Розподіл обов’язків з доказування. Доказові презумпції

 

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або вимагати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім наступних випадків визначених законом.

Так, відповідно до частини першої статті 72 КАС обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Водночас частиною четвертою статті 72 КАС вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Наведеними нормами КАС встановлені преюдиційні обставини, тобто ті обставини, що встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили. Зазначені преюдиційні обставини є підставами для звільнення від доказування.

При застосуванні цих процесуальних норм варто враховувати, що правове значення преюдиційних обставин, які передбачені частиною першою статті 72 КАС, відрізняється від такого для обставин, що визначені частиною четвертою цієї ж статті.

Так, звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною першою статті 72 КАС, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Отже, за змістом частини першої статті 72 КАС учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як встановлені.

Водночас передбачене частиною першої статті 72 КАС звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях в інших адміністративних, цивільних чи господарських справах.

Для спростування преюдиційних обставин, передбачених частиною першою статті 72 КАС, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 86 КАС.

При цьому слід враховувати вимоги частин четвертої та п'ятої статті 11 КАС щодо необхідності офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках витребувати ті докази, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Водночас особливістю преюдиційних обставин, передбачених частиною четвертою статті 72 КАС, є їх обов'язковість для суду, що розглядає справу.

Як уже зазначалося, частиною четвертою статті 72 КАС встановлено, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Диспозиція наведеної правової норми, на відміну від норми частини першої статті 72 КАС, прямо вказує на те, що обов'язковими для суду, який розглядає справу, є вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок.

Разом із тим розглядувана норма встановлює межі обов'язковості зазначених різновидів судових рішень для адміністративного суду, що розглядає конкретну адміністративну справу.

Така обов'язковість поширюється лише на питання, чи мало місце певне діяння та чи вчинене воно особою, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову.

Отже, обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду.

Це стосується також і правової кваліфікації, наведеної у чинних рішеннях судів в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі.

Відповідно висновки інших судів щодо правомірності чи протиправності дій особи, поведінка якої є предметом розгляду в адміністративній справі, не є обов'язковими для адміністративного суду, який таку справу розглядає.

Висновки та оцінки іншого суду щодо правомірності поведінки особи, її винуватості у вчиненні правопорушення тощо не позбавляють адміністративний суд, який розглядає по суті справу, предмет якої пов'язаний із відповідними діяннями цієї особи, права надати їм власну оцінку.

Наприклад, установлення у справі про адміністративний проступок вини бухгалтера юридичної особи у неправильному веденні бухгалтерського обліку певних активів не означає, що адміністративний суд на цій лише підставі повинен визнати вчиненим податкове правопорушення щодо правильності обчислення і сплати податку на прибуток за операціями зі спірними активами. У цьому разі суд повинен ураховувати, що предметом розгляду у справі про адміністративний проступок є правильність ведення бухгалтерського, а не податкового обліку, і самостійно аналізувати всі обставини відповідної справи щодо наявності порушень податкового законодавства.

Аналогічно наявність у судовому рішенні в іншій адміністративній справі висновків щодо неправомірності позицій, викладених в акті податкової перевірки, не може бути беззастережною підставою для визнання протиправними податкових повідомлень-рішень про визначення грошових зобов'язань через установлені контролюючим органом порушення податкового законодавства.

Таким чином, адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Також варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАСпоширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб. Наприклад, не можна вважати обов'язковими обставини щодо діяння фізичної особи, встановлені під час розгляду справи про її адміністративний проступок, при оцінці правомірності поведінки юридичної особи, працівником (представником) якої була ця фізична особа, якщо йдеться про відповідальність за порушення юридичною особою законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 72 КАС обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати, а обставини, які визнаються сторонами, можуть не доводяться перед судом лише за умови, що проти цього не заперечують сторониі в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин тадобровільності їх визнання. Ця умова обумовлена публічно-правовим, офіційним характером адміністративного процесу і відрізняє зазначену норму від подібного положення ч. 1 ст. 61 ЦПК.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень встановлена презумпція його вини. Презумпція вини покладає на суб’єкта владних повноважень обов’язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. А такий підхід значно посилює позиції невладної особи, якій бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень. Громадянам та організаціям у таких справах не потрібно доводити незаконність оскаржуваних правових актів, вони зобов’язані довести факт порушення їхніх прав і свобод.

Обов’язок суб’єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності. Але з презумпції вини суб’єкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він жодним чином не відреагував на позов або просто його не визнав. Презумпція вини не є абсолютною, застосування принципу презумпції винуватості суб’єкта владних повноважень не обумовлює його автоматичного програшного становища у справі. Невиконання обов’язку відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, не звільняє адміністративний суд від обов’язку ухвалити справедливе судове рішення. Але презумпція вини позбавляє адміністративний суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву. Позивач не зобов’язаний давати правову аргументацію своїх вимог. Однак, якщо позивач навів правове обґрунтування своїх вимог, суд не зв’язаний ним і самостійно дає правову оцінку обставинам у справі. Суд також вправі встановити відсутність причинного зв’язку між рішенням, дією, бездіяльністю суб’єкта владних повноважень і порушенням права, свободи чи інтересу позивача, оскільки суд не зв’язаний твердженням позивача про обумовленість порушення права діяльністю суб’єкта владних повноважень.

Принцип офіційності в адміністративному судочинстві обумовлює ще одну особливість у процесі доказування. Адміністративний суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог. В адміністративному процесі позивачем, як правило, є приватна особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача – суб’єкта владних повноважень. Отож особа перебуває у гіршому становищі щодо можливості збору і подання доказів порівняно із суб’єктом владних повноважень. У зв’язку із цим, на суб’єкт владних повноважень покладено обов’язок подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. А суд, щоб правильно встановити фактичний бік справи, наділений повноваженнями як за клопотанням особи, яка бере участь у справі, так і з власної ініціативи збирати докази

Положення ч. 5 ст. 71 КАС про право суду збирати докази з власної ініціативи виступає основним аргументом у твердженні про те, що суд є самостійним суб’єктом доказування. Якщо в цивільному судочинстві результат вирішення справи не в останню чергу залежить від ініціативи сторін, то в адміністративному – ще додатково повинна мати місце активна поведінка суду. Саме принцип офіційності, згідно з яким суд відіграє активну, ініціативну роль характеризує всю суть адміністративного судочинства і є головною особливістю процесу доказування в адміністративному судочинстві.

Таким чином, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом, що дає підстави окремим дослідникам говорити про змішану форму адміністративного судового процесу.

 

Забезпечення доказів

 

В адміністративному судовому процесу докази забезпечуються шляхом: а) допиту свідків; б) призначення експертиз; в) витребування та огляду письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження.

Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій.

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито – до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яку може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб її виконання. Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржена особою, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів.