Поняття, належність та допустимість доказів

 

Правовий режим надання та дослідження доказів в адміністративному судочинстві визначений нормами Глави 6 Розділу ІІ КАС України.

Доказування в адміністративному судочинстві визначають як процесуальну діяльність з виявлення, витребування, збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів суб’єктами доказування, спрямовану на встановлення фактичних обставин публічно-правового спору, прав та обов’язків учасників спірних правовідносин, необхідних для правильного вирішення справи.

Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення судової істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини.

Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Він характеризується повним, усебічним та об'єктивним дослідженням усіх обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає, що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні. Усебічність - це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв'язків і взаємозалежностей.

Отже, сутність доказування полягає в отриманні інформації про подію чи факт, що мали місце у минулому. Суміжною з «доказуванням» є правова категорія «доведення». До першого поняття українські процесуалісти відносять регламентовану в певному порядку процесуальну діяльність зі збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів суб’єктами, що за процесуальним законодавством вправі надавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду, а до другого – процес доказування та розумової і процесуальної діяльності, спрямованої на формування у судді переконання в достовірності юридичних обставин справи, і на цій підставі обґрунтованості вимог сторони.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів, які прийнято іменувати процесуальними джерелами доказів або засобами доказування. Відтак, слід чітко розмежовувати такі правові категорії, як докази та засоби доказування, оскільки доказом буде лише інформація про певні обставини, які є предметом спору по конкретній справі, а форма їх закріплення виступає засобом доказування.

Властивості доказів поділяють за певними ознаками: а) належність і допустимість; б) достовірність і достатність. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Належність полягає у взаємозв’язку доказів із обставинами, що підлягають установленню й мають значення як для вирішення справи, так і для здійснення проміжних процесуальних дій. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Допустимість – це проголошені законодавством вимоги, що обмежують використання конкретних засобів доказування або закріплюють обов’язковість їх застосування при встановленні конкретних фактичних обставин справи. Докази, одержані з порушенням закону (недопустимі докази), судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Слід зазначити, що порівняно з іншими галузями права, наприклад, цивільним процесом, допустимості доказів в адміністративному судочинстві властива певна особливість, а саме: обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, можуть бути підтверджені іншими засобами доказування, коли щодо таких обставин не виникає спору. В адміністративному судочинстві це правило покликане забезпечити економічність і оперативність процесу.

Достовірність доказів – це їх істинність, а достатність вирішує питання про можливість на підставі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, що належать до предмета доказування, про права й обов’язки сторін.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.