році введений судовий порядок оскарження дій нотаріусів

Постанова Народного Комісаріату Державного Контролю від 4 травня 1919 року «Про Центральне Бюро скарг і заяв», а також Положення «Про місцеві відділеннях Центрального Бюро скарг і заяв» від 24 травня того ж року досить детально регламентували порядок подання та розгляду скарг і заяв, виконання рішень по них. Однак аналіз зазначених нормативних актів дозволив їх дослідникам зробити висновок про те, що поряд з позитивними сторонами (відокремлення від органів активного управління, колегіальність у прийнятті рішення, введення порядку розгляду скарг у певні процесуальні рамки) в них були також положення, що не дозволяють розглядати названі бюро як адміністративні суди. Насамперед це стосується характеристики складу цих органів, порядку їх утворення. Зокрема, п. 2 зазначеного Положення визначав, що місцеві Бюро при губернських контрольних відділеннях утворюються як самостійний підвідділ, який очолює спеціальний завідувач з осіб, рекомендованих місцевими, партійними, професійними організаціями, а за їх відсутності таких - з осіб, які відповідають вимогам партійних або професійних організацій. Для участі в роботі Бюро завідувач останнім обов'язково запрошував представників місцевих робітничих і селянських організацій.

Недостатньо чітко було визначено і коло оскаржуваних дій. Так, однією з підстав для оскарження визнавалася «неузгодженість оскаржуваних дій... із загальними напрямками політики центральної влади».

У 1920 р. Народний комісаріат Державного контролю був перетворений в Робітничо-селянську інспекцію, до складу якої увійшло й Бюро скарг, а на кінець 1924 р. була припинена і його діяльність.

Разом з тим, вважається, що в цілому практика законодавства перших років Радянської влади давала підстави припускати, що процес розвитку адміністративної юстиції піде шляхом створення системи саме адміністративних судів, тим більше, що така тенденція складалася в теоретичних розробках вчених-правознавців, про що свідчить розроблений у 1921 роціІнститутом радянського права при МДУ проект декрету про адміністративну юстиції РРФСР. В наступному році аналогічний проект був підготовлений Народним комісаріатом юстиції УРСР.

Однак зазначені розробки так і залишилися проектами. Зароджувався тоталітаризм, який, на думку дослідників, вимагав сильної, непідконтрольною нікому адміністративної влади. Почала формуватися всемогутня адміністративно-командна система, що не потребувала зовнішнього контролю, особливо судового. Внаслідок цього питання судового оскарження дій адміністративних органів відійшли на другий план. Складалося положення, за якого практично всі питання про законність дій органів управління вирішувалися в надрах самої адміністративної системи. Судовому контролю підлягали лише деякі категорії справ, зокрема, справи за скаргами на неправильності у списках виборців, справи про недоїмки і штрафи, справи про скарги на дії нотаріусів та органів, що виконують нотаріальні дії, а також за скаргами на неправильність записів у книгах актів громадянського стану.

Суттєвим кроком у розвитку адміністративного законодавства стало введення в 1927 р. Адміністративного кодексу України. Запроваджувався адміністративно-процесуальний порядок розгляду скарг на дії місцевих адміністративних органів. Кодекс упорядкував систему органів і посадових осіб, які були уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, ввів у певні процесуальні рамки розгляд цих справ. Однак і в цьому законодавчому акті не передбачалося судового оскарження, за винятком скарг на неправильне здійснення опису, оцінки майна, призначеного на продаж у разі несплати необхідних платежів, а також неправильний розподіл отриманих від продажу майна сум. Вваважається, що законодавець пішов шляхом надання функцій розгляду скарг та притягнення до адміністративної відповідальності великій кількості виконавчо-розпорядчих органів, що негативно відбивалося на якості розгляду конкретних справ і приводило до звуження гарантій захисту громадянами своїх прав і законних інтересів.

Конституція СРСР 1936 року привела до нового витка розвитку інституту судового контролю. На підставі Постанови ЦВК СРСР і РНК СРСР від 11 квітня 1937 року був встановлений контроль над законністю діяльності органів управління з вилучення майна у колгоспів, кустарів, промислових артілей і у громадян на покриття недоїмок по державних і місцевих податках, обов'язкових натуральних поставках і штрафах. У 1937 році було видано перше «Положення про вибори до Верховної Ради СРСР». У даному документі закріплювався порядок оскарження неправильностей у списках виборців. Першою інстанцією для вирішення спорів за цимактом став виконком відповідної місцевої Ради депутатів трудящих. Опротестувати рішення виконкому можна було, звернувшись до народного суду, рішення якого було остаточним.

У 50-і рр. вчені висловлювали ідеї про необхідність подальшого розширення судового порядку вирішення скарг у сфері житлових, земельних, фінансових та інших правовідносин. Відзначалося, що чим більше буде шляхів усунення беззаконня у сфері управління, тим демократичніше стане сама система оскарження (Ц.Я. Ямпольська). Однак і в зазначений період адміністративна юстиція не отримала практичного втілення.

Наприкінці 60 -х - початку 70-х рр. вчені розглядали судовий контроль за актами адміністрації як функціонування адміністративної юстиції, хоча ще раніше (у середині 40-х рр.) в країні публікувалися роботи з такою, наприклад, назвою: "В радянському праві не може бути адміністративного позову". Разом з тим в ті ж роки стверджувалося, що правосуддя включає в себе й адміністративний процес, а право судів на розгляд адміністративних справ сприяє зміцненню законності в діяльності органів державного управління.

Вважається, що найбільш плідно в науковому відношенні проблема адміністративної юстиції досліджувалася в 70-90 рр. Однією з головних наукових робіт цього періоду, присвячених проблемі адміністративної юстиції, називають книгу Д. М. Чечота "Адміністративна юстиція: Теоретичні проблеми", що вийшла в 1973 р. у видавництві ЛДУ. Автор обгрунтовує необхідність розширення судово-правового захисту в галузі державного управління. На його думку, число адміністративно-правових спорів, підвідомчих суду, має бути збільшено, а розгляд скарг в адміністративних органах слід ввести в рамки адміністративного процесу, здійснюваного органами з розгляду і вирішення скарг.

Сучасні дослідники проблем адміністративної юстиції відзначають наявність багатьох вельми цікавих ідей і теоретичних положень в опублікованих у ті роки роботах Н. Г. Саліщевої. На необхідність розширення повноважень судів у сфері розгляду скарг громадян на дії органів державного управління звертали увагу в 1975 р. А. Т. Боннер і Д. Н. Бахрах. В.І. Рємньов неодноразово підкреслював у своїх дослідженнях актуальність посилення судового контролю в області адміністративно-правових відносин.

Подальшому розвитку інституту судового захисту прав громадян сприяло прийняття 21 червня 1961 Указу Президії Ради СРСР «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку», який надав право особам, підданим штрафу в адміністративному порядку, оскаржити постанову про накладення штрафу до суду.

Наступною значною подією для розвитку інституту адміністративної юстиції стало прийняття Основ цивільного судочинства СРСР і союзних республік, а також цивільних процесуальних кодексівусіх союзних республік (1963-1964 рр.). У ці документи були введені розділи, норми яких регулювали розгляд справ, які випливають з адміністративно-правових відносин, що посилювало процесуальні гарантії громадян при розгляду їх скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів.

Зокрема, цивільний процесуальний кодекс України, затверджений законом від 18.07.1963р., зокрема, містив глави, які, з урахуванням подльших доповнень, регламентували порядок звернення до суду: зі скаргами на рішення, дії або бездіяльності державних органів та посадових осіб щодо порушень прав суб'єктів виборчого процесу; із заявою прокурора про визнання незаконним правового акта; зі скаргами про порушення прав громадян у сфері управлінської діяльності, а також у зв'язку з накладенням адміністративного стягнення, виконанням судових рішень, стягненням недоїмки. Суд був наділений правом розглядати й інші справи, що випливають з адміністративно-правових відносин.

З прийняттям у 1977 році Основого Закону СРСР у громадянина вперше з'явилися реальні конституційні права щодо оскарження дій адміністрації. Частина 2 статті 58 Конституції встановлювала, що дії посадових осіб, вчинені з порушенням повноважень, які ущемляють права громадян, можуть бути у встановленому порядку оскаржені до суду. Однак на практиці дане конституційне положення почало реалізовуватися тільки після прийняття Верховною Радою СРСР Закону від 30 червня 1987 року «Про порядок оскарження до суду неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян». І знову дані законодавчі документи, на думку правознавців, не до кінця розкривали можливості оскарження громадянами неправомірних дій адміністрацій, так як вони передбачали можливість оскарження тільки одноосібних дій посадових осіб. А утиск прав громадян, як правило, виходив від імені державних органів і громадських організацій.

Після усвідомлення того, що закон не досить досконалий, 2 листопада 1989 р. був прийнятий новий Закон СРСР «Про порядок оскарження до суду неправомірних дій органів державного управління та посадових осіб, що ущемляють права громадян». Відповідно до цього закону до актів, що підлягають судовому оскарженню стали відноситися колективні та одноосібні дії, в результаті яких: громадянин незаконно позбавлений можливості повністю або частково здійснити право, яке надане йому законом чи іншим нормативним актом; на громадянина незаконно покладено будь-яка відповідальність.

Таким чином, вважається, що до моменту здобуття Україною незалежності в законодавстві Союзу РСР і Української РСР все більш намічалася тенденція до побудови системи адміністративної юстиції в тому її вигляді, який притаманний значному числу сучасних розвинених держав.

Законом від 6 липня 2005 року прийнято Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС), яким сформована нова гілка судової влади - адміністративний суд.